Улюбленець слави - Кері Джойс - Страница 17

Наслідком було те, що на мені пошматували сукню, хтось ударив мене в обличчя й наставив під оком синця, виникла безглузда й безладна бійка, і я отямилась від того, що раптом зрозуміла: мене, загорнуту (не знаю, хто й коли це зробив) у якесь дуже колюче пальто з металевими гудзиками (то була шинеля), несуть довжелезним тьмяно освітленим коридором, минаючи маленькі столики. Несли мене втрьох: мій знайомий з Тарбітона, різник (з носа на пальто йому юшила кров), високий чоловік у синьому мундирі (моряк, то була його шинеля) і якийсь зовсім не знайомий мені юнак, дуже молодий і чудний на вигляд, з білявою розкішною чуприною і трохи витрішкуватими синіми очима, котрий без упину повторював, що все це — стид і соромота, і що досі він рішуче виступав проти бурів, а тепер так само рішуче піде воювати на їхньому боці. Я була сердита на всіх і на саму себе за нашу ідіотську поведінку (звичайно, найдужче я злостилась на Честера, бо ж він був усьому причина!) і мало не цитьнула на бідного хлопця, щоб перестав верзти казна-що, але, хвалити бога, вчасно стрималась, згадавши, що він же мій рятівник і взагалі, здається, славний парубійко.

Отак він і торочив, що йому соромно, аж доки мене посадили до карети «швидкої допомоги», яка, від'їхавши, зразу ж спинилась у якомусь глухому й темному провулку, де ми простояли, здалося мені, цілу вічність; нарешті дверцята розчинилися, і два полісмени втягли ноші, вкриті ковдрою. І не встигла я злякатися, що лежу поруч мертв'яка, як ми вже мчали учвал під гучне теленькання дзвоників.

У кареті було темно, але крізь віконечка ззаду й спереду вривалося світло вуличних ліхтарів. Раптом, у смерть мене перелякавши, мертв'як підвівся й скинув з себе ковдру.

І не встигла я гукнути кучера, як уже зрозуміла, що переді мною Честер (і хоч була страх люта на нього, уявіть собі, як я зраділа, побачивши його живого). Він не дав мені розтулити рота й гнівно вигукнув:

— Ця наволоч знущалася з тебе, Ніно!

— Як ти себе почуваєш, Честере? Боже, що вони з тобою зробили?!—(Одяг на ньому висів клоччям, але, дякуючи поліції, що встигла витягти його із зали, він не зазнав жодної подряпинки).

— Не про мене мова,— хвалити бога, ти жива!

І він опустився навколішки й мало не плакав од хвилювання, і аж ніяк не випадало тої миті сварити Честера. Якщо говорити відверто, ми обоє були в такому незвичному психічному стані, що, не змовляючись, почали сміятися над собою і над своїм зовнішнім виглядом. Ми наче сп'яніли, і все це якось незбагненно раптом зблизило нас. Але водночас десь у глибині душі сиділо в мені відчуття, що він підлаштував усе навмисно і тепер удаватиме з себе героя.

18

Ця лілмутська афера, як вони з Гулдом і розраховували, справді зробила Честера «помітною постаттю». Віднині він став відомим, і чимало людей почали поговорювати, що його місце у парламенті. Його тепер без кінця запрошували виступати на мітингах, і хоч такі скандали, як лілмутський, більше не повторювалися, поліція щоразу була насторожі. Коли Честер виступав, його нерідко перебивали, виникали бійки, на вулицях навздогін йому свистіли. А лондонські газети писали, що «містер Німмо дав свою звичну виставу й повторив усі свої найзлостивіші напади на нашу армію, яку доля піддає нині таким важким випробуванням».

Ці гострі вихватки газет були Честерові особливо неприємні. Він читав їх мені вголос і казав: якщо «вони» гадають, ніби можуть «примусити його замовкнути», то дуже й дуже помиляються.

Нерідко такі відгуки зачитувалися на наших бурхливих, як називала їх тітонька Леттер, «честерівських асамблеях»,— тобто зібраннях Честерових прихильників — місцевих діячів та голів комітетів, які з'їжджалися до нас в Орчард. Що лютіше лаяли Честера в пресі, то більше втішалася,— принаймні так мені здавалося,— ця публіка: усі вони на кожному кроці згадували Лілмут, який зробив Честерові ім'я.

Зрозумійте мене вірно, я не вважаю, ніби вони відверто визнавали, що їм вигідно провокувати людей на зло й насильство чи навіть штовхати на злочин. Певна річ, нічого такого в них і на думці не було. Але саме в ту пору серед цього «політичного» оточення в мені народилося й зміцніло дивовижно-страхітливе відчуття, до якого я потім помалу звикла (хоч воно від цього й не стало менш страхітливим),— ніби я живу у світі, де нема нічого сталого, ніби вдень і вночі борсаюсь в океані якихось марев,— на хвилях слів: інтриг, честолюбних розрахунків та сподівань, де навіть не скажеш з певністю, що цей ось задум — чисто егоїстичний, або й навіть небезпечний для інших, а той — просто облуда,— бо всі вони так чи інакше пов'язані з чимось іншим, чого відразу й не збагнеш. У кожній брехні була своя часточка правди (приміром, ота Честерова віра в класову солідарність), а будь-який егоїстичний розрахунок (скажімо, Гулдів план зчинити в Лілмуті оту бучу) було замасковано силою-силенною красних слів (на зразок Честерових сентенцій про свободу взагалі і про свободу слова зокрема).

Отож, навіть чуючи, як вони на своїх «асамблеях» на всі заставки шпетять «шовіністів», які, мовляв, збивають людей з пуття, я не сміла навіть тишком подумати: «Боже милий, ну й наклепники!» І, бачачи, як їм медом по серцю кожне нове заворушення (уряд при цьому щоразу втрачав кілька голосів), я розуміла, що було б не зовсім справедливо назвати їх відвертими фарисеями, котрі радіють, що знайшли нарешті спосіб (а вони його справді знайшли!) повернути собі втрачену колись владу.

Крім того, мені тепер було значно важче «жити своїм життям», життям осібним, бо після лілмутської «травми» (нікому ж не поясниш, що я опинилася там випадково, всупереч бажанню Честера) на мене дивились як на героїню, зустрічаючи кожен наш з Честером вихід, кожну нашу появу букетами квітів і схвальними вигуками.

Я не хочу сказати, що такі люди, як Гулд, і справді почали вважати мене за свідому радикалку, але вони старанно вдавали, ніби дотримуються якихось загальнополітичних принципів, які не дозволяють їм згодитися з думкою, що хтось може не поділяти їхніх поглядів. Зрештою ця система цілком себе виправдала: мені почало здаватись, ніби я піддаю все осудові лише тому, що упереджена до їхньої справи, і, отже, помиляюсь.

Наскільки це було можливо, я намагалась уникати офіційних візитів і прийомів,— ніяково якось вислуховувати незаслужені компліменти. Незручно було мені й на Честерових репетиціях, коли він учився декламувати свої промови; трохи легше мені бувало виконувати роль його секретарки, а почасти й господині на тих «асамблеях». Та вже навіть одне це та ще постійна Честерова похвальба (він раз у раз вихваляв мене за все, хай би я що робила,— то був спосіб змусити мене виконувати свої обов'язки ще краще) створили мені репутацію чудової дружини політика.

19

Якби ж хто-небудь колись із них знав, чому я так поспішала допомогти Честерові з усіма його листами й виступами, якби ж хто-небудь здогадавсь, як я боялася бути йому поганою дружиною,— чи то, вірніше, якщо вже пішло на щирість,— боялася дати волю своїй антипатії до нього! Сказати правду, моя відданість Честерові скидалась на ті цілунки й обійми, якими я, бувало, зустрічала на станції Джіма, побоюючись його дикого норову і бажаючи уникнути нових сварок. Це було щось на зразок закляття з метою збудити в собі почуття любові до нього.

Мене лякало, що саме тоді, як я допомагала Честерові в його справах, моє критичне «я», завжди активне й категоричне, рішуче засуджувало кожен Честерів крок. І це «я» буквально шаленіло, наприклад, від того, як уся ця радикальна команда під проводом Честера й Гулда нападає на уряд і помалу-малу його перемагає. Вони нагадували мені зграю акул, що допалися до безпорадного й немічного кита, і, вгризаючись у його тіло, скубуть і рвуть кита на шматки, доки він не сконає.

Звичайно, така доля всіх урядів (тоді я ще цього не знала); точнісінько так само розправились потім і з урядом лібералів; інші партії буквально роздерли його в клоччя. Тепер ось ізнову шпетять лібералів, аж гай гуде,— і я знову палаю обуренням. Я належу до тих людей (мабуть, тому, що боязка натурою), які інстинктивно ненавидять усіх насильників та гнобителів, і мене особливо жахає людська підступність і злостивість.