Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Пролісок

Грабовський Павло Арсенович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Пролісок - Грабовський Павло Арсенович - Страница 6

Изменить размер шрифта:

"Нудьга без краю, серце гасне..."

Нудьга без краю, серце гасне;

Сном перекинулась весна,-

Її не знав я... літо красне

В тюрмі за нею промина.

Заліза вічні наді мною...

Гнітить мертвота... сум та сум...

Вагуча пітьма пеленою

Щораз ляга на скутий ум.

Та все любов’ю б’ються груди;

Бажав би віки працювать,

До миру кличучи, щоб люди

Людей спішили розкувать!

СПОГАДАННЯ

Згадав я вас - і якось тихо

На серці хорому стає,

Потроху легша давне лихо

Чи тільки злегшання вдає.

Згадав - і наче ангел мира

Душі побитої торкнувсь,

Утішний звук зриває ліра,

Покій загублений вернувсь.

Всі наші стрічі так короткі,

Так несподівані були...

Та ваші риси - милі, кроткі -

Довіку в пам’ять залягли!

ЗАПИТАННЯ

Коли, буває, ненароком

На тебе стомою війне

І ти поглянеш пильним оком

На окружаюче сумне;

Коли роздивишся довкола

На безбережне море зла,

До лжі призвичишся, що згола [12]

Людей нікчемних опрягла...

То запитаєш журним криком:

За віщо ж люд носив хрести,

Смертельно вік боровся з віком,

Губили страдників кати?

ДО СЕСТРИ

Сяли зорі, підбивався

Місяць... справді віяв рай...

Одиноким серцем рвався

Я в далекий інший край:

Де на страті, сестро мила,

У терновому вінці,

Ти від ката опочила

З правим знаменем в руці.

Ти мовляла: «Щирий боже!

Захисти та укріпи;

Моє серденько неможе

Все любов’ю окропи!»

І встають передо мною

Перебуті вкупі дні,

Як дорогою сумною

Ми брели по чужині...

Помінялись ми хрестами,

Поклялися хрест нести

І гарячими вустами

Цілували ті хрести.

Попрощались, розійшлися,

Сумували в самоті...

Твої муки відбулися,

Змовкли вустоньки святі.

Мир красує... Сам собою

Я конаю у журбі:

Лину в думці за тобою,

Вік молитимусь тобі!

ВНОЧІ

Ніч панує непроглядна,

Тьма усе заволіка...

О, яка ж ти безвідрадна,

Моя тюрмо, та тяжка!

І в минулому - могили,

І попереду - хрести;

Як-то вельми треба сили

Світлу віру донести.

ЖІНОЧА ДУША

Обезмучено-недужий,

В тузі я поник чолом...

Тихо-тихо ангел дружий

Огорнув мене крилом.

Мов та хмара на блакиті,

Чорна думонька злина...

Що ж ото за ангел в світі,

Що за зоря весняна?

Гасне зірка найясніша,

Ангел ангела втіша...

То - жіноча найніжніша,

Найчаруюча душа.

ДО МУЧЕНИЦІ

Бувають темні дні розпуки:

Нічого серце не бажа,

А тільки прагне швидше муки,

На краще щастя не зважа;

Чогось турбується, шукає,

Вінця тернового жада,

На себе кари накликає,

За мир боліє та страда.

В той час безсилого жадання

Перед тобою я схилюсь,

Хресту великого страждання

Душі твоєї помолюсь!

В САМОТІ

Хай скажено кайданами

Ворог нас усіх кує!

Світла зоря водить нами,

Промінь мужності дає.

Так чого ж пак серце рветься,

Загартоване давно;

Чого інший раз озветься

Слабим стогоном воно?

Чи невже ж і кращі мари

Тяжко зіллються слізьми,

Не розбивши туги-хмари,

Як і ретязів тюрми?

ВОРОГИ

Від поконвіку нас повчали

І нині раду подають,

Щоб люди злодіїв прощали,-

Хай ближніх дальш собі цькують.

Отак за мир, любов та братство

Лилась велика мова та

І люд кувала за кріпацтво

Во ім’я господа Христа.

Але стають другі години,

Яка от саме настига:

Плямують зрадника країни,

Прощають власного врага!

вернуться

- Згола- цілком, геть-чисто.