Три долі - Вовчок Марко - Страница 2

Що то мо­ло­дi лi­та зо­ло­тi лю­дям! Що за­ду­мав, все йо­му мож­на, все йо­му вiд­ра­дiс­не, все втiш­но; а ста­ро­му - як за­казано!

II

Була у нас су­сiд­ка - удо­ва Пи­ли­пи­ха: гос­по­ди­ня на всю сло­бо­ду. Яка ха­та, якi го­ро­ди, са­док, скiльки по­ля, сте­пу, i баш­тан, i па­сi­ка, i млин - чо­го вже не бу­ло там! З се­бе бу­ла ог­ряд­на, ви­со­ка, чор­ня­ва, - все, бу­ло, у чер­во­но­му очiп­ку кра­сується i в зе­ле­нiй юп­цi до усiв; чо­бо­ти ри­па­ють, бi­лi ру­ка­ва ма­ють ши­ро­кi, - по­ход­жає со­бi де, то мов ба­га­та те­ща у вбо­го­го зя­тя.

Пилипиха бу­ла ще дав­ня то­ва­риш­ка i при­ятелька на­шiй ма­те­рi, i жи­ли во­ни з со­бою доб­ре, лю­би­ли­ся. Не­до­люб­ляв тiльки батько удо­ви, що та­ка во­на своєумка не­по­кiр­ли­ва; не­до­люб­ля­ла i во­на йо­го - обо­пiльне. Що бу­ло ста­рий у гос­по­дарст­вi по­по­ряд­кує, що там на­мис­лить чи зро­бить, - ма­ти удо­вi пох­ва­ляться, - удо­ва усе осу­дить. Хоч у вi­чi не ска­же сло­ва­ми iно­дi, так зiтх­не або го­ло­вою по­хи­тає. Нiяков­о на­че їй бу­ло, що ма­ти го­дить та­кеч­ки ста­ро­му, шо так йо­го слу­хає. Аби до нас прий­шла, що ста­ро­го до­ма не­має, та й поч­не сло­ва за­ки­да­ти, во­ду, як то ка­жуть, ка­ла­му­ти­ти: "Що чо­ло­вiк - гос­по­дар у по­лi, а жiн­ка - гос­по­ди­ня в гос­по­дi; та що ли­хе жит­тя iз ти­ми са­мо­вольця­ми, що вже наза­умiру своїм упо­ром хо­дять. Се як той хрiн ко­рiн­час­тий: де вже роз­ко­ре­ниться, то й по­сi­яти за ним доб­ро­го нi­чо­го не мож­на. Ли­хе жит­тя iз та­ки­ми!"

- А як же не ли­хе! - од­ка­зує ма­ти на­ша удо­вi. - Крив бiг нас, не­хай i дi­ток на­ших бо­ро­нить!

- Ще твiй не но­ров­ли­вий, го­луб­ко? Ще то­бi по йо­му голо­ва не зв'яза­та? Ще то­бi не тiс­но? Ще то­бi не важ­ко?

- Отсе! Чо­го ж ме­нi важ­ко? Чо­го ме­не ли­хом тим на­дi­ляєте, що йо­го зро­ду не бу­ло? Та ме­не чо­ло­вiк мiй нi­ко­ли сло­вом не­доб­рим не по­кар­тав…

- Пiп то, вiн мов­чить! Ка­жуть, що й кат не го­вiр­кий, а го­лову вiн од­ти­нає! Мов­чить!.. Та вiн мовч­ки усiх вас гнi­тить, пiд но­ги со­бi топ­че… нi ра­ди в вас, нi по­ра­ди не спи­та - не шу­кає; по­во­диться, як той пан з пiд­дан­ка­ми!

- Що 'тсе ти, люб­ко, що 'тсе! Мо­же, вiн тро­хи i мисливень­кий со­бi вдав­ся, та вiн же на те ро­зум­ний в нас; нам доб­ре за ним; дя­куємо йо­му…

- Авжеж! Ав­жеж! Ти б i во­ро­гу своєму по­дя­ку­ва­ла, ти та­ка в бо­га, ма­буть, са­ма од­на! Ме­не б вiн та­кеньки не обiй­шов: я б йо­му до­ве­ла сво­го, - по­ба­чив би вiн!

- Ну ж бо, сер­це!.. Бу­де вже! - одп­ро­шується ма­ти. - Нiяко­во ме­нi те­бе й слу­ха­ти!

- -А то ж я з, чо­го 'тсе го­во­рю, як не з при­яз­нi моєї? Ме­не що до­лi­гає? Що за­чi­пає?.. Те­бе жа­лу­ючи, го­во­рю, те­бе люб­лячи! Ти як ди­ти­на, сво­го ли­ха не тя­миш, не­до­ба­чаєш, здо­рова!

То се во­на, люб­ля­чи та жа­лу­ючи, бу­ло, їй i по­ка­зує…

I справ­дi - доб­ра мис­лив­ши й люб­ля­чи щи­ро: удо­вi зда­валося, що як од­би­ва­тись од яко­го ли­ха ру­ка­ми, то хоч i не одiб'єшся вже, так боїщем на­тi­шиш­ся слав­но.

Чудно бу­де, як iс­ка­жу, що удо­ва, не лю­бив­ши ста­ро­го та­ки й га­разд, як, бу­ло, до нас прий­де та йо­го до­ма не­ма, то їй на­че ду­же ста­не до­сад­но: то­дi в неї i в го­ро­дi не вро­ди­ло гар­но, i в по­лi не­до­рiд, i зи­ми во­на спо­дi­вається хо­лод­ної; а як наш батько тут - во­на ди­виться жва­во i на­че ми усi їй то­дi лю­бi­шi i ми­лi­шi…

От, бу­ло, тiльки що зiй­дуться во­ни, за­раз i поч­нуть якусь там ущип­ли­ву роз­мо­ву мiж со­бою.

- Е, - ка­же, бу­ло, наш ста­рий: - е, па­нi-су­сiд­ко! Я б вас де пол­ков­ни­ком нас­та­но­вив! То iн­шим мо­ло­ди­цям мак сi­ять та морк­ву са­ди­ти, а вам, їй же бо­гу моєму, вам отаманува­ти!­

А сам, го­во­ря­чи так, збо­ку якось на неї ди­виться муд­ро, що гор­да удо­ва тiльки зчер­во­нiє та очi гнiв­ли­вi у зем­лю спус­тить, по­ки аж зва­житься йо­му од­мо­ви­ти.

- Се ве­се­лi жар­ти, па­не-су­сi­доньку, - та все жар­ти; а ви ме­нi яке ро­зум­не сло­во про­киньте.

- Вибачайте на ро­зум­нiм - прий­мiть прав­ди­ве, сусiдонь­ко ­по­важ­на!

I ще Пи­ли­пи­ха по­чер­во­нiє…

Чи во­на сво­го чо­ло­вi­ка не­бiж­чи­ка зга­дає (а во­на час­то лю­би­ла йо­го зга­ду­ва­ти): "от чо­ло­вiк був!", - зiтх­не важ­ко, очi свої бист­рi у зем­лю спус­тить: "ох-ох! те­пер йо­го ду­шенька в раю…"

- Дякуючи вам, су­сi­донько! - оз­веться батько. Во­на так i спах­не, i ту­гу за­бу­де свою за не­бiж­чи­ком.

- Менi дя­ку­ючи? - вхо­питься за те сло­во: - за що ме­нi?

А батько їй спо­кiй­ненько та хит­ро­во:

- А що, ка­жу, ви йо­му ви­мо­ли­ли в бо­га мiс­це в раю…

I зав­сi­ди, як тiльки во­ни вку­пi, - все отак за­ве­дуться лас­кавими сло­ва­ми од­но 'дно­го шпи­га­ти. Ти­четься iн­ша шпи­лька i та­ка, що Пи­ли­пи­ха не стер­пить, - уг­нi­вав­ши­ся, пi­де, ви­со­ко го­ло­ву свою гор­ду не­су­чи. Та се не на ве­ли­кi ча­си: хут­ко знов нас од­вi­дає i знов так са­мо су­пе­реч­ка­ми та ураз­ка­ми, а сва­рок справж­нiх нi­ко­ли не бу­ва­ло.

Була в удо­ви доч­ка Ма­ру­ся, на­ша под­руж­ни­ця, - теж од­нолiтка з на­ми, - i доб­ра, i лю­ба, не ска­за­ти яка. Бу­ла круг­ловиденька, яс­но­ока, ус­та рум'янi, як виш­ня; i ви­со­ка, i став­на; бро­ви на шну­роч­ку; а го­лос… бу­ло, тiльки загово­рить, то здається, вже те­бе по­жа­лу­ва­ла. Ти­ха бу­ла дiв­чи­на, та­ка вже ти­ха, що на­че во­на чо­гось смут­ненька. Нi­ко­ли во­на так швид­ко рум'янцем не спах­не, як от Кат­ря на­ша, не скрик­не так нi­ко­ли, не ки­неться, не зап­ла­че, до впа­ду не за­тан­цюється, не роз­сер­диться до свар­ки; не втом­ле­на гу­ль­бо­ща­ми, го­рем не пе­ре­му­че­на, яс­на бу­ла со­бi, як ти­хеє лi­то.

Ми з Кат­рею ду­же ту Ма­ру­сю лю­би­ли, i бу­ло так: аби нам го­дин­ка вiльна - бi­жи­мо-ле­ти­мо до неї, хоч удо­ви ми й боя­лися тро­хи: Кат­ря i та мi­ша­ла­ся пе­ред удо­ви­ним пог­ля­дом. Бу­ло, як за­бi­жиш до Ма­ру­сi у ро­бо­чу ча­си­ну, - от, ску­чиш, - так слiв­це яке наш­вид­ку перемо­ви­ти, а те­бе пе­ре­ст­рi­не са­ма Пи­ли­пи­ха i ста­не пе­ред то­бою, не­мов стi­на мi­дя­на.

- А що, го­луб­ко? Десь уже в вас по ро­бо­тi?

- Та нi, я се до Ма­ру­сi при­бiг­ла на хви­ли­ноч­ку, забажа­лось од­вi­да­ти.

- Спасибi, го­луб­ко, спа­си­бi! Нас ще гос­подь до яко­го ча­су ми­лує!

I та­кеньки во­на те­бе, на­че й лас­кою, з ха­ти ви­же­не, тiль­ки пе­ред то­бою сто­ячи та то­бi в вi­чi гля­дя­чи.

Пилипиха бу­ла ма­ти своїй доч­цi не по­дат­ли­ва, не схиль­чива. Во­на як га­ни­ла чо­ло­вi­кiв-мис­лив­цiв, так ще гiр­ше їй бу­ло ха­зяй­ку, мов­ля­ла, не­пу­тя­щу ба­чи­ти у сiм'ї.

- Хазяйка - по­рад­ни­ця в ха­тi, - бу­ло, до­во­дить, - а ко­ли во­на пло­ха, то яка бу­де по­ра­да? З пло­хих лю­дей не­ма по­ра­ди. Сiм'ю сво­го тре­ба ха­зяй­цi так три­ма­ти, як мак у жме­нi: а то роз­сип­леться усе, по­ро­хом пi­де за вiт­ром.

Так во­на й ро­би­ла, як го­во­ри­ла. Доч­ку свою чи пош­ле ку­ди, чи гу­ля­ти пус­тить, доч­ка в неї не спiз­ниться, не заба­риться. Отеє бу­ло, як на­ша Кат­ря де за­гос­тює, та ма­ти ди­вують - "що се до­нi не­ма?" - як то­дi удо­ва го­ло­вою хи­та­ла! Хи­тає та й очi аж зап­лю­щить.

Нам з Кат­рею бу­ло жит­тя вiльне, бо батьку нi­ко­ли бу­ло нас сте­рег­ти - чи ро­би­мо ми, гу­ляємо; а ма­ти - у ма­те­рi, бу­ло, одп­ро­си­мось, ко­ли схо­че­мо; за­ба­ри­мо­ся, то во­на за нас дi­ло на­ше по­ро­бить, а нас тiльки спи­та: "А що, чи доб­ре гу­ляли?"

Було, пiд го­дин­ку доб­ру, ра­зом би нам iз Ма­ру­сею погулят­и, а Ма­ру­сi - не мож­на…

Колотила Пи­ли­пи­ха у нас в ха­тi, а на­ша Кат­ря так са­мо в неї.

- Життя ж твоє, Ма­ру­сю! - по­рi­ку­ва­ла Кат­ря, розсердив­шись (от не пус­тить удо­ва доч­ку з на­ми чи що там), А Ма­руся їй:

- А що моє жит­тя?

- Та як ти жи­веш - го­рюєш! Анi пi­ти то­бi, анi по­гу­ля­ти, анi чо­го за­ба­жа­ти! Гiрш ти ко­риш­ся, нiж най­мич­ка!