Дорога - Стефанык Василь Семенович - Страница 10

- То канапа його тата, він на ній родився, то - спадок. Як вибирався з першого поверху, то нам її лишив.

- А де ж він тепер?

- Не знаю...

Маленький похорон завертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мряки, хлопчики померзли, і баби ледве лізуть.

Йдуть серединою вулиці, як подерті тіні, чужі і незнайомі з ніким.

А цвинтар буде, лиш його через мряку сіру не видко.

СОН

Спав твердо.

Ліс шумів, стогнав, тонкі шепти рвалися з маленьких галузок і падали разом із змерзлим інеєм. Так, як би маленькі дзвіночки падали.

Вітер вив, як гнаний пес.

Небо чисте, задубіле, а місяць такий на нім ясний, як на різдво.

Третильник спав твердо. Головою сперся на свою купу ку­курудзів­, а ногами на дві панські. Чорне волосся поси­віло від інею, руда сардачина побіліла, моцні руки не чули зимна, а лице, спалене вітром, поцегліло.

Балакав крізь сон і за кожним словом випускав з уст сніп білої пари. Голос його йшов з вітром до ліса і бився довго від одного дерева до другого.

- Не рунтай того, бо воно зароблене, ти від мене береш, доброго богача найшов...

Здоймив кулак, але він безсильно зсунувся на сухе бади­л­ля.

- Я можу працувати, бо маю моцні руки, як кінцьке копито... Талапну раз - та й дух віскочив!..

- Землю цулуй, де си поступиш, бо вона ци твоя, ци чужа, то ти з неї жиєш, своя родить і чужа родить... Певне, що пра­вда, ой допевне! Грунт - то спосіб до всего, як твій є. Він тебе загріє, і накриє, і погодує, і честь тобі поведе...

Закашляв, як у великі труби заграв.

- Як не маєш свої ниви, то не маєш куди ходити, не маєш по чім... Нема, нема, о, нема...

Поставив кулак під голови.

- Я довго бідив по чужім полі. Але бог мені вігодив, дай бо­же так кождому. Взєв та й дав. На тобі, каже, грінку землі, але не пусти, тримай... Зубами держи її, кохай, як коли жінку, що тобі під руку вдаласи...

Капелюх упав з голови і з вітром покотився.

- Танаску, мой, а скинь капелюх, таже ти перший раз ві­шов цеї весни у поле - так годитьси... Як бог дасть, то буде пшеница. Колачі спечемо і дамо таким, що не мають з чого спечи... Дамо, дамо, як нам бог дає, та й ми дамо, дамо...

Ляг хрестом.

- Межі кортить також зродити колос, бо межа таки земля, вона ще ліпше... Я тобі по смерті лишу... Аді, як скатерть рівна, лиш чорна. Я тобі накрию у полі цев скатертев стіл, а ти меш їсти і бога молити, що-с такого тата мав...

- Весна-красна, аді, ори собі, не роби сказів, а воли напій та й повертайси перед сонцем, бо за худобу більший гріх, як...

Збудився, ще почув своє останнє слово спросонку. Глянув на небо, потім обернувся за куражкою, посмотрив доло­нею по голих грудях, перехрестився.

- Така лють зараз з осені? Ще сніг отут присипле... Надворі зима, а мені така файна весна присниласи... Гай, Якове, лупи кукурудзки, де вже кілько спати!..

БАСАРАБИ

Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуд­нє... Але Томиха наробила зойку, всі сусіди покидали ціпи з рук, всі сусідки повилітали з хорім і прибігли на Томине обійстя. Відважний Антін, той, що тягнув зуби по шустці, заліз у кошницю, і бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час ціле подвір'я заповнилося людьми і дітьми. Вони стояли і дивилися з великим страхом.

- Та чого стоїте, як на заводинах, та поможіть мені єго зане­сти до хати. Оце раз дурний нарід - гадаєш, що ті вкусить?!

Тому занесли до хати, а юрба вийшла за ворота і почала судити по-своєму.

- Басараби знов зачинають вішатися, не мають гаразду в голові.

- Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; господи, яка тогди буря зірвалася! Мені з хати цілий причілок урвало.

- Басараби мають вже до себе, що тратяться один за другим.

- Я пам'ятаю, як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досвітка на маленькій вишенці зачепився Василь. От­ряс із неї увесь цвіт, мав повне волосе того білого цвіту. То вже три, а я ще рахуюся молодий чоловік - мені, може, є, а мо­же, ще нема трийцять і п'ять років.

- Ти пам'ятаєш це, а я тямлю, як на бантині повис їх прадід. Богатир був теменний, гроші сушив на верені і пі­шя ніколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму пе­рескакував, і канчук все мав коло себе. То вповідали люди, що він гонив людий на панщину і тим канчуком м'ясо рвав на людях. А одного ранку розійшлася чутка, що старий атаман висить на бантині. Я ще малий був, але так, як сегодня, виджу цару народа на єго подвір'ю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нічо, лише казали: «О, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже ті тот висадив на бантину!» Потім у день чи в два дні така звіялася буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи...

- Та показують люди ще на старій могилі гроби Басара­бів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим, і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.

- А ви ж гадаєте, що піп має право такого ховати на цвинтарі!? Аби давав цілий маєток, то не можна. Відки такого проклятого пхати межи люди!?

- Но, но, тепер Басараби поспускають голови вдолину. Та­кі будуть ходити чорні та невеселі.

- Коби цеє не потягнув за собою більше, бо то їх всіх пазить. Дивися, один стратився, дивися, а то десять їх настави­лося. Вони всі зчеплені докупи. Біда їх всіх на однім мотузку провадить...

- То до семого коліна буде їх так душити, а як семе коліно мине - та й нема моці вже. Десь котрийсь добре заслужився перед богом. То кара, люди, сєму кістку аж карати! Бог не має гіршої кари на землі...

- То видко по них, що їх бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає - а нараз все забирає та й висаджує на бантину.

- Таже лише треба подивитися на їх очі. То не очі, то така чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око, як продасть, погляне та й нічо не видить, бо то око не до вйдіня. А в другого воно одно лише жиє, а решта коло него камінь - чоло камінь, лице камінь, все. А цей Тома, ніби він дивився коли на чоловіка як варт? Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну.

- Дивиться око на тот давний гріх, що за него їм кара йде. Він там у них усередині покладений, аби всі дивилися на него і аби спокою не мали, аби була кара.

- Сесі Басараби то на покаяніє людське родяться, і бога­тіють, і душу гублять.

- Тяжкий гріх мають у своїй фамілії і мусять єго доносити, хоть би мали всі піти марне!

- Гріх, люди, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву, і він чоловікові душу возьме і дасть на вічні муки...

Жінки слухали і мало не хрестилися, діти посідали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплелися вкінці до коршми.

Всі Басараби зійшлися до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх роді. Тому також привели. Семениха налагодила їди й пиття і обсадила великий стіл кревними, а Тому поклала на чільне місце.

- Тодоско, не плач вже, бо доста вже з тебе, бери та сідай, та тішмося, що-смо всі вкупці. Сідай, роде мій, най з тобов все щастє сідає. Коби був Семен, то би він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи пам'ятаєте, як вам пляшку з горівкою розбив на голові і пироги викинув псам, що-сте не хотіли з ним пити?

- То не було, бабо, жарту з дідом: або гинь, або пий!

- Я до тебе, Томо, нап'юся, бо-с мені наймиліший! Най ся вп'ю! Бабі небогато треба, аби заспівала дівоцької...

- Ей, Томо, Томо, коби-м у твоїх роках учинилася! Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очі не пускав удолину, але вгору, то легше би твоїй душі було. Пий до вуйка Миколая...