Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 28

Чи варто довіряти коміку зі «Сто першого...»? Чи краще викликати «хатні новини» «Ох-ТіВі» на чолі з Сулейманом Напіддамом та чарівною Міланою?

Бодя нервово забігав по кімнаті, зносячи на своєму шляху реторти, колби і слоїки.

А потім, відкинувши усілякі умовності, набрав номер рідного батька.

— Ви помилились номером! — відгукнувся той схарапудженим тоном і додав дивне: — Це був не я! Присягаюся!!

— Тату, це я, твій син! — поквапився повідомити Ройтберг-молодший.

— Син? — недовірливо перепитала слухавка. — Тоді назви своє ім’я!

«Мабуть, зараз усі з глузду поз’їжджали...» — подумав Бодя і додав якомога спокійніше:

— Богдан.

— Відповідь невірна! — зловтішно сказала слухавка.

— Бодя... — здогадався виправитись Ройтберг-молодший.

На тому кінці дроту на кілька секунд запала тиша.

— Бодя? — нарешті вимовив батько. — Так би одразу й сказав...

— Тату, що з тобою? — турботливо запитав син.

— Усе нормально, — трохи повеселішав голос у слухавці. — Я тут... цеє... родимку виводжу — увесь у милі... тому й не впізнав... А тобі чого? Кажи, адже я маю п’ять хвилин, а потім треба змивати розчин...

«Кожен казиться по-своєму...» — подумав Бодя, вирішивши не вдаватися в подробиці батькового особистого життя, і тому поставив питання руба:

— Тату, а ти знаєш, де зараз... — тут він затнувся, не в змозі вимовити солодке ім’я свого юнацького захвату. Але переборовши трем, додав: — ...та перукарка?

— Яка ще перукарка? — вдав, що не розуміє, Валентин Самсонович.

— Ну та. через яку ти з мамою посварився... Зоя, здається... Зоя Павлівна... З перукарні «Бобрик»?

Довгий тяжкий схлип пролунав у слухавці.

— І ти, Бодя?.. — схвильовано вимовив батько, а потім, опанувавши себе, додав із ревнощем: — У тюрмі твоя Зоя! Не бачити тобі її, як власних вух!

Оскільки Бодя і без цієї дотепної констатації власні вуха бачив лише в дзеркалі, втрачати йому було нічого і він сміливо продовжив наполягати:

— У якій тюрмі? За що?

— Бо дуже розумна була... — буркнув батько. — Усім хвоста, тобто роги, накрутила...

— А я щойно бачив її по телевізору! — переможно повідомив син.

— Невже? — знущально проспівала слухавка. — І що ж вона там робила? Ягелеву баланду сьорбала?

— Навпаки! Коханням займалася!

— Горбатого могила виправить... — буркнув Ройтберг-старший.

І Бодя зрозумів: клюнув!

Варто лише дати йому, горбатому, час.

Посміхнувся і поклав слухавку.

— Слухай, Семене, — казав за кілька хвилин Валентин Самсонович старому приятелеві Василенку, — відкинемо колишнє...

Дзвінок підступного товариша заскочив Василенка якраз в ту мить, коли він хотів розпалити багаття з охайно складених у дровітню доларів.

— Пам’ятаєш, як у нас було: один за всіх?.. — продовжував Ройтберг.

— Було та відмукало! Гроші позичити хочеш? — ядуче запитав Семен, зловтішно підпалюючи сірник. — А дзуськи тобі!

— Не про гроші мова — про Зою...

— А що тут говорити? — скис голос у слухавці.

— А те, що сидить наша Зоя у в’язниці. Бодя каже, показували її по «Єдиному» — вона там ніби-то з якоюсь бабою коханням займалася...

— Горбатого могила виправить. — відгукнулась слухавка.

І тяжко дмухнула прямо у вухо Ройтберга.

І той зрозумів: клюнув, горбатий!

І поклав слухавку.

...Немає нічого кращого, як прокинутись від довгого сну, розім’яти скоцюрблену душу, провітрити засиджений мухами мозок!

Відчути, що ще є, ще лишився порох у порохівницях, здригнутися від потужного бродіння крові в синіх витончених у сплячці судинах — і бігти, летіти, мчати наперекір спекотному, застійному, задушливому, застояному вічному літу.

Так думав Семен Петрович Василенко, злітаючи на одинадцятий поверх свого колишнього начальника і колишнього товариша по університетському гуртожитку, Валентина Ройтберга.

Мчав не на чай чи пляшку дешевої «ягелівки», а на «явочну квартиру», де мала відбутися сувора чоловіча нарада.

І привід був мов у романах Дюма — справжній, мушкетерський!

А як інакше? Чим ще виправдати свою безсилу апатію і зрадництво, своє жалюгідне безтямне існування? Невимовна і бездіяльна туга за простою перукаркою зі спального району перетворилась на високу баладу про лицаря Айвенго, на сагу ірландського епосу, на героїку кобзарських дум. Уперше за кілька років Семен поголився і навіть три рази відтиснувся від брудної підлоги свого осиротілого помешкання. І пішов на призов друга, як олень під час серпневого гону!

Тричі дзеленькнув у двері і п’ять разів постукав азбукою Морзе.

Попри ці умовні сигнали, двері довго не відчинялись, хоча Василенко чув за ними покашлювання і якийсь рух, ніби господар топчеться перед люстерком у передпокої.

— Вільному — воля! — тихо шепнув він у замкову шпарину і одразу почув:

— Воля — вільному!

Двері прочинилися.

Але не широко.

— Валентине, це я, — сказав Василенко. — Чого не відчиняєш?...

— Та я... — почув зніяковілий голос товариша. — Це я так... Щоб не одразу... Одне слово, ось...

Двері прочинилися ширше, і Василенко з подивом побачив перед собою дивне, змінене обличчя колишнього шефа.

Волосся у нього було смолянисто-чорним, аж синім, на очах не було звичних окулярів, а півщоки затуляла ватно-марлева пов’язка, як у хворого на флюс.

— Валик, це ти? — із сумнівом вимовив Василенко.

— Я, я, — буркотливо відповів Ройтберг, ховаючи очі, і пояснив: — Конспірація...

— Так ти з тих... — з повагою видихнув Семен. — Із заколотників?..

— Ага! — гордо кивнув Ройтберг. — Щоправда, про це ніхто не знає.

І Валентин Самсонович швидко розповів історію про таємний лист Івана Оленіна, який він випадково знайшов в архіві, і про фотороботи, котрі гуляють у мережі: під одними — подяка і пошана, під іншими — обіцянка грошового винагородження за викриття.

— Так що мені тепер — все одно: або пан, або пропав! — додав Ройтберг. — Так хоч врятуємо одну людську душу!

При згадці про цю загублену душу обидва почервоніли, закректали і ніяково обійнялися, приказуючи: «Хто старе згадає...»

У цю урочисто-зворушливу мить у незачинені двері увійшов ще один учасник таємного товариства рятівників загубленої душі — Ройтберг-молодший.

І закляк перед монументальною композицією суворих чоловічих поцілунків, подумавши: «Ну і капець...»

Але продовжити цю слушну думку не зміг, адже так само, як і Семен, не впізнав батька в новому конспіративному іміджі. Незворушно оглянув його оновлені кучері кольору воронова крила, зелені лінзи в просвітлених очах і пов’язку на здутій щоці. «Закохався або крейзанувся.» — подумав Бодя і вирішив нічим не виказувати свого здивування. Якщо рідна мати стала Емануель Убліє, чому б татові не перекваліфікуватися в індіанця Соколине Око?

Ройтберг-старший потис руку Ройтбергу-молодшому і, обійнявши за плечі обох чоловіків, повів їх до зали, де на столі, крім «ягелівки» (поставленої винятково через сувору конспірацію!), лежала карта міста і різнобарвні фломастери.

Три відчайдушні голови схилилися над картою.

— Ось це — в’язниця, — тихо почав говорити Ройтберг, окреслюючи будівлю червоним фломастером. — Тут проходить чумацький шлях. Це — сквер, що переходить у діброву. Я дізнавався за своїми каналами, що камера ув’язненої З. П. Пікач знаходиться в підвальному приміщенні, тобто — близько до землі. Отже, вона може прорити тунель...

Василенко із сумнівом похитав головою:

— А ми що робитимемо?

— Ми розподілимо обов’язки і почнемо діяти прямо завтра!

— Які обов’язки? Що ми можемо? — нашорошився Бодя.

— Як це — що? — обурився Валентин Самсонович. — Пояснюю. Ти, — він кивнув на сина, — візьмеш підряд на нове утрамбування цього стратегічно важливого шляху, адже за ці дні він добре попсований мітингувальниками. Вони ж розколупали чи не все місто! Адже твоє... гівно, тобто ечиначуш, синку, нарешті згодилося для великої справи!