Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 5

Низько вкло­нив­ши­ся, вий­шов од уп­ра­ви­те­ля Мак­сим, та й пi­шов прос­то до зем­лян­ки. Во­на справ­дi бу­ла по­га­не­нь­ка: шпа­ру­ни по­об­па­да­ли, хво­рос­тя­на пок­рiв­ля (сте­лi по зе­м­­лян­ках не бу­ває) пог­ну­лась у се­ре­ди­ну вiд зем­лi, що на їй бу­ло на­си­па­но; од­но вi­кон­це, та й те без ши­бок, а две­рi ви­сi­ли на бiк на од­нiй за­вi­сi. Не до­жи­да­ючи, по­ки все те зве­лить уп­ра­ви­тель по­ла­го­ди­ти, Мак­сим за­хо­див­ся своїм ко­ш­­том усе, що тре­ба, ро­би­ти. Вiн по­ла­го­див две­рi, заск­лив вiк­но й на­вiть ду­мав був за­ход­жу­ва­тись ха­ту ма­за­ти, та не бу­ло ко­ли.

- Хай уже Ма­ру­ся са­ма ви­ма­же,- по­ду­мав Мак­сим i, ско­ро прий­шла не­дi­ля, узяв Ма­ру­сю вiд сест­ри до се­бе, у свою но­ву ха­ту.

Весела бу­ла Ма­ру­ся без краю. Бай­ду­же їй бу­ло, що ця ха­та та­ка обiд­ра­на: во­на зда­ва­лась їй чу­до­во гар­ною, - бо ж во­на в їй по­ряд­ку­ва­ла й ха­зяй­ну­ва­ла, як хо­тi­ла. Во­на, як здо­ла­ла своїми ма­ли­ми ру­ка­ми, ви­ма­за­ла ха­ту, а ко­мин по­ма­лю­ва­ла чер­во­ни­ми та си­нi­ми кри­вулька­ми, що бу­ли та­кi, як квiт­ки, i квiт­ка­ми, що бу­ли та­кi, як кри­вульки, i те ма­лю­ван­ня не то їй, а й Мак­си­мо­вi на­вiть зда­ва­ло­ся чу­до­вим. Мак­сим при­лад­нав стiл та ла­ву, - i от уже й ха­та та­ка, як тре­ба, ста­ла.

Вже ж, ма­буть, як i ра­дi­ла Ма­ру­ся, а ще дуж­че Мак­сим! Який вiн був ра­дий, що взяв Ма­ру­сю до се­бе! Щод­ня те­пер вiн при­хо­див з ро­бо­ти не в бруд­ну, во­ню­чу й кис­ну ка­зар­му, а в чис­тенький бi­ленький за­хис­то­чок, i там йо­го стрi­ва­ла доч­ка, i вiн мiг вiд­по­чи­ти й по­ра­дi­ти, див­ля­чись, як во­на гос­по­да­рює, мов i справж­ня гос­по­ди­ня.

З то­го ча­су жит­тя Мак­си­мо­ве та Ма­ру­си­не пiш­ло рiв­но та спо­кiй­но. Щод­ня вран­цi ра­но Мак­сим iшов на ро­бо­ту, а Ма­ру­ся ли­ша­ла­ся до­ма са­ма. Во­на по­чи­на­ла гос­по­да­рю­ва­ти. Як жи­ла во­на в тiт­ки, то бу­ла най­бiльшою дiв­чи­ною в сiм'ї. Тим на неї на­ки­ну­то бу­ло ба­га­то ро­бо­ти, що її роб­лять зви­чай­но тiльки бiльшi дiв­ча­та. То­дi їй це бу­ло важ­ко, а те­пер во­на ра­да бу­ла, що так тра­пи­ло­ся, бо во­на нав­чи­ла­ся ба­га­то де­чо­го ро­би­ти за справж­ню гос­по­ди­ню, а те­пер са­ме цього їй i тре­ба бу­ло. Отож, що са­ма зна­ючи, а що батька пи­та­ючи, - во­на, як умi­ла, ва­ри­ла їсти. Не зав­сiг­ди їй щас­ти­ло, а най­бiльше отой борщ дав­ся їй уз­на­ки, - нi­як, зви­чай­но, не хо­че бу­ти доб­рий на смак! Ну, та це ще не ве­ли­ке ли­хо бу­ло, бо батько й доч­ка не звик­ли ла­со їсти, а пiс­ля що­ден­ної важ­кої ро­бо­ти в шах­тi Мак­си­мо­вi зав­сiг­ди доб­ре хо­тi­ло­ся їсти вве­че­рi. Ка­жу - вве­че­рi, бо тiльки вве­че­рi при­хо­див вiн з ро­бо­ти до­до­му. Вiн бив ву­гiль, той, що їм топ­лять, а ву­гiль той гли­бо­ко в зем­лi ле­жить. Щоб до­сяг­ти до йо­го, ко­па­ють гли­бо­кi ко­ло­дя­зi (шах­ти) та й ко­па­ються на всi бо­ки по­пiд зем­лею, - скрiзь та­ких нiр та пе­чер по­на­роб­ля­ють. Отож як за­лi­зе Мак­сим у та­ку но­ру, гли­­бо­ко-гли­бо­ко пiд зем­лю, дак уже й не ви­ла­зить звiд­ти ввесь день, - там i обi­да те, що з до­му вiзьме. А Ма­ру­ся до­ма са­ма обi­дає - так, не ду­же ва­рить, а бiльше вчо­рашнє дої­дає. А вже вве­че­рi як тре­ба во­ни їли.

Як упо­рається Ма­ру­ся, то зви­чай­но шиє. Ши­ла во­на по­га­ненько, та все ж по­ла­та­ти оде­жи­ну яку мог­ла, - то й до­сить цього бу­ло. А ши­ти но­ве во­на у су­сi­ди Гор­пи­ни вчи­ла­ся. Чо­­ло­вiк Гор­пи­ни теж на шах­тi ро­бив, а Гор­пи­на ча­сом учи­ла дiв­чат ши­ти. Ма­ру­ся замк­не свою хат­ку та й бi­жить до неї вчи­ти­ся. А то ча­сом двi-три дiв­чи­ни-под­ру­ги при­бi­га­ли до неї ши­ти, - щоб ве­се­лi­ше бу­ло. При­бi­жать, на­ба­ла­ка­ють пов­ну ха­ту i зве­се­лять Ма­ру­сю.

Увечерi при­хо­див Мак­сим, а в свя­то, то й увесь день до­ма був. Ото­дi Ма­ру­сi най­ве­се­лi­ше бу­ло. Жде бу­ло - не дiж­де­ть­ся, як за­гу­де ма­ши­на вве­че­рi, - ото, щоб ро­бо­ту шах­та­рi ки­да­­ли. Тiльки за­гу­де, - во­на так i мет­неться го­ту­ва­ти все, що тре­ба. От уже й хо­ду чу­ти, две­рi вiд­чи­ня­ються i знай­о­ма чор­на пос­тать стає на по­ро­зi.

- Ой, якi ж ви чор­нi, та­ту! - ма­ло не що­ра­зу скри­кує Ма­ру­ся, ско­ро батька вздрить.

I справ­дi, не то оде­жа у Мак­си­ма вся чор­на вiд ву­гiл­ля, а й об­лич­чя та­ке чор­не вiд са­жi, як у ара­па, - тiльки зу­би та очi бли­щать на чор­но­му.

- А то­бi не до впо­до­би? - смiється Мак­сим. - Ну, то да­вай уми­ваться!

Маруся тi­кає аж на пiч, у ку­то­чок, а Мак­сим тим ча­сом уми­вається та пе­ре­дя­гається.

- От i вже! - ка­же вiн.

Маруся ви­ла­зить зi своєї схо­ван­ки, при­би­рає шви­денько, що тре­ба, i вже тро­хи зго­дом си­дять обоє за сто­лом, а на сто­лi в мис­цi га­ря­чий борщ па­рує. По­ве­че­ряв­ши, во­ни роз­мов­ля­ють. В ста­ро­ви­ну, жи­ву­чи в ка­зар­мi, Мак­сим, прий­шов­ши з ро­бо­ти, пос­пi­шав­ся, зви­чай­но, швид­ше спа­ти. I це не че­рез те са­ме, що вiн утом­ляв­ся, а й тим, що йо­му зов­сiм гид­ке бу­ло жит­тя в ка­зар­мi - з бру­дом, з пи­яцт­вом та iн­шим. Вiн пос­пi­шав­ся швид­ше зас­ну­ти, щоб хоч не ба­чи­ти то­­го бру­ду й ги­до­ти, що се­ред неї до­во­ди­лось йо­му жи­ти. А те­пер йо­му не хо­тi­ло­ся спа­ти, i що­ве­чо­ра во­ни вдвох ро­з­­мов­ля­ли, ча­сом i дов­генько. Ма­ру­ся цi­ка­во слу­ха­ла, що опо­вi­дав їй батько про шах­ти, про те, як у їх роб­лять. Во­на здри­га­ла­ся з ост­ра­ху, уяв­ля­ючи со­бi, як її тат­ко ле­жить гли­бо­ко пiд зем­лею в но­рi, а та но­ра ось-ось за­ва­литься й за­­сип­ле йо­го на­вi­ки, - ле­жить i б'є кай­лом ву­гiль… Час­то зга­­ду­ва­ли во­ни по­кiй­ну Ма­ру­си­ну ма­тiр, i це бу­ли та­кi сум­нi, та­кi со­лод­кi роз­мо­ви!

Але ще бiльше роз­мов­ля­ли во­ни про свої за­мi­ри. Ти­ми за­мi­ра­ми во­ни жи­ли, тi за­мi­ри зве­се­ля­ли їм важ­ке та хмур­не жит­тя. У Мак­си­ма бу­ла од­на мрiя. Вiн був без­зе­ме­ль­ний, i йо­му зда­ва­ло­ся, що не­ма бiльшо­го щас­тя над те, ко­ли чо­ло­вiк має кла­поть сво­го по­ля. На шах­ти вiн пi­шов тим, що нi­як бу­ло ха­зяй­ну­ва­ти, а як­би ха­зяй­ну­ва­ти мож­на бу­ло, то за­люб­ки ки­нув би вiн шах­ти. I ото роз­мов­ля­ючи од­но­го ра­зу так уве­че­рi, вiн звi­рив доч­цi свої мрiї.

- Знаєш, Ма­ру­се, що я ду­маю?

- А що, тат­ку?

- А доб­ре бу­ло б жи­ти не тут i не хо­ди­ти в шах­ту, а жи­ти до­ма у своїй ха­тi та гос­по­да­рю­ва­ти як тре­ба.

- Ой i гар­но ж бу­ло б, гос­по­ди! - скри­кує Ма­ру­ся, й оче­ня­та в неї бли­щать.

- Еге, гар­но…- ка­же Мак­сим. - Як­би то зiб­ра­ти гро­шей хоч трош­ки та ку­пи­ти по­ле…

- Ой ку­пiть, тат­ку, ку­пiть!

- Не ду­же швид­ко й ку­пиш! На це тре­ба гро­шей. Та ще хi­ба з са­мим по­лем що зро­биш? Тре­ба ще й стру­мен­ту скiльки, па­ру во­лiв або хоч ко­ня­ку… Чор­ня­ва го­лiв­ка Ма­ру­си­на, су­му­ючи, схи­ляється, але за­раз на­дiя зно­ву зай­мається у ди­ти­ни в очах.

- Ну, то що? Ми наз­би­раємо гро­шей на стру­мент, i на во­ли, й на все.

- Не ле­генько йо­го зби­ра­ти, доч­ко! А про­те - бог по­мо­же. Уже тро­хи та­ки я й наз­би­рав (тiльки про це нi­ко­му не хва­лись). За­ро­би­ти мож­на тут доб­ре, а вит­ра­чуєм на се­бе ми не ба­га­то, - то й мож­на наз­би­ра­ти хоч на по­га­неньке ха­зя­й­­ст­веч­ко. Тiльки до­ве­деться ще по­ро­би­тись доб­ре.

- А дов­го ж?

- Та та­ки дов­генько, доч­ко, - зо два чи зо три ро­ки ще.

Маруся зов­сiм зас­му­чується.

- Та й дов­го ж! - ка­же во­на, зно­ву пох­нюп­лю­ючись.

- Довго? Нi, це ще не дов­го! Та й не мож­на ра­нi­ше. Тре­ба, щоб ти пiд­рос­ла, справжньою гос­по­ди­нею ста­ла. Бо хто ж у ме­не ха­зяй­ну­ва­ти­ме? Те­пер то­бi де­сять ро­кiв, а за три ро­ки бу­де три­над­цять. I то ще ма­ла бу­деш, - не впо­раєшся. Та да­р­ма! Вiзьме­мо до се­бе ба­бу Ок­са­ну,- во­на по­ря­док да­ва­ти­ме.

Баба Ок­са­на бу­ла пiд лi­та­ми, та ще крiп­ка со­бi жiн­ка, без­дiт­на, без­хат­ня; ко­лись бу­ла во­на ха­зяй­кою, та як умер чо­ло­вiк, пiш­ла хо­ди­ти по най­мах та й хо­ди­ла вже ро­кiв з де­ся­ток. Мак­сим знав, що во­на мог­ла б по­со­би­ти йо­му i за­люб­ки пiш­ла б до йо­го, бо в йо­го ха­тi бу­ла б во­на не за най­мич­ку, а за гос­по­ди­ню.