Дев'ять братів і десята сестриця Галя - Вовчок Марко - Страница 1

Жила со­бi удо­ва ко­ло Києва, на По­до­лi, та не ма­ла щас­тя-до­лi: бу­ло гiр­ке її жит­тя. Тер­пi­ла во­на пре­ве­ли­ку нуж­ду та вбо­жест­во. Жи­ла удо­ва ко­ло буч­но­го мiс­та, де буч­нiї бу­динки гро­моз­ди­ли­ся, де ся­яли та виб­лис­ку­ва­ли церк­ви зо­лотохрестi, де лю­ди з ран­ку та до ве­чо­ра во­ру­ши­ли­ся й ко­пошилися, а та­ко­го вбо­жест­ва без­по­мош­ною, яке удо­ва со­бi ма­ла, то хоть би i у глу­хiй глу­шi по­шу­ка­ти, - там, де люд­ського жит­ла анi са­ди­би не знай­ти, людсько­го об­ра­зу не стрi­ти й го­ло­су не по­чу­ти, а жи­ти з пти­цею та з звi­рю­кою, з де­ре­вом та з ка­ме­нем, з го­рою та з рi­кою, - що звi­рю­ка ни­кає со­бi на здо­бич, пти­ця спi­ва та ще­бе­че, де­ре­во шу­мить, ка­мiнь ле­жить, го­ри ви­сяться, рi­ки те­чуть, а не­ма то­бi ко­му по­мог­ти анi за­ра­ди­ти; не­ма ко­му те­бе по­жа­лу­ва­ти анi то­бою за­пiк­лу­ва­тись.

Мала со­бi удо­ва дев'ять си­нiв i де­ся­ту доч­ку Га­лю. I вро­дилися тi дев'ять си­нiв, як дев'ять со­ко­лiв, один у од­но­го: го­лос у го­лос, во­лос у во­лос, тiльки най­мен­ший син був тро­шеч­ки бi­лi­ший, тро­шеч­ки бла­гiш вiд дру­гих, а усi во­ни та­кi свi­жi, смi­лi, чор­ня­вi хлоп­цi, аж гля­ну­ти ми­ло! I усi во­ни лю­би­ли ду­же, пес­ти­ли i жа­лу­ва­ли сест­рич­ку свою ма­лую, Га­лю, а най­бiльш усiх мен­ший. I усiх бра­тiв лю­би­ла ду­же й жа­лу­ва­ла Га­ля ма­лая, а над усi­ма мен­шо­го бра­та. Бу­ло, що пi­дуть бра­ти у бiр по яго­ду або по гри­би й вiзь­муть ма­лую сест­рич­ку з со­бою, то вже нi­ко­му не попу­стить мен­ший брат нес­ти втом­ле­ну Га­лю, анi до ко­го Га­ля не пi­де на ру­ки вiд мен­шо­го бра­та. А як бра­тiї са­мi хо­дять ча­сом гу­лять та за­ба­ряться, та по­вер­нуться до­до­му пiз­но, усiм Га­ля ра­денька страх, а до пер­шо­го до мен­шо­го ки­не­ться i ввiп'ється, як п'явоч­ка, ус­тонька­ми i обiв'ється, на­че хме­ли­нонька, ру­чеч­ка­ми. А знов як не вго­дять Га­лi бра­ти, то Га­ля поп­ла­че й по­го­рює, пла­чу­чи й гор'юючи, по­жа­ли­ться та й го­дi, а вже як мен­ший брат чим її скрив­диiь, так Га­ля й сло­ве­чеч­ка не змо­же ви­мо­ви­ти, i вте­че од усiх, i схо­вається од усiх, i знай­дуть її по то­му, що вже сильнень­ко ри­да­ти­ме, - а нiх­то тих слiз не уто­лить, ру­че­чок не олту­лить вiд лич­ка, тiльки той мен­ший бра­тик.

Жила удо­ва з дiтьми у хат­цi, - на­вiть би й хат­кою узиват­и не го­ди­ло­ся - хиж­кою, - i сто­яла удо­ви­на хат­ка на лу­цi пiд гор­цю, від­да­лiк со­бi вiд уся­ко­го iн­шо­го жит­ла й са­ди­би, сто­яла на ши­ро­кiй зе­ле­нiй лу­цi. З од­но­го бо­ку на­вис­ла го­ра кам'яна над хат­кою, по­рос­ла лi­сом i не­на­че гро­зи­ла: "От, як схо­чу, один ка­мi­нець по­ко­чу i те­бе, ха­тин­ку, зов­сiм при­дав­лю". Уп­ра­во ми­мо хат­ки зви­вав­ся шлях у мiс­то - i який же ти­хий та пус­тий цей шлях ми­мо удо­ви­ної хат­ки i як же вiн, що ближ­че до мiс­та, усе люд­нiш та грю­кот­нiш по­ро­шить i гур­чить, а та­меч­ки - та­меньки, де вiн вбi­га на го­ру та де вже ули­цi бу­дин­кiв ку­па­ми на нього приступа­ють, який же вiн гуч­ний, та люд­ний, та по­рох­ний!

Той са­мий шлях зви­вавсь улi­во по лу­цi м'якiй та зе­ле­нiй та й зви­вавсь з очей геть все по тiй же лу­цi м'якенькiй. Вiд хат­ки узенька сте­жеч­ка пе­рех­ре­щу­ва­ла сей шлях i бiг­ла до са­мо­го синього Днiп­ра.

I пев­но, що кож­ний, ко­му лу­ча­ло­ся ми­мо їха­ти та хат­ку удо­ви­ну ба­чи­ти, то, пев­но, со­бi ду­мав: що то за ма­ле­сеч­ка ха­ти­ноч­ка стоїть, як во­на у зем­лю увiй­шла й пок­ри­ви­ла­ся; як вi­ко­неч­ка ско­си­ли­ся й як да­шок уб­равсь у мох зе­ле­ний i в си­вий. I не ого­род­же­на ха­тин­ка, i не­ма сi­ней анi ко­мо­ри, не­ма са­доч­ка анi го­ро­да ко­ло неї, тiльки ста­ра ти­ха гру­ша з злом­ле­ною вер­хо­ви­ною. I дi­тей ок­ру­ги скiльки! А ко­ли б же хто звер­нув iз шля­ху й ус­ту­пив у хат­ку, зо­ба­чив би той, що яка хат­ка ми­ленька, яко­во лю­дей у хат­цi жи­ве, а зов­сiм во­на по­рож­ня сли­ве. Нi­чо­го не­ма, оп­рiч ла­во­чок та узень­кої по­лоч­ки, де сто­яла мис­ка з лож­ка­ми. Пiч пот­рiс­ка­ла­ся й осi­ла; на при­пiч­ку пе­ре­вер­не­ний гор­щик, два кi­лоч­ка у стi­нi, що на їх нi­чо­го не ви­сить; стiл iз роз­ко­ли­ною уп­ро­довж по­се­ре­ди­нi, що на ньому нi­чо­го не стоїть; у ку­точ­ку iкон­ка з глад­же­ним ли­ком, що по­ви­та су­хи­ми й свi­жи­ми квiт­ка­ми. А ко­ли б хто спи­тав дi­то­чок: де ва­шi со­ро­чеч­ки? де ва­ша оде­жин­ка? - дiт­ки то­му по­ка­жуть, що їх со­ро­чеч­ки сох­нуть он та­меч­ки на бе­ре­зi, а iн­шої оде­жин­ки в їх не­ма. А зи­мою? А у хо­лод, у мо­ро­зи? Зи­ма, хо­лод, мо­роз! Отеє не­гар­ний час! Тiльки вiн по­чи­на над­хо­ди­ти, ма­ти гiрш пла­че та усе пе­ре­пи­тується: "Як то ми пе­ре­бу­де­мо? Як же то ми пе­ре­бу­де­мо?" I нуд­но та­кеньки зав­сi­ди пе­ре­бу­ва­ти хо­лод, тре­ба си­дi­ти на пе­чi, пiд­жав­ши но­ги, а ко­ли ви­бiг­ти на лу­ку та по­тан­цю­ва­ти по снi­гу, то ху­тенько, на­че опа­ре­ний, вки­неш­ся в хат­ку на пiч i зно­ву си­дi­ти, пiд­жав­ши но­ги. Iг­раш­ка у до­куч­ну або там яка дру­га - до­ку­чить i об­рид­не, ще тiльки ма­лую Га­лю тро­хи тi­шить i смi­шить, а всiх гнi­ва та сер­дить; зна­ко­ма каз­ка про Iва­ся нi­ко­го не по­ру­ша - тi­ль­ки ма­лую Га­лю тро­хи. День та­кий в бо­га ко­ро­тенький, пруд­ко ве­чiр нас­ту­пає, й у хат­цi тем­но ро­биться. I си­дять во­ни у тем­но­тi на пе­чi, до­жи­да­ють ма­тiр з по­ден­щи­ни i мо­в­чать, тiльки ча­сом Га­ля по­жах­неться й по­шеп­том пи­тає: "Що ж як ка­ва прий­де?" - "Не прий­де", - од­ка­зу­ють їй усi. "А як вовк при­су­не?" - шеп­че знов Га­ля. "О, по­жа­хач­ко! О, пло­хенька!" - ка­жуть усi та усi ближ­че згор­та­ються до­ку­пи, а мен­ший брат бе­ре Га­лю на ру­ки. "А як вовк при­су­не?" - знов-та­ки при­сi­пається Га­ля, i усi на Га­лю пох­му­ря­ються, ок­рiм мен­шо­го: мен­ший ти­хе­сенько Га­лю зас­по­коює, i Га­ля со­бi зас­по­коюється, ще ча­сом i пi­сеньку зас­пi­ва про жу­рав­ля, "що ци­ба­тий жу­ра­вель, вiн до мли­на їздив, див­не ди­во ба­чив"; i чує мен­ший брат, як ци­ба­тий жу­ра­вель iде [до] йо­го i як див­не ди­во ба­чить; бо Га­ля, спi­ва­ю­чи, пiд свiй спiв обо­ма ру­че­ня­та­ми по об­лич­чю ляс­ка. Пi­сенька якось не­зав­важ­ли­во ввiр­веться, ци­ба­тий жу­ра­вель зос­тається на до­ро­зi, а Га­ля за­си­па в мен­шо­го бра­та на ру­ках. Нуд­но-нуд­но! Хо­лод­но-хо­лод­но! Тем­но-тем­ноi У ско­ся­не вi­ко­неч­ко вид­но лу­ку пiд бi­лим снi­гом. Бi­лий снiг то виб­лис­кує, то виб­лиск тра­тить, - се мi­сяць по­ри­на в обо­ло­ках. Що отеє бу­де на­да­лi: чи заб­лис­ко­тить бi­лий снiг ще луч­че та за­сяє мi­сяць з зо­ря­ми, а чи по­ва­лить свi­жий снiг, хур­то­ви­на заг­рає, заб'є вi­ко­неч­ко по­ко­ся­не, за­не­се сте­жеч­ку, за­ба­рить ма­тiр? I що ма­ти при­не­се їм?

От по снi­гу ри­пить пруд­кая, сла­бая, не­пев­ная сту­па, две­рi у хат­ку вiд­чи­ня­ються - ма­ти прий­шла. Во­на прий­шла по­му­че­на, ду­же змерз­ла, - що во­на при­нес­ла? При­нес­ла хлi­ба, кар­топ­лi, а ко­ли ще трош­ки пшо­на на ку­лiш, так вже й хва­литься за­раз дi­тям, що "от, дi­точ­ки, ми со­бi зва­ри­мо ку­лiш", - i усi до­жи­да­ють ку­ле­шу, а Га­ля то вже зав­ча­су си­дi­ти­ме з лож­кою у ру­цi та по­гу­ку­ва­ти­ме "ма­мо!", i по­гу­кує та­кеньки Га­ля, на­че во­на са­ма од­на має од­ва­гу пос­пи­та­ти про те, про що усi пiк­лу­ють, i до­дає усiм си­ли тер­пе­ли­вiй до­жи­да­ти. Пiс­ля кож­но­го огу­ка во­на при­гор­тається до мен­шо­го бра­та, не­мов го­во­ря­чи: яко­ва твоя Га­ля? А брат мен­ший гла­дить її по го­лiв­цi i дає на­до­гад, що слав­на Га­ля.

Запалена пiч роз­го­ряється й трi­щить, чер­во­не по­лум'я грає на вi­ко­неч­ку, з пiч­них роз­ко­ли­нок ви­хо­дять струм­ки ди­му - ха­тин­ка ра­зом i свiт­лом-огнем пос­вi­щається, i ди­мом спов­няється, яс­но вид­но по­му­че­ну ста­ру, що пораєть­ся ко­ло пе­чi, та не мож­на розг­ля­дi­ти по об­лич­чю, якi со­бi дум­ки має, який вид - то здається, що во­на всмi­хається i дбай­ли­во пос­пi­шається та кло­по­четься, то знов здається, що ду­шить її якась ту­га i чо­гось бо­яз­ко їй, i що вiд тiєї душ­ної ту­ги так во­на ме­ту­шиться ко­ло пе­чi, що не вiд ди­му в неї i сльоза бi­жить.