Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 26

Він був готовий продовжувати, але краєм ока помітив, що Великому, говорячи улюбленим діалектом, — «взгрустнулось», а пан Чьоткін явно закуняв, схиливши голову на свої сигнальні прапорці.

— Одне слово, — підвів риску пан Серм’яжний. — Щось у такому дусі...

— Це непоетично... — тяжко зітхнув Великий. — Не люблю брифігів.

Усі співчутливо закивали головами.

— Ну, треба то треба... — погодився Великий і посерйознішав: — А що робитимемо з тими... Як їх... цанюками?

— Які будуть пропозиції? — поставив питання Кабатчик.

— Депортувати? — скосила очі на Великого пані Ренко.

— Позбавити мобільних телефонів, щоб не голосували?! — висунув свою версію пан Разанов.

— А може: раз-два і — кінці у воду? Як кошенят?.. — просигналив прапорцями пан Чьоткін.

— Одного залиште мені — донька давно просить! — прокинувся пан Кувалда.

— Можна зробити простіше... — млосним голосом обізвалась пані Патрісія, котра досі сиділа в кутку, ретельно підфарбовуючи вії.

Присутні механічними рухами склали долоні — для оплесків і овацій.

Але овацій не було, і пані Патрісія ображено продовжила:

— Можна підіслати до них... покоївок з Гвінеї. Гарненьких покоївок! Як до того... Страуса в Каннах. Клюнуть — і їхня пісенька скінчиться! Компромат!

— Геніально! — видихнув Серм’яжний.

І складені долоні розродилися бурхливими оваціями.

— А чи є в тій Гвінеї гарненькі покоївки? Ви їх бачили? — з ревністю до її успіху кинув пан Кабатчик.

— Ну тоді — вітчизняних перукарок! — не здала позиції Патрісія.

— Щоб вони прославились, як та, що нафту відрила?!. — згадав неприємне минуле пан Кабатчик. — Ні. Вже краще — неповнолітніх танцівниць, як було з Берлус... Берлус...

— ...кози. — підказав пан Кувалда.

— ...коні! — поправив колегу пан Кабатчик.

— Коні? — пожвавився Великий. — Коні не винні!

І це останнє слово Літописець записав з особливою пошаною, зробивши примітку, котру виділив червоним шрифтом: гарна назва для нової книги!

Великий Тато встав, даючи зрозуміти, що нараду закінчено.

За ним підвелися інші.

— Без баби Шури не обійтися, — тихо шепнув Кабатчик Серм’яжному, красномовно вказуючи на його кишеню, куди той сховав портативну рацію.

— Певно, що так... Працюємо за планом... — відгукнувся той.

Вони перезирнулися.

Серм’яжний шанобливим жестом поправив на шиї Великого срібний дротик від мініатюрного навушника.

І всі разом вирушили на брифінг до майдану перед палацом імені Івана Оленіна.

...Баба Шура широко позіхнула, засмикнула оксамитові портьєри, увімкнула бра у вигляді тигрячої пащеки і глянула на годинник, котрий благодушно сповіщав, що вона має щонайменше десять хвилин на чаювання.

Хата у неї була звичайна — на самій околиці Великих Помпеїв.

Нічим не визначна хата.

Та й баба Шура нічим не відрізнялася від інших мешканок села її віку, хіба що відсутністю одного ока. Але думати так, при першому погляді на цю нічим не визначну бабцю, було б великою помилкою!

Адже на чисто вибіленій стіні бабиної спальні висіла купа різних дипломів і відзнак. По них було зрозуміло, що баба Шура є переможницею сто дев’яносто сьомої битви екстрасенсів (на полі якої, до речі, вона і втратила праве око), фіналісткою конкурсу «Як стати дружиною олігарха», володаркою Гран-прі масового психозу «Детектор правди», а також — в далекому минулому — «заслуженим діячем мистецтва розмовного жанру імені К. Райкіна».

Одне слово, її поважала вся країна.

І баба Шура навзаєм поважала країну.

Тому залюбки відгукнулася на пропозицію, котра надійшла їй багато років тому...

А чом би й ні, подумала вона.

Завдяки своїй старомодній загартованості щодо набуття нових знань і на відміну від багатьох законописців, вона досконало штудіювала «на сон, що гряде» програми всіх партій не тільки власної країни, але й світу.

Могла напам’ять процитувати положення всіх чотирьох універсалів УЦР і вміла дотепно вплести до розмови і між іншим вірно потрактувати катрени Нострадамуса, крилаті вирази Крилова, рядки сонетів Шекспіра, вже не кажучи про численні висловлювання класиків і сучасників вітчизняної просвітницької ниви...

Отже, посьорбуючи чайок і хрумтячи сухариками, баба Шура всілася на своє звичне робоче місце, котре нагадувало пульт керування космічної станції, і звичним рухом по черзі повмикала численні тумблери, важільці та регулятори.

Кожен з таких важільців — а їх було рівно 226 — мав свій мікрофон і був підписаний іменем того законописця, якому на тому кінці дроту належав мініатюрний навушник.

Перед пультом було встановлено великий плазмовий екран, по якому бабця, зловживаючи своїм становищем, часом дивилася свої улюблені програми і серіали.

Вона вже так наловчилась працювати «на два фронти», що часом, працюючи «на благо державотворення», не відривала очей від «Обручки» чи чергового випуску «Звужені та кмітливі».

Але тепер екран значуще заблимав і на ньому висвітлився єдиний напис: «Брифінг».

— Брифінг так брифінг. — пробурмотіла баба Шура, нап’яла на голову важкі операторські навушники і постукала по мікрофону, перевіряючи прийом: — Раз-раз.

— Вас чую! — весело відгукнувся зі столичного центру управління пультом відеоінженер Вася. — Як здоров’я, баб Шур?

— Приблизно...

— До роботи готові?

— Завжди готова! — розсміялася баба і уточнила: — А про що, синку, той брифінг?

Але Вася вже суворо цикав на неї: на екрані виникли члени парламенту на чолі з Великим.

Баба Шура розчулено охнула: «Схуд-бо як, сердешний...», ретельно обтерла вуста краєчком квітчастої хустки і серйозним поглядом вп’ялася в екран.

Великий під шалені оплески статистів з театру Юного Оленяра, вийшов на середину мармурових сходів і зробив усім знайомий рух рукою. В бабиних навушниках умить засвербіло...

Великий зробив глибокий вдих.

— Розпочинаємо брифінг, присвячений нагальним проблемам нашого державотворення! — сказала баба Шура в мікрофон, не без задоволення почувши, як її слова пролунали в ефірі, озвучені вустами самого Великого Тата.

Вона сьорбнула ковток, схрумтіла ще один сухарик.

Вона знала: Великий, на відміну від іншої дрібноти, любить говорити спокійно і розважливо, зі значущими паузами і багатозначними зупинками.

А це, як мінімум, — три кухлі чаю!

...Майдан перед палацом імені Івана Оленіна був вщент забитий цікавим людом.

Зачаївши подих, громадяни ось уже п’ять хвилин слухали з вуст свого керманича найкращу промову його життя.

Як істиний оратор, він почав здалеку, роблячи неймовірно значущі паузи і надзвичайні відкриття, котрі занотовували тисячі завмерлих перед екраном науковців:

— Філософія нашого буремного часу, на відміну від попередніх часів, відрізняється тим, що більшість напрямків у розробці світобудови були не просто теоретичними домислами. Інші гіпотези, які були запропоновані попередниками, спиралися на застарілі досягнення в галузі фізики, механіки, хімії та інших наук. Нині наукова практика стала фундаментом для нових філософських міркувань...

— Круто загинає... — шепнув пан Кабатчик і з тривогою поглянув на соратників.

— Треба переходити до головного! — нервово смикнувся пан Серм’яжний. — Зараз я щось придумаю...

Він швиденько дістав з кишені папірець і, написавши на ньому два слова: «Переходьте до головного!», з привітною посмішкою подав записку Великому. Той пробіг її очима, зробив глибокий вдих і повільно промовив:

— Отже, переходимо до головного...

У глибокій тиші майдану було чутно, як ген-ген за небокраєм мукали під гарячим сонцем змучені спекою олені.

— До головного. — з тугою за пташиним співом у своєму маєтку повторив керманич і повів далі так: — Рисове поле під Верчеллі повите кремовим літнім маревом. Обвислі криси капелюшка затінюють її силуваний усміх. Тіні миготять на силувано усміхненому обличчі, опеченому гарячим кремовим світлом, сірувато-сизі тіні попід вилицями, пасма жовткової жовтизни на вологому чолі, прогіркло жовчний гумор криється за легким прижмуром очей. Падуя далеко за морем. Мовчазний середній вік, ніч, морок історії сплять під місяцем. Місто спить. З підворіть темних вулиць очі повій виловлюють блудолюбів...