Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина - Страница 23

Натрапила на старезні кущі перецвілого білого бузку. Дійшла до заплетеної диким виноградом і хмелем купи цегли й тонкого гнутого залізяччя. Леле, та тут колись була арка, через яку ходили! Це ж… Справді, це ж чорний хід, через який колись… Мішель виводив Юзю!!! Все так змінилось і заросло!.. Водночас усе так нагадувало про минулі події!

Пустельник підтвердив Софійчині здогади. Сказав, ніби Юзефа з дітьми й досі блукають цим домом, а може, то легенди про привидів панів, яких вигнали колись із розореного й підпаленого замку.

– Хоча де тут бродити примарам! Живим ніде розвернутися! – додав по хвилі.

51. Всі знайомі, всі свої

У напіврозваленій альтанці, обвитій хмелем та диким виноградом, Софійка встигла обладнати собі невеличку хатку. Сюди із закутків приволокла давні черепки та деталі кінської упряжі: Юзефа ж любила коней!

Тут, намостивши трави на викорчуваний пеньок, вечорами Софійка всідалась і гортала книжки про художників, якими в Пустельника були заставлені широченне підвіконня й саморобна підвісна шафка. Репродукції, самотність і затишний листяний дах давали такий простір для мрій! Певно, Русалонька так само усамітнювалась і очікувала принца!.. Невдовзі він з’явиться, звичним рухом відкине вбік рудуватого чуба, відведе Русалоньку до своїх хоромів на Малофонтанній, три, і заживуть вони щасливо, радісно й без проклять! Ось уже в зелені майнуло світляве волосся… Ось…

– Нащо ти взяла мої речі?

Перед Софійкою стояла дівчинка років дев’яти. Ображено показувала на черепки та упряж.

– Ти цим граєшся? Я не знала. Вибач. Звісно, як хочеш забрати…

– Моя мама іграшок не купує: не має за що. Навіть м’яча не купує, хоч так люблю на фізкультурі

гратися у футбол. А можна, це буде і моя хатка? – Дівчинка присіла на край пенька. – Тоді хай вони залишаються тут!

– Будь ласка! – не надто привітно погодилася Русалонька: так важко відриватися від казки!

– Як тебе звати?

– Софія.

– О, в нас є такий собор! Я в ньому, правда, не бувала: то школа, то в мами робота… А мене – Іра!

– Іра? – скривилась від неприємного спогаду. І в Києві од своїх не втечеш! – Моя однокласниця так зветься. Може, в тебе і прізвище Завадчук?

– Ні. Я Біла.

– Бачу, що біла, – прізвище яке?

– Біла, кажу ж!

– Та ну! – загорілася Софійка. Не інакше, як один із нащадків Юзефи: у неї ж була дитина від Мішки Бєлого! – А батько твій хто?

– Не пам’ятаю. Він із нами не живе: покинув мене ще малою.

– Але ж якесь по батькові маєш?

– Валентинівна!

– Що-о-о?! – Софійка нарешті відклала книжку. Точніше, та випала з її рук. – А щось іще про це знаєш?

– Що знати? Мама з татом розлучились, він поїхав назад у свою, як там… Вишнівку. От і все. То ми пограємось?

– Звичайно! – Софійка люб’язно запросила до своєї хатки.

Хоч думала про інше.

Коли сповістила новину тітоньці, та ані здивувалась, ані зажурилася. Встигла-бо збагнути, що від екс-жениха очікувати можна чого завгодно. Тим паче, не так давно Валентин змінив паспорт: новий документ, звичайно ж, не заплямували штампи про колишнє одруження!

Від сусідки Людмили, Іринчиної мами, дізналася, що років десять тому сюди завітав юнак-красень Валентин: сподівався відшукати тут можливих родичів. Мовляв, його прадід признався, ніби такі були серед колишніх власників маєтку. Родичів, звісно, не знайшов: графи давно вже звідси втекли. То Валентин і вподобав собі самотню дівчину, власницю окремої кімнатки. Вже згодом Людмила зрозуміла, що одружився з нею з розрахунку мати в “законному родовому замкові” бодай кілька квадратних метрів! Народження доньки змінило плани, він подав на розлучення і зник. Навіть аліментів не платить – нібито мало заробляє.

Як усе це сумно! І як схоже на Валентина Білого!

52. Додому

Так дивно було повертатися з Києва! Адже востаннє Софійка долала цей шлях на бричці з Мішелем і Юзефою. Ті самі чудернацькі назви сіл – Вінницькі Стави, Гостра Могила, Зелений Ріг – але інакші будівлі, річки, ліси, землі!.. Немов за ці роки хтось невидимий зітер гумкою попередні ескізи і наніс на той самий папір нові малюнки. Тьху, набралася від Пустельника з його малюванням!

Так радісно було повертатися з Києва! Хоч і хороше у великому місті, проте київський темп придатний радше для недовгих екскурсій і свят. Будні ж ліпше проводити вдома, у тихому містечку, де не відтоптують ніг, не мчать безперервні машинні потоки, де з пагорба видно Олексівське болото й чути жаб’яче кумкання…

Сергій, очевидно, збагнув це давно. Без краплі смутку повертався зі Сніжаною та Софійкою до Вишнополя-Половинчика. Ще б пак! Адже тут на нього чекають прецікаві події: він познайомиться з ріднею нареченої, а потім зі Сніжаною подаватимуть заяву до рагсу! Для нього це вперше, тому й тішиться.

До речі, прізвище майбутнього зятя – Кавун. Гм-м, Кавун Сніжана… Правда, біологічка Ліда Василівна стверджувала, що кавун – теж ягода. Отже, як мовиться, шило на мило! Втім, Сніжану це турбує щонайменше.

Щойно залишилась у кімнаті сама, поспішила до Катерини. Такою милою видавалась Катерина порівняно з рештою Кулаківських! Тому потерпала: хоч би нічого поганого з нею не сталося!

Але ні: Катруся, як її називає жених, весело прямувала вулицею. У невеличкому кошику несла груші та букетик айстр.

Це вперше когось із Кулаківських уздріла з квітами!

Хоч Катря, мабуть, уже не Кулаківська. Втім, Франя он теж перейшла на чоловікове прізвище, та це не врятувало її від родового прокляття. Покару свою несла у постійних сімейних чварах, ненависті та сердечних Корнієвих муках, який все одно косував на Клавине подвір’я, де підростала його донька.

Ось Катерина вже підходить до чоловікової садиби, впевнено і, як завше, приспівуючи, стукає кільцем у хвіртку. За ворітьми завалували пси, а по хвилі визирнула немолода жінка. Певно, свекруха.

– Це ти, Катрусю? Чого соромишся, немов чужа? Заходь сміливо, не стукай!

– Та… – Катерина взялася рум’янцем. – Усе не віриться…

– Це вже і твій дім, пора звикати!

– Семенко з батьком ще не приїхали?

– Ні, мабуть, аж під ніч доберуться!

Дворище таке якесь… Відчуття, ніби тут колись була, ніби все тут знайоме, рідне. Мабуть, Катрина присутність усе скрасила.

Софійка попрямувала за жінками до хатинки. В ній також усе дихало затишком і любов’ю. Особливо милували зір букетики із листя, калини, сухоцвіту, чорнобривців…

– Бабусю, як ви? – Катря зазирнула до однієї з кімнат.

– Дякувати, вже легше! – почулось у відповідь хрипкувате. – Вже й уставала нині, щось і робила! Оно картопельки на вечерю наоббирала!

– Які ви неслухняні! – вдавано розсердилася Катруся. – Відпочивайте, я сама!

І мерщій до кухоньки варити борщ. Коли той уже булькотів у каструльці, затарабанили по даху краплі дощу, ніби перегукуючись із ним.

– Іди, іди, дощику! Зварю тобі борщику! Та поставлю на горі, щоб не їли комарі! – виспівувала Катерина, і Софійці раптом пішов мороз поза плечі.

Вечеряли удвох: свекруха та стара кульгава баба. Катерина сказала, що чекатиме Семена.

Сиділи і плели нитки балачок. Дощ то вщухав, то знову набирав сили. Здалеку почулося гуркотіння грому.

– Грім на голе дерево – погана прикмета! – насторожилась баба, виглядаючи у вікно.

– Ще ж не зовсім голе, бабусю! – весело заперечила Катерина. – Ішла сьогодні, то і дуби в листі, і шовковиця наша зовсім зелена, й акація.

– Ту шовковицю давно тра зрізати! – правила своєї баба. – Колись, ще як я дівувала, вона гарна була. Тепер стримить у вікні, як мара. Вся суха, лишень гілка живою зосталась!

– Одна, а й та родить! – заперечила Катря. – Казав Семенко, такі солодкі білі ягоди, що шкода зрізати.