Невільничка - Вовчок Марко - Страница 2

Отже, ка­жу, по усіх своїх тру­дах та по усіх при­го­дах по­вер­тавсь Ос­тап до­до­му, їхав ко­нем во­ро­неньким. Він по­ки­нув свою ха­ту, от­ця й неньку, й місто ще мо­ло­ди­ком - у та­ких літах один мій ро­дич ще стра­ву у ву­хо за­но­сив, не си­ла йо­го ще бу­ла, мо­го зо­ло­тенько­го, у ро­тик впра­ви­ти - а по­вер­тавсь Ос­тап вже мужнім ко­за­ком на тій порі, як от, знаєте, наш сусід, що ви­ко­хав собі пре­гар­но­го уса, на руці має перс­тень й шу­кає, - та­кеньки ж жур­ли­во шу­кає ко­ней стро­ка­тих по­ку­пи­ти. Щи­рий ко­зак Ос­тап був, і, як він їхав во­ро­ним ко­нем, ди­ви­ти­ся бу­ло ми­ло… Не мо­жу йо­го хва­ли­ти, бо як хва­ли­ти, то й тре­ба до чо­гось прирівня­ти, а до чо­го ж я ко­за­ка, щи­ро­го ко­за­ка, рівня­ти­му у світоч­ку?

Повертавсь Ос­тап до­до­му, і вже бли­зенько бу­ло йо­му до міста, вже зна­комісінькі місця з усіх боків по­ка­зу­ва­ли­ся і з ним віта­ли­ся, вже місто мріло не­да­ле­чеч­ко. Він під’їжджав ду­же ра­ненько, тоді як ще ми з ва­ми спи­мо товс­теньким сном.

Ранок тільки що за­чер­вонівсь й за­зо­ло­тивсь, тільки ще най­раніші пташ­ки ще­бе­та­ли, тільки ще най­дбай­ливі лю­ди обуд­жа­ли­ся.

Чи хто з вас, діточ­ки, доїздив рідненько­го містеч­ка ко­ли-не­будь ран­ком ра­не­сеньким до рідненької се­литьби, зга­ду­ючи ра­зом тодішні мис­лоньки свої й сподіван­ки, де тут пла­ка­ло­ся й раділо­ся, як про­ща­ли­ся, і по­ки­да­ли, і розс­та­ва­ли­ся, усю доб­ру і ли­ху го­ди­ноньку тодішню; чу­ючи ра­зом - який­сь жаль тро­нув сер­це й ра­дощі, що сер­денько поніма­ють так от, як го­во­рять, що од­но око пла­че, а дру­ге сміється, як по­пе­ред со­бою вба­чаєте рідненькі місця? Еге! Лу­ча­ло­ся вам се, ка­же­те. А чи лу­ча­ло­ся вам вез­ти із со­бою виз­во­лен­ня своєму на­ро­дові? Ні-ні-ні. Усі ні? Ні. То ж і не знаю, чи доб­ре ви вчуєте й вро­зумієте те, що Ос­тап на во­ронім коні чув і знав доїжджа­ючи, бо він віз та­ке виз­во­лен­ня з со­бою…

У тих при­го­дах та тру­дах, що ми про їх ду­же ба­ла­ка­ти про­ти ночі не хотіли, Ос­тап зібрав собі гар­не військо ко­зацьке пот­ро­ху і вже був на­по­го­тові йти на тур­ка. Військо вже й по­су­ва­ло ту­дою прос­то, у Ту­реч­чи­ну, ве­ли йо­го пол­ков­ни­ки хо­робрії… не такі хо­робрії, мо­же, як наш дядько пол­ков­ник, що так ду­же від йо­го жасмінни­ми па­хо­ща­ми пах­не і з та­кою-то лю­бою він ди­виться на свої но­венькі жов­тенькі ру­ка­вич­ки, як надіне їх, приб­рав­ши­ся на який бен­кет, - не такі, мо­же, ка­жу, хо­робрії, а такі собі, добрі… Те ж військо ве­ли пол­ков­ни­ки прос­то у Ту­реч­чи­ну, а Ос­тап час­тенько звер­тав убік і скрізь занімав з со­бою мо­лодь у військо. От­же, за­вер­нув і у своє, рідне місто, де теж, ма­буть, не без зна­ко­мих в йо­го лю­дей бу­ло.

Тихо й ра­но бу­ло, як Ос­тап уїхав у місто, так ще ти­хо, що йо­го кінь во­ро­ний ту­пою своєю обуд­жав лю­дей; відчи­ня­лись віко­неч­ка де­які, і виг­ля­да­ли об­лич­чя - де­які зна­комі Ос­та­пові і де­які ні - ті, ма­буть, що без йо­го по­ви­рос­та­ли, або поб­ра­лись у місто з чу­жо­го яко­го се­ли­ща. Під’їхав Ос­тап під свої во­ро­та - до от­ця, до неньки. Ненька з ра­дощів ве­ли­ких, з ве­ли­ко­го сво­го ко­хан­ня аж зап­ла­ка­ла по­ба­чив­ши; батько з ве­ли­ких ра­дощів й ко­хан­ня аж всміхнувсь… Далі сусіди близькії й да­лекії прибігли, скуп­чи­ли­ся, пи­та­ли­ся… А Ос­тап з усіма вітається і до усіх од­но го­во­рить: «Годі, годі, брат­тя, у ярмі хо­ди­ти! Годі, годі, брат­тя, під не­во­лею сидіти!» І усіх кли­че: «Ходім, брат­тя, за край во­юва­ти! Ходім, брат­тя, виз­во­ля­тись!»

Часом лю­дей тільки гар­ни­ми сло­ва­ми влов­ля­ють, що ж то дією влас­ною мож­на! В один черк ко­ло Ос­та­па зграєю ви­ро­юва­ли­ся мо­лоді й старі ко­за­ки, й ко­зач­ки, й діти малії, й усі слу­ха­ли, усі згод­жа­ли­ся.

Ще га­разд со­неч­ко не підби­ло­ся у небі, вже скрізь взбро­юва­ли­ся як спро­можність, ко­ней ви­во­ди­ли, сідла­ли, - в ко­го чо­го не бу­ло - біг той пи­та­ючи, шу­ка­ючи; ко­зач­ки до­по­ма­га­ли й ко­ха­ли як­мо­га; діти кло­по­та­ли­ся, на­чеб їм на тур­ка пе­ред вес­ти йшло­ся… Ос­тапів батько, що все ко­лись ка­зав тільки: «ге-ге! рад би у рай, та…» те­пер­ки при­би­равсь, на­че справді до раю - об­мо­лодів, од­ве­селів… Ко­зак Пам­пуш­ка, що вже де­сять років ле­жав узим­ку на печі, а влітку на лавці, що об­дув­ся, як ба­ри­ло, а жінка йо­го зсох­ла, як тріска, лед­ве всти­га­ючи ліпи­ти для йо­го смачнії ва­ре­ни­ки, той са­мий ко­зак Пам­пуш­ка те­пер сто­яв на но­гах, як го­ра, і як ча­сом на горі пташ­ка си­дить, так у йо­го за пле­чи­ма вба­ча­ла­ся ма­ленька тор­боч­ка з су­хар­ця­ми, як і в інших пісних душ…

Кажу ж бо вам, ще со­неч­ко не зовсім за­па­ло за мо­ги­лу Кри­ву­ху, що зе­леніє по­за містом, а вже вип­ра­ва ко­зацька ру­ши­ла з міста за Ос­та­пом, гра­ючи кіньми, виб­лис­ку­ючи зброєю; очі ко­зацькі про­меніли од­ва­гою, сер­ця ко­зацькі кипіли гнівом мсти­вим… Уяви­ти собі тільки, то аж за сер­це бе­ре, а що ж то бу­ло по­ба­чи­ти те військо ко­зацьке, як во­но усе зібра­ло­ся до­ку­пи та ру­ши­ло за Ос­та­пом про­ти во­ро­га!

Веде Ос­тап військо день - сте­пом зе­ле­ним та безк­раїм; сте­по­ва тра­ва ко­ли­сається, сте­пові пташ­ки ще­бе­чуть: ще­бет­не пташ­ка раз чи дру­гий го­лос­ненько - та й на­че сте­ря­є­ться го­ло­сок у то­му сте­по­во­му роз­ло­го­му роз­доллі; вже знов дру­гий го­ло­сок ще­бет­нув, і той так са­мо сте­рявсь, і нез­чис­лен­но тих го­лосків вчується й про­па­де, вчується й про­па­де… Пер­шо­го дня нічо­го не пе­рестріло­ся війську ко­зацько­му, і спокійний був відпо­чи­нок уночі на сте­пу.

Другий день теж усе ти­хо і спокійно, й усе сте­пом ру­ша­ли, аж до ве­чо­ра. От­же й вечір.

Тоді са­ме вес­на па­ну­ва­ла, і та­кий то був вечір сильне ро­же­вий, що аж усі ко­за­ки, мо­лоді й старі, при­том­лені дов­гим по­хо­дом, по­ро­жевіли, як зо­ря­ни­ця: мо­ло­денькі, як зо­ря­ни­ця ран­ко­ва світо­ва, а старі - як тая пізняя вечірняя; і вже со­неч­ко за­хо­ва­ло­ся, а мгла у сте­пу не темніла, тільки ро­жевіла та ро­жевіла, аж зорі, ви­си­пав­ши­ся на чистім небі про­зорім, по­ка­зу­ва­ли­ся тоді на­че з се­реб­ра про­ме­нис­то­го. Ста­ло військо од­по­чи­ва­ти, і та­кеньки ти­хо зро­би­ло­ся, як військо­ва хо­да ста­ла і військо­вий рух зщух­нув, що, мо­же, ко­жен ко­зак по­мис­лив, що се за вечір ти­хий, хоч ніхто не ка­зав - усі сли­ве люльки за­па­ли­ли; дех­то при­див­лявсь вда­ли­ну, як ота­ман, дех­то ще ко­ло ко­ня сво­го по­равсь, не­по­да­леч­ко десь у сте­пу, де коні пас­ли­ся…

Коли ж про­чув­ся Ос­тапів го­лос, й усі ко­зацькії го­ло­ви піднес­ли­ся, усі ко­за­ки нас­то­ро­жи­ли­ся.

- Панове-молодці! - про­мов­ля Ос­тап, - щось від схо­ду на­че хма­ра нас­ту­пає?

Усі очі ко­зацькії вже у той бік вдив­ля­ли­ся. Справді, на­че хма­ри­ло звідтіль.

- Се тур­чин, ота­ма­не! - ка­же ста­рий ко­зак і йде сво­го ко­ня з по­па­са бра­ти. Оце, як ча­сом, вба­ча­ючи ота­ру овець, ка­жуть: се нашії вівці, та й ідуть по шап­ку та по батіг за­га­ня­ти. А мо­лоді од­но­го чер­ку опи­ни­ли­ся на ко­нях; вже вій­сь­ко зрівня­ло­ся, ста­ло, пол­ков­ни­ки роз­каз свій да­ва­ли, ота­ман упе­ред війська виїхав, став.

Турчин ближ­че наб­ли­жавсь, і вже добрі очі, то й розг­леділи б у ро­жевій мглі, при тих срібрис­тих пло­ме­нис­тих зо­рях, чал­ми ту­рецькі, і ко­рог­ви, і міся­цеві ріжки на ко­рог­вах; і ко­заків вгле­де­но, оце вик­лик, ви­гук роз­ко­тив­ся, і по­летів тур­чин лег­ки­ми кіньми на ко­заків - не­мов са­ра­на на квіти пишнії… Ко­за­ки теж пус­ти­ли ко­ней, і по­ча­ло­ся… Інший б’ється й ру­бається не відсту­па­ючи, як мур, по­ки або впа­де, або чис­то ко­ло се­бе ви­ру­бає й дви­не далі; інший не­мов птах: і од­ле­тить й на­ле­тить знов, і знов од­ле­тить і на­ле­тить, і знов, і знов ру­ба­ючи; інший заг­навсь аж у ши­ри­ну вра­жу; де­які коні самі вже ска­чуть сте­пом… Б’ються, та б’ються, та б’ються, та все з гіршим опа­лом, на­чеб­то жи­во­го жит­тя у війську прибільша­ло­ся, а не вмен­ша­ло…

Торік приїздив ваш братік з війська та роз­ка­зу­вав, як він був у ба­талії, що у йо­го са­мо­го-самісінько­го тільки й ціля­но, у йо­го усі кулі летіли, й усі гар­ма­ти па­ли­ли, й усі руш­ниці стріля­ли, і не міг він умом знес­ти, яким ди­вом-див­ним він жи­вий та цілий вис­ко­чив… От­же, мо­же, то­го ве­чо­ра у сте­пу й ко­зацька ба­талія тро­хи не та­ка страш­на бу­ла, як братіко­ва… По­ляг­ло тоді го­ло­ва­ми уся­кої віри - й ту­рецької, і ко­зацької; ста­ро­го й мо­ло­до­го віку поз­га­са­ло, на­че свічок, хут­ко й лег­ко по­зад­му­ха­них…