Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 24

— Нє впервой. Розведемо кошенят... — скрипнув зубами Серм’яжний, першим сідаючи до візка десятимісної державної упряжки.

— О! Як будете розводити, майте мене на увазі! — радо відгукнувся пан Кувалда. — Донька замовляла перського — з першого приплоду!

Серм’яжний презирливо поглянув на товариша, промовчав і поквапив кучера: «Цоб-цобе!»

Урядова упряжка поволі посунулась крізь юрму, в якій обранці побачили своїх нещодавніх опонентів на чолі з Цанюком, Рівноспинним, Ікло та бунтівним позафракційником Алексом Гонієм.

З цієї ж юрми тихо вислизнула тінь покровителя молоді пана Кабатчика.

Він непомітно підсів до упряжки, на ходу знімаючи з себе гуцульський кептар, у якому він полюбляв маскуватися в курилках та бібліотеках навчальних закладів, спілкуючись з представниками прогресивного студентства.

— Що за херню ви несли в ефірі? — запитав колег пан Кабатчик, важко дихаючи і оглядаючись на натовп: чи немає за ним «хвоста».

— А що? — з викликом, як завжди, скошуючи правдиві очі до перенісся, пішла в наступ пані Ренко.

Але пан Разанов зупинив її батьківським порухом руки:

— Так... Прокольчики були...

— Старіє баба Шура! — гнівно пихнув Серм’яжний. — Втрачає кваліфікацію...

— Треба з’їздити до неї, перевірити, чим вона там займається! — сказав пан Кабатчик.

Колеги значуще перезирнулися.

Державна упряжка смикнулась і швидко помчала в бік парламентської будівлі...

...Спершися ліктем на залізну койку і підібгавши під себе ніжки, Зоя відчувала себе зовсім юною.

Вона ніколи не була студенткою, але зараз відчувала себе саме так.

На койці навпроти в тій самій позі лежала її співкамерниця, обізнана інтелігентна пані, котра наказала називати себе пані N.

Вони тихо розмовляли, як це роблять студентки в гуртожитку, коли світло погашене і починаються хвилини тихої відвертості.

— ...ну от... — неспішно продовжувала свою розповідь пані N. — Поїхала я в той закордон на конференцію з проблем транспортних засобів. Я тоді, до речі, велику посаду обіймала в оленячій індустрії... Костюмчик собі справила, зашила в спіднє сто доларів — про всякий складний випадок. Приїжджаю, отже. І що відбувається?

— Що? — зачаїла подих Зоя.

— А відбувається наступне. Ставлю свою упряжку біля «President Wilson»...

— А що це? — не втрималась Зоя і пані поглянула на неї роздратованим поглядом: як можна цього не знати, якщо сидиш у такій престижній в’язниці?

— Готель такий в Швейцарії, село! — посміхнулася вона. — П’ятдесят чотири тисячі зелених за ніч у королівському пентхаусі!

Зоя і рота відкрила.

Але промовчала. А пані N повела далі:

— Отже, ставлю упряжку, кучер прив’язує, як годиться, під хвости оленям поліетиленові пакети, щоб усе чисто було. І бачу: дивляться на мене всі якось дивно. Оленів обступили, головами хитають, язиками прицмокують. Ну, думаю, що за кретини? Хіба у вас не таке саме? Стою в розпачі, поки швейцар речі заносить. І що бачу?

— Що? — знову видихнула Зоя.

— А от що: під’їжджає до того готелю якийсь металевий контейнер на колесах. Сам! Без жодного оленя! Тільки кермо за склом на кучерському передньому сидінні стирчить!

— Невже — без упряжки? — зойкнула Зоя. — І що ж то було?!

Пані змовницьки поглянула на неї, витримала довгу паузу, поки очі Зої стали на свої місця.

— А був це, дівчино дорога, автомобіль! — переможним тоном сказала пані N. — Через нього і сиджу тут! Через той клятий автомобіль!

— Тобто? — не зрозуміла Зоя.

Пані тяжко зітхнула:

— Замалювала я його швиденько: що і як влаштоване, на чому їздить, які у нього переваги і в комірець зашила! Думала: повернуся на рідну батьківщину — всім очі відкрию на нові прогресивні засоби пересування! Повернулась. Показала кому слід.

— І що?

— А те, що подякували мені щиро, подарували букет квітів — і так з тим букетом — навпрошки сюди!

— Та за що ж?! — сплеснула руками перелякана Зоя.

— Як — за що? — скинула брови пані. — За замах на лад у країні! Адже автомобілі — то нові ресурси у всій нашій оленячій економіці. Вихід... тобто, виїзд до всього прогресивного світу! Розумієте?

Зоя нічого не зрозуміла, але тричі впевнено кивнула головою.

— От і ви, дорогенька, — посміхнулася пані N, — за те саме сидите...

— Ну що ви, — зашарілася Зоя і повторила те, що вже казала при першому знайомстві: — Я нафту цупила...

— Не цупили, дорогенька, — розсміялася пані. — Не цупили — ви її знайшли! То ваше щастя, що люди її слоїками у вас купували, на побутові потреби: коліщата у візків змащувати, для гасових ламп, для дьогтю. А якби мої креслення та з вашим ресурсом об’єднати — що б було?

— Що? — з острахом вимовила Зоя, голова якої вже йшла обертом.

— Технічна революція! — радо вигукнула пані N.

Зоя аж подушкою накрилась: ого, не може бути!

А пані випросталася з-під казенної ковдри і заходила по камері.

— Я ваше родовище ще розроблю! Нічого! Прийде час...

.І час цей надійшов ніби на її прохання — в ту саму мить, коли вона збиралася повідати ошелешеній Зої щось важливе.

Але не встигла...

...Двері камери тихо відчинилися.

І обидві жінки побачили, як у них входять чотири тіні в білих простирадлах з каптурами, низько насунутими на обличчя.

Зоя так перелякалась, що досить нечемно вп’ялася пані N в руку.

А тіні, ставши по периметру камери, завмерли, пропускаючи досередини п’яту — в прокурорській мантії.

Тінь у мантії витягла з кишені згорток єгипетського сувою і почала зчитувати з нього текст, від якого у Зої поволі розкрився і без того вже добряче роззявлений рот.

— У зв’язку з різкою зміною політичних обставин ми, що нижче підписалися, виносимо терміновий вирок ув’язненій громадянці...

Тут вони назвали справжнє прізвище Зоїної співкамерниці, від чого роззявлений рот колишньої перукарки заціпило на віки вічні.

— ...і волею, даною нам великим народом нашої неосяжної батьківщини, постановляємо...

Зависла загрозлива пауза.

— Коротше, так, — вимовила тінь в мантії. — Ось вам, шановна, мішок (до ніг пані N полетіла запилюжена довга ряднина), а ось — шприц з ін’єкцією. Якщо не хочете неприємностей на свою голову, зробіть усе самі. Або... Або попросіть ось її — тінь кивнула в бік закляклої Зої. — Уколетесь і — в мішок! Без гамору і пилу! На все про все маєте десять хвилин!

Вимовивши ці слова, тіні швидко ретирувались.

Двері камери зачинились.

Пані N допомогла Зої закрити рота і гірко посміхнулася.

— Ну й на тому — дякую. Добре, що хоч не гільйотина...

Вона поглянула на годинник і копнула ногою ряднину:

— Час прощатися...

— Ні, ні! Не може такого бути! — вигукнула Зоя, і сльози рясними потоками затопили її обличчя і груди.

Їй було прикро розлучатися з пані, котра так швидко і дотепно навчила її уму-розуму.

Ех, з гіркотою подумала Зоя, ще б пару днів таких лекцій і бути їй, Зої, справжньою обізнаною жінкою, з якою не соромно і у в’язниці сидіти.

Тим часом пані N напружено про щось думала, а потім сказала:

— Ось що, дівчино, я відчуваю відповідальність за вас і тому пропоную зробити наступне: я залізу в той мішок — нічого не поробиш. Але й ви теж зробите те саме...

— Я? — вирячила очі Зоя і хотіла вже додати: «А мене за що?» — але промовчала, адже вигук виглядав би не солідарно.

— Так, — підтвердила пані N. — Тобто ми вдамо, що зробили ці заштрики, — і разом заліземо в цю ряднину!

— Навіщо? — не зрозуміла Зоя.

— О господи, ви що, Дюма не читали?!! — сплеснула руками напарниця. — А для того, щоби вони подумали, що ми мертві, і винесли нас куди подалі. До моргу, наприклад. Чи до лісу. Або кинули в море з високої кручі... А ми той мішок розпоремо — нігті у мене, бачте, які гострі вашими зусиллями! — і — упс: на свободі!

Зоя заплескала в долоні.

Уперше вона бачила таку розумну і кмітливу жінку!