Три долі - Вовчок Марко - Страница 10

- Дарма! Роз­ка­жи тiї дум­ки свої!

- От, прий­шла я ту­ди, - роз­ка­зує, - ме­не стрi­ла йо­го ма­ти, та смут­на та­ка, гос­по­ди ми­лий! А як я ска­за­ла, чо­го я прий­шла - во­на зап­ла­ка­ла сильне… Нi­чо­го й не од­мов­ля­ла во­на на мої сло­ва, тiльки усе пла­ка­ла… Ус­ту­пив i вiн у ха­ту… Десь вiн, Хи­мо, сам у ве­ли­ких мис­лях, у скор­бо­тi… Так змар­нiв на ви­ду… Я го­во­рю, що ме­не Кат­ря при­си­лає - i зда­ло­ся ме­нi, - чи то так, мо­же, зда­ло­ся, - що вiн, по­чув­ши, не об­ра­дiв… Не ка­же ме­нi сво­го сло­ва, не пи­та ме­не… То­дi вже я са­ма усе пе­ре­ка­за­ла, i що Кат­ря хо­тi­ла са­ма до йо­го прий­ти; а вiн за­раз по­хо­пив­ся: "Не­хай не при­хо­дить во­на, ска­жiть їй, будь лас­ка, - не­хай во­на не при­хо­дить!" - Вкло­нився ме­нi та й з ха­ти пi­шов…

- А ста­ра? - пи­таю.

- Постояла я тро­хи та й бе­ру­ся йти до­до­му; то­дi во­на ме­нi, пла­чу­чи, за­го­во­ри­ла: "Дiв­чи­но-лас­тiв­ко! - ка­же, - ве­ли­ка ту­га на моєму сер­деньку, та, мо­же, ще до­ля на нас iзгля­неться… пе­ре­ка­жи 'тсе Кат­рi - щоб во­на так не вби­ва­ла­ся; ще, мо­же, усе на доб­ре вий­де…" Та я й пiш­ла…

- Що 'тсе там у їх - тай­нос­тi? Щось не­пев­но… Чи не дове­сти сього Кат­рi?

- Та що ж ми їй до­во­ди­ти маємо, ко­ли не знаєм са­мi га­разд, - ка­же Ма­ру­ся.

Та я вже зна­ла, що Чай­чен­ко не лю­бить щи­ро Кат­рi; не­хай же й во­на вi­дає. Ко­лись-та­ки ся прав­да справ­диться, - луч­че не­хай те­пер. Ска­жу їй, та й го­дi! А чи пой­ме ж вi­ри во­на ме­нi? Та й чим ме­нi до­вес­ти? I як то­дi во­на прий­ме?.. Як­би на ме­не, то прав­да гiр­кая кра­ще крив­ди со­лод­кої, - во­но й здо­ро­вiш до то­го, - та не всi ж бо та­ку вда­чу ма­ють.

Думала я й пе­ре­ду­му­ва­ла дов­генько со­бi… Нi, та­ки я їй ска­жу!.. Я та­ку ча­син­ку ви­га­да­ла, як во­на не пла­ка­ла, а вже по сльозах, вто­мив­ши­ся, си­дi­ла со­бi ти­хо.

- Катре! - ка­жу їй. - Чи ти знаєш пев­но, що Якiв те­бе лю­бить?

Вона гля­ну­ла на ме­не, як на ди­ти­ну ма­лу - ос­мiх­ну­лась.

- А що, - ка­жу-та­ки, - як вiн те­бе та по­ки­не?

Вона ще ве­се­лiш до ме­не зас­мi­ялась.

- Ти ще нi­чо­го не ро­зу­мiєш! - про­мо­ви­ла.

- Може, ро­зу­мiю кра­ще, нiж ти, - го­во­рю їй, - збо­ку усе вба­чається вид­нi­ше!

Зводжу на очi їй чи­ма­ло та­ких, що лю­би­ли, та й покину­ли­; що по­ки­ну­ли та ще й нас­мi­яли­ся; iн­шi ви­шу­ку­ють то­го ко­хан­ня так, аби за­му­титься; а є й та­кi, що ви­ма­га­ють щи­ростi, не ска­жи для то­го тiльки, щоб зос­та­ви­ти по­вiк не­щасливими ймо­вiр­них!.. Усе свi­то­ве я їй до­вод­жу гар­но, бе­руся роз­суд­ли­во, як мо­гу­чи, - та шко­да мо­го ро­зу­му кло­пiт­но­го! Як хто ко­го лю­бить, то лю­би­вий - i най­кра­щий у свi­тi, i все вже доб­ро вiд йо­го. Не дум­ки нам, що ро­бить вiн, як i iн­шi лю­ди, - не га­разд; а та­ка дум­ка, що не­хай лю­ди йо­го ро­бом роб­лять, то усе доб­ре бу­де. Так-то ме­нi Кат­ря од­мов­ля­ла, що їй роз­ка­жу - яку зра­ду - во­на й од­мо­вить: я б i зро­ду та­ко­го не ко­ха­ла па­руб­ка!

- А чо­му твiй Якiв сам не йде i не хо­че, щоб ти приходила­? Чо­му йо­го ма­ти хоч не на­вi­дається?

- Се вiн знає; вiн ме­нi ска­же.

Я вже то­дi i до­во­ди­ти їй, i го­во­ри­ти го­дi. Ко­ли б во­на хоч роз­сер­ди­лась за що-не­будь, а то прий­має мої ре­чi так, на­че я їй ка­жу, що Чай­чен­ко птах, а не па­ру­бок, - i з ме­не ще во­на смiється: нi­чо­го не ро­зу­мiєш!

У ха­тi у нас не­сог­лас­ка, сум. Батько хму­рий хо­дить, ма­ти пла­че та жу­риться… Кат­ря за своєю ту­гою та за ко­хан­ням, то й не зва­жа­ла на ма­те­ри­ну жур­бу.

- Матусю! Го­дi вам пла­ка­ти! Або ви Кат­рi не по­ту­рай­те, або не плач­те вже!

- Вам, ско­рим ота­ким, луч­че у свi­тi, - од­ка­же смут­но, - ви со­бi як вже пок­ла­де­те - "так бу­де!" - та й ве­де­те до то­го. А я, не­щас­ли­ва, я не знаю, що ме­нi перш дi­яти: не гар­но Ка­трi по­ту­ра­ти, та жал­ко i впи­нять - як я зга­даю, як во­на, моя го­луб­ка, по­би­вається! Хи­мо, моя ди­ти­но! Хто йо­го й зна, що тут i кра­ще! Тут Кат­ря моя ги­не, а тут чо­ло­вiк ски­пається про­ти ме­не, - вже й на очi не хо­че прий­ма­ти…

Окрiм Ше­ля­ха, нiх­то ще Кат­рi не сва­тав; а Ше­лях, то­го ж та­ки тиж­ня, як Кат­ря їм згор­ду­ва­ла, зас­ва­тав дру­гу дiвчи­ну та й од­ру­живсь. Та бу­ло при­бе­ре свою мо­ло­ду жiн­ку, мов тую кра­мар­ку ба­га­ту, - там-то на­мис­та до­ро­го­го, там­то ду­ка­чiв; а са­ма жiн­ка ма­ненька, ко­ро­те­сенька, та аж пих­че пiд ти­ми уб­ран­ня­ми, - а вiн усе її ми­мо на­ших вi­кон у свя­то про­во­дить - сам у та­кiй шап­цi, як ре­ше­то, у по­ясi шов­ко­во­му, чер­во­но­му, що аж очi в се­бе бе­ре. Iде та по­верх на­шої ха­ти пог­ля­дає: "що це та­ке стоїть, що я йо­го доб­ре не ба­чу?" - та­ким, бу­ло, пог­ля­дом пог­ля­дає.

Пiзно пiд вi­сень то­го ро­ку поб­рав­ся наш батько у до­ро­гу. Як ви­хо­див: "бу­вай­те здо­ро­вi!" про­мо­вив усiм нам за гурт та й пi­шов… Ми за їм iде­мо про­во­ди­ти йо­го за сло­бо­ду. Ста­ли ма­ти гiр­ко пла­ка­ти, - вiн тро­хи зу­пи­нивсь i гово­рить:

- Ви со­бi ро­бiть як знаєте; ко­хай­те­ся, ко­ли вхiт­нi, - а я на своєму сло­вi ста­ну: я за Чай­чен­ка доч­ки не 'ддам, по­ки жив. Бу­вай­те здо­ро­вi! - Пiд­няв про­ти нас шап­ку та й пi­шов до­ро­гою, - а ми ус­лiд йо­го ди­ви­мось, стоїмо, як хо­ло­дом при­би­тi.

- Катре! Кат­ре! Ди­ти­но моя! - ви­мо­ви­ла ма­ти: - в яку се го­ди­ну ти за­ко­ха­ла­ся! Гос­по­ди свi­те! Пi­шов, лед­ве попро­щався - ко­ли се бу­ва­ло? - Ди­ви­ла­ся за батьком, ви­ли­ва­ючи сльози, а вiн усе да­лi та й за го­ру зай­шов, тiльки ще чу­ли, як гу­кав: "Гей! гей!"

Ще дос­лу­ха­ли­ся - сто­яли, та вже ти­хо - до­до­му то­дi по­вертали:

- Катре! - пи­тає ма­ти. - Чо­го за­ду­ма­ла­ся?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

- Ой, ди­ти­но моя! Чи не чу­ла, що батько ка­зав?

- Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!

Не ту­жи­ла во­на, не пла­ка­ла i на все, що її про­ха­ла ма­ти, i зу­пи­ня­ла, i жа­лу­ва­ла - на все во­на од­мов­ля­ла:

"Я хо­чу Яко­ва ба­чи­ти!"

IX

- Катре! - го­во­рить ма­ти, - не­хай я луч­че са­ма пi­ду ту­ди, - са­ма за все роз­вi­даю…

- Нi, ма­мо, нi! Чи та­ки ви са­мi не ба­чи­те, що ме­нi не до ждан­кiв, не до обiт­ниць… Не збо­ро­няй­те ме­нi, ма­мо! Я не пос­лу­хаю вас… я не­щас­ли­ва - я на все пi­ду…

Побралися ми у Люб­чи­ки, не га­яв­ши ча­су. Нам важ­ко бу­ло, а Кат­рю об­ня­ла якась ра­дiсть бо­же­вiльна: усе во­на поз­гадувала i ба­ла­ка­ла не сти­ха­ючи. Спом'яну­ла, як ми бу­ли на вхiд­чи­нах у Чай­чен­ка, як тан­цю­ва­ла в Бу­ла­ха на ве­сiл­лi; при­га­да­ла знай­омих дiв­чат люб­чiвських i па­руб­кiв, усi жар­ти i ви­гад­ки ве­се­лi на­шi, - от нi­би­то во­на бу­ла десь у тiс­нiй зем­нiй не­во­лi, та се виз­во­ли­ла­ся, i знов йметься їй на жит­тя ве­се­ле i лю­бе, i за­бi­гає во­на вже дум­ка­ми поман­ливими…

Уступили ми спер­ву до своєї ро­дич­ки; зра­дi­ли нам, прий­мають. В ха­тi у їх усе так, як i бу­ло, ти­хо та су­мир­но. Чо­ловiк Її при­вiт­ний, са­ма ве­се­ла та спо­кiй­на. Вiн же са­ни лад­на, во­на ко­жу­хи пе­рег­лед­жує; доб­ра їм осiнь бу­ла, до­брої i зи­ми спо­дi­ва­ються… Здо­ро­вий ве­ли­чен­ний кiт му­рий, на сон­цi по­тя­га­ючись, мру­кає - з сво­го доб­ро­го талан­у; во­ли ви­со­ко­ро­гi по­ло­вiї див­ляться з за­го­ро­ди у двiр по­важно; бi­лiї гу­си пос­пi­ша­ються на во­ду з го­ри; а чор­но­ря­бi ка­че­ня­та, кря­ка­ючи, у двiр сад­ком бе­руться; ку­ри рiзно­перi по всьому дво­ри­щу розб­ре­ли­ся, а пiв­нi нев­го­мон­нi ку­курiкають, мiс­то вих­ва­ля­ються. Са­док вже без­лис­тий, а не пус­тий, до­бi­ля­ються по­лот­на, розс­те­ле­нi по зем­лi, i нит­ки роз­вi­ша­нi по де­ре­вi; су­шаться на сон­цi груш­ки й яб­лу­ка на тич­ках то­неньких; у го­ро­дi гур­ки, на на­сiн­ня зос­тав­ле­нi, жов­тi­ють та гар­бу­зи…

Стали ма­ти про­ща­ти­ся, бо вже Кат­ря дав­но ко­ло две­рей сто­яла, а ро­дич­ка про­сить: по­гу­ляй­те ще в нас, та погуляй­те­!