Оленіада - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 15

Перелякана, змерзла, замурзана печеною на вугіллях картоплею, притискаючи до грудей свій згорток, вона відчайдушно пручалася. Її ноги закам’яніли від жаху і ніяк не хотіли рухатись. Жінку підхопили на руки і під шалені оплески внесли на трибуну. Одразу ж вона потрапила в завірюху обіймів. Обидва лідери під спалахи фотокамер по-батьківськи розцілували її.

І обійнявши з обох боків за плечі, вивели до мікрофону.

— Скажи нам слово, мати! — по-простому звернувся до неї конферансьє. — Скажи нам просте материнське слово!

Зоя Павлівна по-звірячому заблимала шаленими очима. І механічно почала трусити згорток.

— Кажи, жінко! Кажи, Оленева Мадонно! Тут усі свої! — пафосно прокричав ведучий, обводячи рукою майдан, і тихо додав: — Не скажеш — сядемо обоє!

Зоя озирнулася на людей позаду себе. На очі їй потрапив пан мер, за скельцями його окулярів зблискували сльози. Зоя згадала свій нещодавній виступ у мерії і вчепилася вільною рукою в мікрофон.

(«Ага... Так то була провокація, „підстава...“ — подумав пан мер, упізнаючи жінку. — Завтра ж на хрін зміню службу безпеки...»)

— Ось стою я перед вами... — тоненьким голосом пробелькотіла Зоя Павлівна (колись у дитинстві вона бачила якесь кіно, де лунали схожі слова), — проста перукарка зі спального району... Не мєсная... (Пауза. Тиша... ) І від імені перукарів нашого району... (Пауза. Тиша...) Від імені та за дорученням усіх перукарів світу... І всього всесвіту...

Зоя раптом уявила собі Всесвіт, котрий дав їй це доручення. Вона підвела очі до безмежного неба — такого білого і спокійного, уявила, як по ньому пурхають янголи з ножицями в руках. Перевела погляд донизу, де перед нею стояли люди і вимагали чогось їй зовсім незрозумілого. Дужче притисла до себе згорток із дорогоцінним скарбом і подумала: «Дзуськи, не віддам, хоч стріляйте!».

Пауза затягувалась. За її спиною залунали нервові покашлювання.

— Жінка хвилюється, — знову врятував ситуацію жвавий конферансьє, — і це нам зрозуміло! Зро-зу-мі-ло! Зро-зу-мі-ло!!! — почав скандувати він. І майдан відгукнувся тисячами відлунь.

— Поаплодуємо ж цій мужній матері! В її руках — наше майбутнє!!! — закричав він і підштовхнув Зою до сходів...

Вона зійшла.

Натовп розступався перед нею.

Слідом побігли репортери.

Мітинг закінчився.

Державні упряжи роз’їхались у різних напрямках.

Люди знову почали ловити і гнуздати оленів.

Падав сніг...

— Це ж наш козел рогатий стрибав на ройтберігівського Сема? — питав тим часом Василенків тесть тещу, котра всю ніч і весь день не відходила від телевізора.

— Наш, наш! — разом закричали задоволені Оксанка і Павлик.

— Ну то пиши пропало, — зітхнув тесть.

— Це ж чому? — відгукнулася Ілона Павлівна.

— П’ятий пункт універсалу! — коротко пояснив тесть. — Як воно було в тебе непутяще, так і залишилось. Я ж казав, треба було за іншого заміж виходити...

Репортери наздоганяли Зою аж до самої околиці. Вона плутала сліди, бігла дворами, долала замети і так вправно стрибала, що вони ледь устигали за нею, дивуючись, яким чином Мадонні вдається не вронити з рук немовля. А потім повернули назад, жестами показуючи один одному, що жіночка, мабуть, несповна розуму.

Зоя дісталася дому вночі. Години зо дві, не знімаючи пуховика, розмочувала зігнуту руку під струменем гарячої води, аж доки з закам’янілої кінцівки випав проклятий згорток. Ріг зі стукотом упав назад до ванної. Там, де і був.

Зоя огляділа своє непотрібне багатство... Залишати його в квартирі після сьогоднішнього інциденту небезпечно.

«Десь зарию — до кращих часів!» — вирішила вона і, долаючи несамовиту втому, зв’язала до купи обрубки, взяла кухонний совок і, ледь пересуваючи ноги, знову пошкандибала на вулицю.

Дійшла до затишного місця за смітником і почала рити. Весь час ямка здавалася їй замалою, — і Зоя відчайдушно працювала, аж поки в її обличчя пирснуло щось вологе.

«Каналізацію порушила... — з жахом подумала Зоя. — Цього ще бракувало!»

Але струмінь, що вибився з-під землі, був досить дивним: він випростався, набрав потужності й рівним нескінченним фонтаном здійнявся вгору.

Зоя понюхала долоні та зі щасливою посмішкою обмазала ними без того замурзані щоки...

Янголи небесні затріпотіли над нею шелесткими крильцями і щосили задмухали в свої золоті сурми: «Бути тобі, Зою, королевою!».

Зоя Павлівна перехрестилася, огородила джерело кілками, що валялися неподалік, підібрала шматок картону, настромила на палицю і старанно вивела на ньому губною помадою: «Обережно: заміновано! Приватна власність З. П. Пікач». І пішла спати.

Уранці на неї чекали серйозні справи: з-під землі струменіла нафта...

2003—2006 рр.

ОЛЕНІУМ-2013

— Бланманже замовляли?!!

Залізний отвір на дверях камери відкинувся і об розкладну металеву полицю цокнув полумисок.

— Це, певно, вам... — шанобливо зауважила Зоя напарниці.

Та підвелася, спроквола підійшла до прочиненого віконця, понюхала вміст полумиска і одразу посунула його назад, до наглядача:

— От же ж, сатрапи. І тут крадуть! — сказала вона і гнівно вигукнула: — Думали, що не відрізню мигдалю від волоського горіха?! Та я на цьому бланманже собаку з’їла! Кого обдурити хотіли?! В бланманже додається мелений мигдаль! А це що?!

Зоя зовсім зніяковіла: яка обізнана у неї напарниця, не те що вона, Зоя, котра навіть такого слова не чула.

— Не їстиму! — підвела риску пані.

— А... можна мені? — тихо промовила Зоя.

— Та на здоров’я, — поблажливо кивнула пані, подаючи їй полумисок.

В ньому коливалася біла драглиста маса, схожа на манну кашу.

Зоя взялася за ложку.

Страва здалася їй неймовірно смачною.

— А що воно таке, те бланш... блан-ман-же? — запитала вона, щоб розпочати знайомство.

— Значить так, — сказала пані, закидаючи ніжку на ніжку. — Берете пригорщу мигдалевих горішків...

— Стривайте! — попросила Зоя, дістаючи зі свого вузлика зошит і огризок олівця. — Повільніше — я записую...

Пані поблажливо кивнула і продовжувала повільніше:

— Отже, пригорщу мигдалевих горішків перемолоти на кавомолці до стану борошна...

— ...борошна, — повторила Зоя, слинячи олівець.

— Так. Але перед тим їх варто трохи підсушити на пательні. Далі: поставити на вогонь молоко, додати трошки цукру, потім поволі всипати в каструлю мигдалеве борошно. Записали? Довести до кипіння і вимкнути. Влити картопляний крохмаль, розведений у воді. Три столові ложки. Розмішати. Дати настоятися і охолонути. Зверху можна прикрасити листочком м’яти.

— І це все?

— А ви що хотіли? — скинула брови пані, — Тут вся справа в мигдалі.

— А мені сподобалося і з горіхами, — скромно зауважила Зоя.

Пані підозріло зиркнула на неї:

— А ви, до речі, звідки тут і — за що?

Зоя почервоніла.

До в’язниці вона потрапила вперше і тому не знала, як тут поводитись — чи розповідати все, як на духу, чи краще прикусити язичка. Але пані дивилася на неї так пронизливо, що Зоя подумала: краще сказати правду.

— Я... Я... нафту цупила...

— Тобто? — з непідробною повагою і цікавістю відгукнулась пані.

Зоя обтерла хустинкою вуста і зраділа можливості поділитися своєю бідою з цією, за всіма ознаками, інтелігентною жінкою.

— Ну... — сказала Зоя і глибоко замислилась.

Чи переповідати всю колізію із невдалою спробою продати той клятий оленячий ріг під час Оленевої Толоки, чи за давністю років пропустити добру частину розповіді?

Вирішила пропустити. І сказала так:

— Розумієте, я на пустирі знайшла нафтове родовище. Клянуся — випадково! Хотіла там дещо закопати — і раптом... Одне слово, розбагатіла трошки.

Зоя тяжко зітхнула, згадуючи свої тодішні митарства, і повела далі:

— Але — ненадовго. Спочатку справи йшли непогано. Приторговувала. Хто слоїк купував, хто три слоїки. Я ділянку обгородила, оформилася, як приватний підприємець. Такий гарненький тинок поставила, як у мами в селі...