Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 21

Дiд Да­ни­ло йшов по­пе­ре­ду. Вiн пер­ший по­ба­чив Оле­сю. Во­на ле­жа­ла мерт­ва.

На шиї в неї був та­тарський ар­кан.

Тодi зро­зу­мiв дiд Да­ни­ло i всi лю­ди, що во­на своєю смер­тю об­ря­ту­ва­ла рiд­не се­ло.

Зробили ма­ри з гi­лок i по­нес­ли до­ро­ге тi­ло до­до­му.

***

Другого дня хо­ва­ли Оле­сю. Под­ру­ги-дiв­ча­та нес­ли тру­ну. В їй ле­жа­ла Оле­ся, уб­ра­на, як мо­ло­да кня­ги­ня. На го­ло­вi у неї був вi­нок. Навк­ру­ги спi­ва­ли пташ­ки, вго­рi ся­ло сон­це. А во­на ле­жа­ла ти­ха, спо­кiй­на. На­вiть зда­ва­лось, що на об­лич­чi в неї ся­ла якась ра­дiсть.

Еге, їй мож­на бу­ло ра­дi­ти.

Ридаючи, про­ве­ли її до хо­лод­ної ями; ри­да­ючи, за­си­па­ли зем­лею. Не сам дiд Да­ни­ло пла­кав, пла­ка­ли всi: i ста­рi й ма­лi, i чо­ло­вi­ки й жiн­ки, i под­ру­ги-дiв­ча­та.

Але як ки­ну­ли на мо­гил­ку ос­тан­ню ло­па­ту зем­лi, дiд Да­ни­ло пiд­вiв го­ло­ву. Вiн уже бiльш не пла­кав. Об­лич­чя йо­му бу­ло по­важ­не. Вiн прос­тяг ру­ки над мо­гил­кою i ска­зав:

- Кожен по­ви­нен бо­ро­ни­ти свiй рiд­ний край, не жа­лi­ючи жит­тя! Дай, бо­же, вся­ко­му та­кої смер­тi!

1890 р.

БЕЗ ХЛIБА

Край се­ла сто­яла ха­та по­га­ненька, а в їй жив се­ля­нин iз жiн­кою та з ди­ти­ною - хлоп­чик був. не­ве­лич­кий, не­дав­не­ч­­ко на­ро­див­ся. Вже тре­тiй рiк був, як во­ни поб­ра­ли­ся, - з чу­жо­го се­ла вiн її взяв,- а все нi­як не мог­ли зби­ти­ся на ха­зяй­ст­во. У їх тiльки й бу­ло ху­до­би, що те­лич­ка,- ку­пи­ли її то­рiш­ню вес­ну, - та й та не­дав­но здох­ла. А хоч би й не здо­х­­ла, то все ж го­ду­ва­ти нi­чим бу­ло б. Як усе не­до­ро­ди, то й са­­мим їсти нi­чо­го - не то що те­лич­цi. Поп­ла­ка­ла Гор­пи­на за те­лич­кою, так хi­ба з то­го до­мо­жеться?

На вес­ну зов­сiм у се­ля­ни­на не ста­ло хлi­ба. Тиж­нiв зо три по­зич­ка­ми жи­ли, а те­пер уже йо­го знає, як i жи­ти - нiх­то й по­зи­ча­ти не став, уся­кий ка­же:

- Що я то­бi по­зи­ча­ти­му? У ме­не в са­мо­го, мо­же, дi­ти го­лод­нi си­дять, а то­бi да­вай, да­вай, а на­зад i не спо­дi­вай­ся. Ти вже он у всього се­ла на­по­зи­чавсь. Тут сам за мi­шок хлi­ба, мо­же, хтой­зна-що вiд­дав би!

Раяла жiн­ка Пет­ро­вi до па­на пi­ти, най­ня­ти­ся. Пi­шов на су­сiд­нiй ху­тiр - не взя­ли: i так ба­га­то, ка­жуть, най­ми­тiв. До дру­го­го па­на пi­шов, так той гля­нув, що в Пет­ра оде­жа - ла­та на ла­тi, по­ду­мав, що гольтi­па­ка, прой­дис­вiт який­сь,- не схо­тiв i го­во­ри­ти.

- Геть! - ка­же,- ба­га­то вас тут хо­дить та­ких!.

Зовсiм не знав Пет­ро, що й ро­би­ти. У ко­го ко­ня­ка бу­ла, так хоч во­зи­ти панськi дро­ва з лi­су най­ма­ли­ся, а йо­му й то­го не мож­на.

Одного ран­ку вста­ла Гор­пи­на вдос­вi­та. Ди­ти­на ще спа­ла. Мо­ло­ди­ця по­ча­ла ти­хе­сенько бi­ля пе­чi по­ра­ти­ся, а Пет­ра пос­ла­ла дров уру­ба­ти. По­рається, а са­ма ду­має:

- Якби цей тиж­день так-сяк пе­ре­бу­ти­ся, а там, мо­же, по­мiг би гос­подь, то поїха­ла б до батька в Си­ро­ват­ку: мо­же б во­­ни хоч з мi­ше­чок да­ли. Ли­хо без ко­ня: то сi­ла б, поїха­ла, та й го­дi; а те­пер, по­ки-то вип­ро­хаєш у ку­ма то­го ко­ня!

Вiдчинилися две­рi. Пет­ро внiс дро­ва, до­до­лу ки­дає.

- Та не грю­кай-бо так, ди­ти­ну збу­диш! - ка­же Гор­пи­на.

Розтопила мо­ло­ди­ця в пе­чi, пос­та­но­ви­ла гор­щи­ки. То­дi пi­дiй­шла до дiж­ки з бо­рош­ном, гля­ну­ла:

- Петре, а Пет­ре!

- Га?

- А що ми оце ро­би­ти­мем?

- Як?

- Борошна тiльки на раз, та й то хлi­би­ни на двi. По­мов­чав Пет­ро, да­лi ка­же:

- Що ж йо­го зро­биш? Я вже й сам не знаю…

- Хiба ще пi­ти поп­ро­ха­ти?…

- Та до ко­го ж iти, ко­ли у всiх на­по­зи­ча­ли­ся так, що нiх­то вже не дає?

Горпина й са­ма це доб­ре зна­ла. За­мовк­ли обоє. Про­ки­ну­лась ди­ти­на в ко­лис­цi, мо­ло­ди­ця взя­ла її на ру­ки, по­ча­ла го­ду­ва­ти. Во­но вхо­пи­ло­ся го­лод­не, та й ки­ну­ло: мо­ло­ка не­­ма. Тiльки ще дуж­че зап­ла­ка­ло. Ка­же

Горпина:

- Хоч би вже са­мi, та оцiєї ди­ти­ни не бу­ло, а то тiльки ди­ви­ш­ся, як во­но му­читься: са­ма го­лод­на й во­но го­лод­не щод­ня, бо мо­ло­ка не­ма.

Петровi са­мо­му ди­тя­чий плач мов но­жем сер­це кра­яв. Так хi­ба жа­лем по­мо­жеш?

- Знаєш що, Пет­ре? Пi­ди поп­ро­хай ста­рос­ту - мо­же, вiн з га­ма­зеїв дасть?…

Мовчить Пет­ро, а ди­ти­на все пла­че, усе мов но­жем сер­це крає. Ус­тав Пет­ро, ка­же:

- А пi­ду! Не зди­ха­ти ж iз го­ло­ду!

Узяв шап­ку, ще пос­то­яв, по­ду­мав, а да­лi й пi­шов мовч­ки. Вiн знав, що ста­рос­та не мо­же сам да­ти, а все ж пi­шов, щоб хоч не чу­ти, як ди­ти­на пла­ка­ти­ме.

- А мо­же й дасть? - ду­має,- хто йо­го знає?… Тре­ба поп­ро­ха­ти доб­ре.

Шкода, що на чверт­ку ра­туш­ним не­ма.

Прийшов Пет­ро в ра­ту­шу, увiй­шов, пе­рех­рес­тив­ся:

"Здоровi, з се­ре­дою!" ска­зав i став бi­ля по­ро­гу. Ста­рос­та в кут­ку за сто­лом си­дiв, а пи­сар з ша­фи па­пе­ри вий­мав, по сто­лу розк­ла­да­ючи. Бiльше нi­ко­го в ра­ту­шi не­ма, тiльки Пе­т­ро та їх двоє. На­мi­ряється все Пет­ро ска­за­ти, та нi­як не змо­же. Ду­має: "А як ска­же - нi, не дам?" I як по­ду­ма про це, по­ду­ма, що то­дi в йо­го до­ма i жiн­ка, й ди­ти­на го­лод­нi си­дi­ти­муть, так дух йо­му пе­ре­хо­пить, i не ви­мо­вить вiн нi­чо­го, тiльки стоїть бi­ля по­ро­гу та шап­ку дра­ну в ру­ках мне. Ба­чив­ши ста­рос­та, що йо­му чо­гось тре­ба, а нi­чо­го не ка­же вiн, став сам пи­та­ти­ся:

- А чо­го то­бi, Пет­ре?

Пiдiйшов Пет­ро ближ­че, вкло­нив­ся.

- До ва­шої ми­лос­тi,- ка­же.

- Ну?

- Не по­ло­жiть гнi­ва, прий­шов оце до вас… От уже тре­тiй день, ма­ло що й ївши, си­ди­мо… Сьогод­нi й крих­ти в ро­тi не бу­ло i бо­рош­на не­ма…

- Ну, то що?

- Не по­ло­жiть гнi­ва… Я вже всю­ди про­хав, так хто ж йо­го по­зи­чить, як у са­мо­го, мо­же, не­ма?… Так я оце… чи не доз­во­ли­ли б з га­ма­зеїв хоч мi­ше­чок да­ти?…

Глянув на йо­го ста­рос­та та й зас­мi­яв­ся.

- Ге, хлоп­че? Цього ми не мо­же­мо своєю во­лею зро­би­ти, на це доз­вiл од на­чальства тре­ба.

- От уп­ра­ви земської, ро­зу­мiєш? - ка­же пи­сар.

- Та во­но так,- ка­же Пет­ро.- Та чи не мож­на б як-не­будь там, хоч трiш­ки?…

- Та й чуд­ний же ти який, чо­ло­вi­че! Ти ж чуєш, що нi, нi­як не мож­на.

Петро пос­то­яв, по­мов­чав, та й ка­же:

- Та мо­же во­но так, i без уп­ра­ви?… Хоч не­ба­га­то…

- Та то­бi ж ка­жуть, чи нi? По­зак­ла­да­ло то­бi? - виз­вi­рив­ся пи­сар.

А Пет­ро все стоїть, не йде. Вiн i сам не ро­зу­мiв, чо­го ще вiн ждав.

Тiльки як же йо­го йти без нi­чо­го? До­ма ж i кар­топ­лю вже за­то­го поїдять!…

Хiба ще раз спи­та­ти­ся?

- Та я вiд­дав би ско­ро, ось тiльки б за­ро­бив, так i вiд­дав би…

Писар зов­сiм роз­сер­див­ся:

- Та ка­жуть же то­бi, що нi! Що то­бi, сто ра­зiв ка­за­ти? Хоч ти йо­му ко­ля­ку на го­ло­вi те­ши, а вiн усе - дай та дай! Ну, лю­ди!…

Пiшов Пет­ро з ра­ту­шi.

Забавила Гор­пи­на ди­ти­ну, по­ло­жи­ла,- са­ма з ос­таннього бо­рош­на спек­ла двi пе­ре­пiч­ки, бор­щу та кар­топ­лi зва­ри­ла. По­рається, а са­ма ду­має:

- Сьогоднi так-сяк пе­ре­бу­де­мо­ся, та й завт­ра… Як да­дуть Пет­ро­вi, то, мо­же, й до батька не тре­ба бу­де їха­ти. Нi, хоч i да­дуть, а все ж на сiв­бу не­має, - їха­ти не ми­неться.

Повиймала мо­ло­ди­ця пе­ре­пiч­ки, ха­ту ви­ме­ла та й сi­ла пряс­ти. У са­мої пря­ди­ва не бу­ло цього ро­ку - сi­яти не ма­ли де, так чу­же бра­ла вiд по­вiс­ма.

Усе за тиж­день яких днi со­ро­кiв­ки за­ро­бить, а то й ко­пу.

- Копу за­ро­бi­шi за тиж­день, а на кар­бо­ван­ця з'їси, - ду­має Гор­пи­на, нит­ку вик­ру­чу­ючи. Ко­ли чує, рип­ну­ли сi­неш­нi две­рi.