Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 33

Мармурові плити сходів здибилися і посипалися на всі боки, мов клавіші розсохлого піаніно.

З-під них виборсалась пані N.

Обтрусивши пил з костюма, вона гордовитою ходою підійшла до мікрофону, поцокала по ньому доглянутим нігтиком.

На майданом гримнув грім!

Люди припинили розбирати лопати і підтягнулися ближче до трибуни.

Витримавши паузу і дочекавшись уваги, пані N надгризла край свого комірця і в цілковитій тиші витягла звідти папір.

З переможним виглядом розгорнула його, тримаючи високо над головою, щоби кожен міг побачити креслення побудови автоматичного пересувного засобу. Дві-три хвилини пішло на деякі пояснення і уточнення у формулах, які пані швидко накреслила прямо на стіні палацу.

Залунали довгі тривалі оплески.

У юрмі почулися вигуки:

— Повернемо оленів на історичну батьківщину!

— Вдаримо автомобілем по ечиначушу!

— Дайош прогрес і технічну революцію!

Щільна юрма повільно насувалася на мармурові сходи палацу, мов дев’ята хвиля.

— Треба рвати кігті... — крізь зуби процідив Серм’яжний.

— Фі, — зморщився Кабатчик, — як неінтелігентно...

— А у кого рвати? — стрепенувся пан Кувалда. — Кошенята народились?...

— «А хіба це питання не поставлять на голосування?» — просигналив прапорцями пан Чьоткін.

— А хто ж голосуватиме, панда? — єхидно запитала пані Ренко.

— «Панду — геть!» — просемафорив прапорцями пан Чьоткін, згадуючи неприємний випадок на своєму дільничному майданчику, куди працівники зоопарку привели голосувати цілий виводок цих кумедних китайських створінь.

— Справді, голосувати немає кому, — зітхнув пан Разанов. — Усі, певно, вже в Альпах на лижах катаються...

Тим часом юрма вже стояла під самими сходами і загрозливо розмахувала розданими лопатами.

— Виходимо задніми сходами, по одному... — тихо скомандував Серм’яжний усій компанії. — Три години до мого села, а там сядемо в той невідомий літаючий...

— А за керманичем заїдемо? — запитав пан Кувалда.

— Важкенький він... — стенув плечима Серм’яжний. — Ще й рідних і близьких захоче забрати — а це чоловік двісті. Та й братви — нємєряно...

— Як собак нерізаних! — додав Кабатчик. — Одного візьмемо — всім захочецццца...

— Так не чесно, — скрикнула пані Ренко. — Я Тата самого не лишу!

Вирішили залетіти й за керманичем.

І хутко, поки захоплена юрма підкидала аж до неба пані, котра принесла на стражденну оленячу землю креслення першого автомобіля, компанія кинулася до останніх вцілілих від депортації оленів.

Держвізок на десять персон було вже розтрощено обуреними громадянами.

До села пана Серм’яжного довелося скакати верхи.

...А в цей час...

...підтягнувшись на ліктях і надавши тілу вірного напрямку, Зоя Павлівна Пікач вилетіла з нори, мов корок з-під шампанського.

І заплющила очі, осліплені яскравістю сонця і виблисками моря, що виднілося вдалині.

Свіже повітря сп’янило її.

І так радісно їй стало на волі, так вільно.

Сонце, море, аромат степових квітів.

І здалося Зої, що опинилася вона в самому раю!

Розправила груди, хотіла пісню затягти — гарну, розлогу, та раптом помітила на пагорбі три темних постаті.

Стояли вони і дивилися на неї трьома жадібними поглядами.

«Знову — здорово...» — тяжко зітхнула Зоя Павлівна Пікач.

Підтягнула лосини, оправила спідницю, підсмикнула груди і — нічого не поробиш! — попрямувала до своїх визволителів, до своїх трьох лицарів, тяжко міркуючи: «кого обрати?»...

ЕПІЛОГ

...на далеких засніжених північних рівнинах старий ватажок стада на ім’я Сем здійняв догори свою заслужену безрогу голову.

За ним підвів голову і тисячний оленячий молодняк.

Так і стояли вони, звільнені діти снігів, посеред полярної ночі, довго-довго спостерігаючи, як по всіяному зірками нічному небу пропливає над світом, блимаючи синіми вогниками, Невідомий Літаючий Об’єкт...

Лютий, 2013 року