Сині етюди - Хвильовий Микола Григорович - Страница 111

Спиридонова, що деякий час ішла в задумі й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:

- Ну от - і пройшов потоп! І пройшла злива. Все змило! Рішуче все! І нема бруду. Правда? І хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одіж її і справді ще не зовсім підсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?

І боячись, що супутник не зовсім її зрозуміє, вона тут же поспішила додати:

- Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітись,- я говорю про інший потоп... Ви вже... збагнули?

- На жаль, мабуть, не зовсім,- сказав Марченко.

Спиридонова засміялась. Вона засміялась тим же неприємним сміхом.

- Як же так не зовсім? Ну?..- вона вмить вхопила його за руку й прошепотіла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.

Мужчина здивовано подивився на Спиридонову і промовив:

- Яка ви чудна дівчина... їй-богу!

- От бачите! - підхопила Спиридонова.- І ви кажете, що я чудна. І всі кажуть. А я от думаю, що непросто непорозуміння. І я вам, коли хочете, доведу... Ну от, скажім, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирі?.. Саме в тій, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..

- Не знаю!

- Уявіть собі,- усміхнулась Спиридонова,- я теж не знаю. Веду... і не знаю. А втім, досить, давайте ще помовчимо.

Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, і тому дальшу путь вони продовжували мовчки.

З вулиці Карла Лібкнехта вони звернули й пішли по глухих нагірних заулках. На півдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руці. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: він скоріш подібний був на обпатране курча, але у всякому разі вияснилось, що це не хто інший, як «відомий харківський опозиціонер» (так принаймні автор про нього не раз чув) - Коля Хрущ. Держав він голову на лівому плечі і чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповісти щось надзвичайно секретне.

- Драстуйте! - сказав він, рівняючись із Марченком (між іншим, «драстуйте» він вимовляв, як - «драстє»).

- От і Коля,- зрадівши, кинула Спиридонова.- Це - до речі: ти мені, Коля, дуже потрібний.

Товарищ Хрущ враз почервонів, наче потреба, яку відчувала Спиридонова, носила надзвичайно інтимний характер.

- Я знаю, Лідусю,- поспішно сказав він.- Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!

Між Спиридоновою і новою людиною зав'язалася розмова і тому Марченко поцікавився:

- Може, я вам перешкоджаю?

- Боже борони! - поспішно заперечила Спиридонова.- Ви мене мусите обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!

Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.

Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, загортався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:

- Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?

- Себто про яку це секретну постанову? - буркнув Марченко.

- Ну, та про ту ж, що...- І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.

- Покиньте, будь ласка, свої секрети,- ухиляючись, рішуче пробасив Марченко.- Яка там постанова?

Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.

- Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! - уперто сказав він.- Яка там постанова?

Товарищ Хрущ здивовано подивився на «дивака» (так принаймі він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.

- Я голосно говорити не можу! - сказав він.- Постанова дуже секретна.

- Ну, тоді і не треба,- добродушно посміхнувся Марченко.- Тоді й не говоріть.

Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.

- Ах ти Колю, мій Колю,- козлітоном заспівала вона,- нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня... І ніяк ти його не найдеш, Колю!

Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно... і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом «і ти Брут» і, подивившись, промовив тихо:

- Ти, Лідуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.

- Ні, Колю,- сказала Спиридонова, раптом замислившись,- я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто так здалося.

То йому «здалося так»? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:

- Невже вам не відомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? - ледве чутно промовив він.

- Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою Політбюра? - Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:- Так я вас зрозумів?

Товариш Хрущ енергійно замахав руками.

- Нє! - тихо скрикнувши, заперечив він.- Це до секретної постанови не має ніякого відношення.

- Ну, так хто ж? - спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: - І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.

- Ні, я так не можу,- безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він і справді «не може так».

Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.

- Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої «секрети»? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!

- Я тебе інформував? - тихо скрикнув товариш Хрущ.- Відкіля ти взяла, Лідусю?

- Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.

- І це ти як?.. Серйозно говориш чи... жартуєш?

- Ах, Боже мій. Боже мій! Яка в тебе погана пам'ять, Колю... Ну, то слухай, що ти мені говорив...

І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.

- Ша! - тихо скрикнув він.- Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!

- Ну, от уже й на вулиці,- сказала Спиридонова.- Як же на вулиці? Яка ж це вулиця. Колю?

Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем... тепер уже на Марченка: при ньому цього ніяк не можна говорити!

- Так, Лідусю, не можна,- підкреслив він.- Ну, ти сама знаєш. Що «знала» Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла.

Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь ролю, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.

- Де ви працюєте? - мило посміхаючись, запитав він Хруща.

- Як де? - із зовсім невиправданою похапливістю промовив той.- Хіба ви не знаєте?

Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:

- Їй-богу, не знаю.

- Ну, от! - з великою образою промовив товариш Хрущ.- Та там же, звичайно! В архіві.

- Що ж ви там робите?

- Як що? - чомусь настовбурчився Коля.- Що за «вопрос»?

- Я питаю, яку ви там посаду посідаєте?

- Коля там,- сказала Спиридонова,- за архівдіякона, архівмандрита і архівпастиря - одночасно.

- Ти, будь ласка, не плутай, Лідусю. Я в таких питаннях... не люблю жартів.- Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя і кинув до Марченка: - Я посідаю посаду архіваріюса.