Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 7

- А прав­да, - ка­зав який­сь шах­тар, - у стор­чо­вiй край! А з по­хiд­ної мо­же й ви­нес­ти. Щас­тя твоє!

- Та звiд­ки ж та во­да взя­ла­ся? - до­пи­ту­вав­ся дру­гий шах­тар. Хтось од­мо­вив:

- Та з ста­рої шах­ти. Уже, ма­буть, з рiк, як во­на пов­на во­ди - за­ли­ло ж. Во­ни, ма­буть, пi­дiй­шли пiд неї або до неї та й про­би­ли­ся ту­ди, - от во­но й за­ли­ло.

- А ти хi­ба знаєш?

- Авжеж знаю, бо в ста­рiй шах­тi бу­ло пов­но во­ди, а те­пер у глиб во­да пiш­ла.

- Лихо та й го­дi!

- А скiльки лю­дей у шах­тi? - спи­тавсь уп­ра­ви­тель у де­сят­ни­ка.

- Та, хва­ла бо­го­вi, не ба­га­то: бу­ло де­ся­те­ро, од­но­го ви­нес­ло, а дев'яте­ро там, - вiд­мо­вив той.

Маруся про­тов­пи­ла­ся аж до шах­ти. Це бу­ла не стор­чо­ва шах­та, не та­ка, як ко­ло­дязь, а бу­ла це по­хiд­на шах­та, та­ка, що як пе­че­ра йшла у зем­лю вглиб, i шах­та­рiв не спус­ка­но в неї, як у стор­чо­ву, а во­ни прос­то хо­ди­ли ту­ди… Те­пер во­на бу­ла вщерть пов­на не­чис­тої, якоїсь ру­дої во­ди. Во­да дiй­шла вже до­ти, по­ки їй тре­ба бу­ло, i сто­яла ти­хо. Шах­та зда­ва­ла­ся зов­сiм мерт­вою. I справ­дi, - во­на бу­ла мо­гильною ямою тим не­щас­ли­вим, що в їй ро­би­ли. I її, Ма­ру­син, батько в цiй ямi.

Маруcя, зне­си­ле­на, сi­ла на ву­гiльний ва­гон­чик, що там сто­яв: Галька сi­па­ла її за ру­ку, ка­за­ла, що тре­ба вi­дiй­ти вiд шах­ти, але Ма­ру­ся мов не чу­ла її, си­дi­ла не­по­руш­не, вту­пив­ши очi в ту яму з ка­ла­мут­ною во­дою, що пог­ли­ну­ла її батька. Галька пi­дож­да­ла тро­хи, а да­лi, ба­чив­ши, що Ма­ру­ся не хо­че йти з нею, вi­дiй­шла.

Тим ча­сом лю­дей по­бiльша­ло. Поп­ри­бi­га­ли шах­та­рi з дру­гої шах­ти. При­ве­зе­но смо­ки, ло­ко­мо­бiль ма­ненький, i по­ча­ли їх ста­но­ви­ти.

- А ця чо­го тут? - зди­ву­вав­ся ште­гер, Ма­ру­сю вздрiв­ши. - Геть звiд­цi­ля, тут ма­ши­на ста­не!

Маруся не во­рух­ну­лась; вiн узяв її за ру­ку.

- Чуєш, iди звiд­цi­ля!

Вiн хо­тiв стяг­ти її з ва­гон­чи­ка.

- Не зай­май­те ме­не! - скрик­ну­ла во­на.- Там тат­ко!

Штегер не­са­мо­хiть пус­тив її ру­ку.

- Що там та­ке? - спи­тав уп­ра­ви­тель, пiд­хо­дя­чи.

- Та ось, - по­ка­зав ште­гер, - дiв­чи­на. Батько її там.

- Одведiть її звiд­цi­ля! - зве­лiв уп­ра­ви­тель.

Штегер знов узяв­ся до неї.

- Я не хо­чу! Я не пi­ду! - i пру­ча­лась, i бла­га­ла Ма­ру­ся.- Да­й­­те ме­нi тут си­дi­ти: я нi­чо­го не ро­би­ти­му, я тiльки жда­ти­му!

Почувши спiр­ку, жiн­ки про­тов­пи­лись на­пе­ред.

- Ой, гос­по­ди, чия ж то? - по­чу­ло­ся по­мiж їми.

- Максимова.

- От сер­деш­на си­ро­та! То ма­те­рi не бу­ло, а те­пер i батька не­ма.

- Одведiть геть жi­нок та дi­тей! - зно­ву зве­лiв уп­ра­ви­тель.

Жiнок вiдш­товх­ну­ли на­зад. Але з Ма­ру­сею спра­ва бу­ла важ­ча. Во­на пру­ча­лась, кри­ча­ла й не хо­тi­ла йти.

- Що я вам роб­лю? Я бу­ду тут, я тiльки ди­ви­ти­мусь, тiльки жда­ти­му. Там тат­ко!… Ой, там же ж тат­ко!

Управителевi жал­ко ста­ло Ма­ру­сi. Вiн пi­дiй­шов до неї.

- Дiвчино, йди звiд­цi­ля,- тут ста­но­ви­ти­муть ма­ши­ни. Ма­ши­ни ви­тя­га­ти­муть во­ду з шах­ти. Хi­ба ти не хо­чеш, щоб тво­го батька ви­ря­то­ва­но з шах­ти?

Почувши це, Ма­ру­ся вiд­ра­зу вста­ла й одiй­шла на­бiк. Во­на сi­ла на ту ка­ме­ню­ку, де по­пе­ре­ду си­дiв Се­мен, той, що во­да йо­го з шах­ти ви­ки­ну­ла (бо йо­го вже ку­дись по­ве­де­но). Звiд­си вид­ко бу­ло все, що ко­ло шах­ти ро­би­ло­ся. Смо­ки ста­но­ви­ли не­дов­го. Тро­хи зго­дом ма­ши­на за­бух­тi­ла. Ма­ру­ся здриг­ну­ла­ся й ус­та­ла.

По той бiк шах­ти вже ли­ла­ся з киш­ки во­да, ли­ла­ся прос­то на зем­лю й стi­ка­ла ту­ди, на­низ, до яру. Ма­ру­ся ди­ви­ла­ся дов­го на цю не­чис­ту во­ду i вреш­тi гля­ну­ла на шах­ту. Во­на ду­ма­ла, що тут во­ди вже доб­ре по­мен­ша­ло. Во­на по­ми­ли­ла­ся. У ши­ро­кiй ямi як бу­ло пов­но во­ди, так i те­пер зос­та­ло­ся. Ма­ру­ся зно­ву сi­ла на ка­ме­ню­ку й по­ча­ла ди­ви­ти­ся на шах­ту, до­жи­да­ючись, по­ки по­мен­шає во­ди. Во­на ма­ло що чу­ла з то­го, що ро­би­ло­ся навк­руг неї, уся-бо її ува­га по­ве­р­ну­ла­ся на од­но - на во­ду. Але во­да не по­да­ва­лась. При­най­мнi Ма­ру­ся цього не по­мi­ча­ла. На та­ку ши­ро­ку яму ма­ло бу­ло цих смо­кiв та iн­ших не бу­ло, бо шах­та бу­ла вбо­га.

Проминуло пiв­го­ди­ни, го­ди­на й бiльш. Лю­ди по­роз­хо­ди­лись. Двi жiн­ки, що їх чо­ло­вi­ки в шах­тi бу­ли, дов­го сто­яли й пла­ка­ли, але вреш­тi й тi пiш­ли. Зос­та­ли­ся са­мi тi, що ро­би­ли ко­ло смо­кiв, та Ма­ру­ся. Во­на й те­пер си­дi­ла на ка­ме­ню­цi, її кiлька ра­зiв хо­тi­ли прог­на­ти, та все по­жа­лi­ють i не про­же­нуть. Тiльки го­ди­ни за двi ро­бо­ти по­мi­ти­ла дiв­чин доб­ре, що во­да по­да­лась ниж­че вiд країв. То­дi во­на ще пи­льнi­ше по­ча­ла ди­ви­ти­ся. Та да­рем­но пильну­ва­ла. Во­да по­да­ва­лась так, що оком не мож­на бу­ло по­мi­ти­ти. Ма­ру­сю по­­чи­на­ла вже об­нi­ма­ти без­на­дiй­на ту­га. Во­на дов­го не нас­мi­лю­ва­лась, по­тiм та­ки вста­ла i пi­дiй­шла до од­но­го ро­бiт­ни­ка.

- Дядьку, нес­мi­ли­во по­ча­ла во­на, - чи ско­ро?

- Що - ско­ро? - спи­тав­ся тро­хи сер­ди­то, тро­хи ди­ву­ючись чо­ло­вiк.

- Чи ско­ро во­ду ви­тяг­не­те?

- Ге-ге, дiв­чи­но! Ще дов­генько то­бi до­жи­да­ти­ся! Ще днiв iз п'ять по­ро­би­мось. А йди ли­шень звiд­си, не за­ва­жай!

Маруся вi­дiй­шла. Тi сло­ва її вра­зи­ли. Во­на спо­дi­ва­ла­ся, що все зро­биться сьогод­нi. Во­на бу­ла пев­на, що її тат­ко ще жи­вий. Вiн, пев­но, об­ря­ту­вавсь у який за­ка­пе­лок, та­кий, що й во­да ту­ди не до­сяг­не, - там вiн си­дить i до­жи­дається, по­ки во­ду ви­тяг­нуть. Але во­ду ви­тяг­нуть аж че­рез п'ять день. Чи вже ж цьому прав­да? Та'дже ж у тат­ка не­ма чо­го їсти, - вiн ум­ре з го­ло­ду, ко­ли п'ять день про­си­дить у шах­тi, не ївши. Ой, бо­же ж мiй! Що їй зро­би­ти, щоб по­со­би­ти, щоб швид­ше об­ря­ту­ва­ти тат­ка, не да­ти йо­му вмер­ти з го­ло­­ду? Бi­до­лаш­на Ма­ру­ся мо­ро­чи­ла со­бi го­ло­ву i з ту­гою без­на­дiй­ною впев­ня­ла­ся, що по­со­би­ти во­на нi­чим не мо­же, що на­вiть, як­би жит­тя своє вiд­да­ла, то й то­дi не мог­ла б i на один сту­пiнь по­су­ну­ти на­пе­ред дi­ло.

З та­ки­ми тяж­ки­ми дум­ка­ми про­си­дi­ла во­на до ве­чо­ра. Во­на хо­тi­ла бу­ла зос­та­ти­ся тут i на нiч, та її взя­то за ру­ку й од­ве­де­но геть. Во­на пос­то­яла тро­хи вiд­да­лiк i пiш­ла до­до­му, ма­ло роз­би­ра­ючи, що во­на ро­бить. Во­на ввiй­шла в свою тем­ну ха­ти­ну, сi­ла на ла­ву, зi­пер­лась на стiл та й за­нi­мi­ла так. Во­на са­ма не по­мi­ти­ла, як страш­на вто­ма, що вiд­ня­ла в неї всю си­лу, ки­ну­ла її в сон, i во­на зас­ну­ла як мерт­ва, впав­ши на ла­ву. Во­на про­ки­ну­лась нес­по­дi­ва­но се­ред но­чi. Навк­ру­ги бу­ла тем­ря­ва. Дiв­чи­на не мог­ла зро­зу­мi­ти, що з нею. Во­на пiд­ве­ла­ся й по­ча­ла зга­ду­ва­ти, що ста­ло­ся. Яку хви­ли­ну во­на ду­ма­ла, нап­ру­жу­ючи дум­ку, й вiд­ра­зу зга­да­ла, все зга­да­ла. Во­на скрик­ну­ла не­са­мо­ви­то й ки­ну­ла­ся з ла­ви на­се­ред ха­ти. Її тат­ко в шах­тi, йо­го за­ли­ла во­да, вiн уми­рає з го­ло­ду! Не­ви­мов­на, без­на­дiй­на, страш­на ту­га об­хо­пи­ла дiв­чи­ну. Во­на по­ча­ла ри­да­ти, але ри­дан­ня те по­дiб­не бу­ло бiльш до не­са­мо­ви­то­го кри­ку, нiж до ри­дан­ня. Ок­ру­ги бу­ла тем­ря­ва - чор­на, важ­ка, пох­му­ра тем­ря­ва, i се­ред цiєї тем­ря­ви, до­лi в ха­тi, нi­ко­му не вид­на, вiд усiх по­ки­ну­та, си­дi­ла ма­ленька по­си­ро­тi­ла дiв­чин­ка i, об­хо­пив­ши ру­ка­ми ху­дi ко­лi­на, би­ла­ся об цi ко­лi­на го­ло­вою й ри­да­ла, кри­ча­ла з нес­тер­пу­чо­го бо­лю. Во­на гу­би­ла все, що ма­ла в жит­тi: обо­ро­ну, лю­бов, усе своє щас­тя - чи то ж мог­ла во­на не ри­да­ти, не роз­ри­ва­ти­ся з не­са­мо­ви­то­го пла­чу, не ба­жа­ти, щоб роз­па­ле­на го­ло­ва роз­би­лась об ху­дi ко­лi­на?

I во­на ри­да­ла. Чи дов­го це бу­ло,- во­на, звiс­но, не зна­ла. Але де­да­лi плач її ста­вав усе хрип­кi­ший, усе тих­ший та тих­ший. Ри­дан­ня ще зма­га­ло­ся, ще роз­ри­ва­ло гру­ди, але в гру­дях уже не ста­ва­ло си­ли йо­го ви­дер­жу­ва­ти, але з гор­ла вже не ста­ва­ло змо­ги ви­ли­ва­ти го­ло­сом без­на­дiй­ну му­ку. Ри­дан­ня пот­ро­ху стих­ло. Дiв­чи­на при­па­ла го­ло­вою до ко­лiн та так i за­нi­мi­ла, i як­би не здри­га­ло­ся iно­дi тi­ло її пе­ре­му­че­не, бу­ла б це мерт­ва пос­тать.