Новели 1926 - 1933 рр. - Стефанык Василь Семенович - Страница 1

НИТКА

У хаті тихо, вікна чорні. Матір божа ледви освітлена і ку­жіль, її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло ньо­го Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, на­й­ме­н­шим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить і її люблять.

У хаті чисто, сідати би до кужілі. Він у мене дужий, я ще бу­д­у мати діти.

Кілько дітий я не народжу... то він усіх погодує.

Мушу їх накривати, любити і на них робити.

Нитка довга та предовга без кінця, ніхто не скінчив ни­т­ки, їх треба убирати, а бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати треба на Великдень, а хлопчиська все роздеруть, бо знають, що мама наново нашиє.

Чоловік спить як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.

І кужіль, і очі, і нитка рівна та безконечна.

А як я на них понапрядаю, та убілю полотно, як папір, та повишиваю їм усе.

Та з воріт за ними буду дивитися, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідуть по сонцеві.

Опівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.

Не можна слабнути, вони на мене чекають, всі оті, що сплять: свою нитку я доведу до кінця.

Але прийшла на поміч матір божа з образів.

Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: «Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною».

ДАВНЯ МЕЛОДІЯ

Я з сестрою у білих сорочках сиділи на печі. Мама, ще дуже молода, чекала на братів, її біломережані рукави радуються, що покривають її міцне тіло.

- Діти, як прийдуть братя, то не пустуйте, а тихонько сидіть, там на горні є медівники і цукор. Беріть собі кілько хочете, лиш будьте чемні.

Небаром перед вікнами ми почули скрегіт великих чобіт на морозі. Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудий. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь:

- Продаш ти мене, згадаш ти мене...

І оповідає той кінь свому лицареві, з яких-то побоїв він йо­го виніс: і з половецького, і з турецького, і з московського. Рефрен української історії мужньо звучав у того коня:

- Ва мнов гармати, як грім, гриміли.

Тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався, а Марія казала: «Ти все дур­ни­й». За це дістала від мене попід ребра і сама зачала ревіти.

Мама ледви нас успокоїла.

Увійшли браття до хати, на столі стояли колачі такі ве­ли­кі, як вони. Колядують мамі, колядують Марії, а за мною на печі все гармати, як грім, гримлять, і я гину побачити то­го коня, бо то був кінь інший, як оці наші, що тягають плуг.

- Брате Семене, то ще ми заколядуємо твому хлопцеві.

- Прошу, панове братя.

- Ой рано, рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав.

Я чув себе вже в сідлі і тверда постановив ніколи свого коня не продати.

- Ходи дякувати братям.

Взяв мене на свої руки, і я цілував кожного з них у заліз­ну руку. Як заплату я діставав від кожного грейцар, а як моя долоня не могла змістити кілька грейцарів, то мама забирала їх у червону хустку.

Мені від цілування аж губи спухли, та я таки всіх доцілував, а тато мене заніс на піч.

Я щасливий заснув, з кулачка розгубив братні гроші, але гармати, як грім, гримлять досі за мною.

МЕЖА

- Господи боже, іззамолоду то ти рідше до мене присту­пав із моїм гріхом, а тепер ні на годину не відступаєш. А я то­бі кажу, що ніц не жалую.

- Що ти, старий, говориш, та не гріши!

- Забирайтеся всі з хати.

Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже сімдесят років має, що ослаб, що вже десять літ як ледве чутно говорить, а тепер гримить, як грім, та з богом прав-даєть­ся. Плаче мама, і доньки плачуть. За хвилю тихенько всу­ваються до хати.

- Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир, у не­го лани, та й в мене брати грунт, хоче прожерти мою ниву. Та я коло неї працюю, та з кождого боку поглядаю. А де бу­дяки, та згинаюси і виполюю. Хребет тріскає, руки го­рять від будяків. А я вночі не годен розправитися та язи­ком вілизати руки, як собака рану.

Стара коло него хреститься.

- Мої ниви на весну зелені, із вітром шепчуть. А я прилягаю на ниву і декую вітрові, що він є на землі, і землі, що вона родить. А розмова їх обоїх родила в мене молитву до тебе, боже, таку, що ти ніколи не чув, і за цю молитву то ти повинен мені дарувати.

- Ей, тату, не говоріть таке.

- Говорю з богом, забирайтеся мені з хати.

Знов виходять і знов потихеньку вертають.

- Та як вона засне змордована, як та мама, що нагодувала діти та вкрилася білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувався прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудилася. Земля - твоя донька, і ти повинен мені простити.

Стара, плачучи, похитує головою.

- Бере та й бере. А я косу під паху, та йому у саме серце, їж тепер землю. Відсидів то відсидів у мурах, мій туск за зе­м­лею не заржавів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а ти, боже, приходив до мене ще зі своєю карою. Я не відсварювався, але я мав рихт.

Стара і доньки зачали голосити.

- Суки, винесіть мене надвір, а самі лишайтеся в хаті.

І суки вийшли.

- То не мені рівня, як за межу наші справляли ворогові ку­лі і гармати. Молоді, як пінка, співають, як ідуть на сме­рть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кро­в'ю обкипіли вони, чорні від грязі, гвера з мертвої руки не мож вирвати... Лиш очі сміються, бо нема мами, щоби їх за­ту­лила. А я плачу та гадаю: доки ми ці сміючі очі, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому ти, боже, не бла­го­сло­вив їх?

- І відтоді я тебе, боже, не боюся!

- Ой діти, моліться за грішного тата, він конає.

- Зараз буду конати. Аби-сте мені до деревища насипали землі і не вбирали. Я хочу лиш з нею бути, так, як наші... А ти, боже, як можеш, то прости, а не воля твоя - то жбурни ме­не в твій вічний кримінал. Ти ж маєш пекло. А я вищому від тебе скарги не занесу...

- Здойміть мене на землю, най її ще раз поцілую.

- Ой діти, наш тато вже сконав у грісі.

ВОВЧИЦЯ

Оце я вернув з похорону моєї приятельки а дитинячих літ. Ледве витягав ноги з русівського густого болота, а таки довів вовчицю до її ямки. В тонкі дошки її деревища груди землі дуже брутально гримали. Небогато нас було, і всі дивувалися, що я між ними був. Та вони не знали, хто була вовчиця.

Як я почав ходити до школи, то вона у своїй наївності кликала мене до своєї бідної хати і просила перечитати її збиток з бляшаної труби, аби вона знала, що там є. Крім «Кні­гініцьких» латинкою, я не міг нічого більше вто­ро­па­ти. Аж геть пізніше, як я був в гімназії, той збиток по­ка­за­в­ся шляхоцьким дипломом для родини Кнігініцьких.

До її убогої хати всі богачі, всі попи, всі жиди посилали на нічліг всіх бідних і заблуканих.

Зниділим і брудним шляхтичам вона казала:

- Не блукайте по світі, а приставайте до людий, бо люди не люблять шляхти. Панщина навчила їх, хто ми є, і тому я ли­шилася з голою шляхоцькою трубою. Ночуйте, я вас пого­дую, а рано йдіть між люди і приставайте до них.

А злодієві говорила:

- Ти, небоже, не кради, краденим не погодуєшся, але йди про­сто, і вбивай, і ставай чоло до чола. Як твоє чоло розсиплеться, то нема утрати, а як богачеве впаде під твої ноги, то з гонором підеш покутувати. Я тебе переховаю, я тобі со­рочку виперу і нагодую, але не наскакуй потайки на ду­рні маєтки.