Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 8

— Ну ось у такий спосіб наші митці намагаються довести... — завершувала сюжет пані Безпулик, — довести, що... що...

— ...пити на морозі — шкодити здоров’ю! — знову нахабно вигулькнув перед камерою той самий брутальний тип, котрий зіпсував їй настрій від самого початку.

Грета знервовано смикнулась, непомітно штовхнула його ногою і повернулася до камери:

— Що... що криза в країні наростає! — радісним голосом закінчила вона. Під крики «Каст-ру-вати!» і «На-ше-кра-ще!» червоне вічко камери згасло.

Грета полегшено зітхнула і вжила звичайної рідної ненормативної лексики...

...Валентин Самсонович Ройтберг не міг цього чути. Але сидячи на своєму дивані, в унісон вимовив те ж саме.

Наступного дня Зоя Павлівна Пікач почала збиратися на прийом до мерії. Уночі вона не стулила очей ані на хвилину, тричі виходила до ванної кімнати помацати обрубки. Уранці вона старанно зрізала нігті й почала напружено думати, чи є в її гардеробі «білий верх — чорний низ». Біла напівпрозора водолазка з люрексом не підходила. Чорні лосини часів юності, котрі вона часом носила в хаті, аби спокусити то одного, то другого коханця, — теж. Вона згадала про знайому шинкарку з місцевого генделика і почала набирати її номер. На щастя, шинкарка мала сьогодні другу зміну і була вдома.

— Виручай, подруго! — сказала Зоя. — Хочу позичити в тебе одяг...

— Ну, тих трусів, що я тобі показувала вчора, звісно, не дам! — відрізала шинкарка Муся. — За тиждень принесуть такі самі — тоді й купиш! Я ж тобі казала: треба було брати одразу! Хоча на твою...

— Не про те мова, — увірвала її Зоя, — мені потрібна біла блузка і чорна спідниця! Ті, що ти одягаєш на роботу!

— Та ти що?! — вигукнула здивована Муся. — Це ж кам’яний вік! Кого збираєшся спокушати?

— Господи, та нікого. У мене ділова зустріч.

— Яка? З ким? Розповідай!

— Нема часу на балачки, — поглянула на годинник Зоя. — Побачиш сьогодні по телевізору. В шістнадцять нуль-нуль.

— Капець! — захоплено прокоментувала Муся і печально додала: — Але блузку треба прати. Я її вчора кетчупом замастила. Навмисно.

— Навіщо? — запитала Зоя, прикидаючи, чи встигне попрати, просушити й попрасувати уніформу.

— Ну, знаєш, отих, що нишпорять по хатах... Тих, з телевізора, що перуть «Тайдом» і кажуть: «Ви ще не в білому — тоді ми йдемо до вас!». Не прийшли, гади! Ще там з ними Вєрка Сердючка ходить... А я ж її так люблю...

Муся була проста і довірлива.

— Добре, — сказала Зоя, — я сама поперу. Тільки ти мені її негайно принеси, бо в мене обмаль часу — треба зачіску зробити. Або малого свого пришли. І не забудь спідницю!

Подруги побалакали ще з годинку про переваги «Тайду» над «Аріелем», одностайно вирішили, що «Ваніш» повна фігня, а мило «Дуру» — вигадка мужиків-імпотентів, бо самі дурні. Не встигла Зоя покласти слухавку, як у двері подзвонили. Невже Мусьчин малий із важливим згортком?!

Але на порозі стояв Бодя... Бульйон Зоя використала ще вчора. Довелося відчинити двері. Головне не пустити нахабу далі передпокою.

Як завжди, Бодя жував велику кулю з п’ятьох зелених гумок. Рот його був переповнений слиною. Зоя зморщилася.

— Ну?.. — сміливо сказав Бодя тоном техаського рейнджера і густо почервонів.

— Що — «ну»? — знервовано повторила Зоя і почала розчісуватися перед люстром.

Бодя зомлів і, як годиться, видув велику кульку.

— Ну... Як там ріг?

— Та ти що, хлопе, шантажувати мене прийшов? Який такий ріг?! Ріг — то мертвий вантаж, клопіт один. От будуть гроші... Тоді побачимо. А зараз нема про що говорити... Половина справи не рахується.

Бодя напружив чоло, втягнув кулю назад.

— Я згоден і на половину... справи, — пробурмотів він.

— Себто?.. — не зрозуміла Зоя Павлівна.

— Ну, той... — сказав Бодя, і знову з його рота полізла зелена куля.

— Ти ким хочеш бути? — спробувала перевести розмову Зоя, поглядаючи на годинник. — Мабуть, склодувом?

Бодя знову напружився.

— Не хочу... — промимрив він.

— А чого ж ти хочеш?!

Бодя голосно втягнув кульку.

— Ти можеш дихати нормально? — суворо запитала Зоя. — Кажи і йди геть: у мене обмаль часу!

Бодя витер рота, пару разів жуйнув і наважився:

— Сек...усу...

— Чого? — не зрозуміла чи вдала, що не розуміє, Зоя Павлівна.

— Ти обіцяла... — пробурмотів Бодя.

— Кажу ж тобі, йолопе: ріг — то півсправи. Відпиляти ріг може кожний!

— Ну... Нехай буде півсправи... — сказав Бодя і ледь стримав бажання дмухнути в глевкий кавалок, котрий перекочував у роті.

— Та як ти собі це уявляєш? — засміялась Зоя. — Ногу показати тобі, чи що? Якого ще «секусу»?

— Не-тра-ди-ці-й-но-го... — по складах вимовив Бодя і видав «на-гора» таку кулю, що Зоя змушена була відступити на два кроки в тісному передпокої та випустила з рук гребінець.

Скориставшись нагодою, Бодя швидко витяг з кишені касету з яскравими красномовними малюнками:

— Ось тут усе показано...

Зоя прийшла до тями.

— Ах ти шмаркач! Негідник! Крадій! Таке пропонувати! Півсправи йому подавай! Це ж треба, що вигадав! Півсправи!!!

Зоя зареготала. І бідолашний Бодя інтенсивно запрацював щелепами.

— А ну кажи мені, що ти маєш на увазі? — наступала на нього Зоя Павлівна, відтискаючи до дверей. — Кажи мені прямо! В очі дивись! Я сказала в очі!

Бодя розгублено замекав. Ситуацію врятував дзвінок у двері. Розпашіла Зоя рвучко розчахнула їх. На порозі стояв шинкарчин малий із підозрілим згортком в руках.

Бодя закляк, поглядаючи то на нього, то на згорток — з рота самі по собі полізли цілі грона зелених куль. Недосяжна Зоя здалася йому ще недосяжнішою. Ледь не збивши хлопця з ніг, він вискочив на сходовий майданчик, ляснувши малого по худенькому плечу:

— І тебе обдурить, братан... — прошепотів він і хилитаючись пішов вниз.

Зоя взяла пакет з одягом. І пішла замочувати блузку.

Висновок із візиту Боді вона зробила один: треба якнайшвидше позбутися речових доказів і перевести їх в надійний грошовий еквівалент.

Рівно в дві години за київським часом Зоя Павлівна Пікач відкрила гаманець. Порахувала невтішний вміст. Грошей вистачало на таксооленя в один кінець. Нічого, вирішила Зоя, скоро матиму свій транспорт, а до такої поважної установи, як Мерія, треба їхати з шиком.

О третій вона вже спускала ніжку з санчат навпроти величної будівлі на Хрещатику. Піднялася сходами, на яких сиділи демонстранти з плакатами, боязко увійшла до приміщення. Сек’юриті перевірили її данні, ретельно оглянули сумку, потикали лазерними паличками в зачіску, видали бейдж і пропустили на широкі сходи, вкриті червоним килимом. По обох боках сходів курилися сандалові свічки. Звіддаля лунала мелодійна музика... Тиша і спокій. Релакс. Зої здалося це дивним, — і вона чхнула. За спиною залунали такі ж стримані покашлювання. Зоя озирнулася: разом із нею сходами піднімалися інші учасники програми «Зустрічі у мера»: жіночки з дітьми, бабусі, обвішані орденами ветерани. Кожен відчував важливість моменту. Процесію спрямували до великої приймальні. Десяток молодих людей у білих простирадлах (звісно, то були не простирадла, але збентежена Зоя вирішила, що перед трансляцією їх поведуть до лазні) заснували серед натовпу, роздаючи кожному якісь папірці. Отримала такий і Зоя.

Це були ноти...

— Увага! — звернувся до людей чоловік з тим сексуальним баритоном, котрий Зоя вже чула по телефону. — Кілька хвилин уваги, панове!

Він вишикував громадян, прослухав їхні запитання, роздав номерки черги, за якою вони мали виходити до мікрофону.

— І ще одне. Коли з’явиться пан мер, залунає музика. Усі мають встати і проспівати текст, який прикладається до нот! Домовились?

Громадяни дружно захитали головами. Ордени ветеранів мелодійно задзеленчали. Зоя знала слова державного гімну на пам’ять і почувалася спокійно.

Усіх завели до зали, розсадили за столики. Поки розставляли камери і тягнули кабель, Зоя розглядала президію. На невисокому подіумі за довгим столом сиділа огрядна жінка з рясними, випаленими пергідролем буклями, схожими на рурки, в котрі можна було б просунути палець. А поруч... Зоя зовсім непристойно роззявила рота... Поруч із жінкою примостився розкішний чорношкірий чоловік у білому смокінгу і з чалмою на голові...