Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Вірші

Гребінка Євген

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Вірші - Гребінка Євген - Страница 1

Изменить размер шрифта:

Гребінка Є.П.

ВІРШІ

ЧОВЕН

Заграло, запінилось синєє море,

І буйнії вітри по морю шумлять,

І хвиля гуляє, мов чорнії гори

Одна за другою біжать.

Як темная нічка, насупились хмари,

В тих хмарах, мов голос небесної кари,

За громом громи гуркотять.

І грає, і піниться синєє море,

Хтось човен на море пустив,

Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі,

Од берега геть покотив;

Качається, бідний, один без весельця.

Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця!

Чого він під бурю поплив!

Ущухнуло море, і хвилі вляглися.

Пустують по піні мавки,

Опять забіліли, опять простяглися

По морю кругом байдаки;

Де ж човен дівався, де плавле мій милий?

Мабуть, він не плавле, бо онде по хвилі

Біліють іі його тріски.

Як човнові море, для мене світ білий

Ізмалку здавався страшним;

Та як заховатись? не можна ж вік цілий

Пробути з собою одним.

Прощай, мій покою, пускаюсь у море!

І може недоля і лютеє горе

Пограються з човном моїм.

НАПИС ДО МАЛЮНКА...

Заквітчалася дівчина; стала край вікна.

Дав бог празник. Людям празник,

а вона одна із маленьким братом Йвасем, прибрана,

в квітках, Дивиться, моя небога, на широкий шлях.

Батько вмер давно у неї, матері нема,

Тільки в хаті брат маленький да вона сама,

Більш ні племені, ні роду - все чужі кругом!

Тільки не об тім сумує дівка під вікном:

Тута, край вікна, прощався, ціловався він,

Чорнобровий козаченько, як їхав на Дін?

Обі іцпнся вернутися - вже півроку є,

Ніс сумує дівчинонька, серденько моє!..

До мій милий? Що він робить? Де він

забаривсь? Може, з іншою якою уже одруживсь!..»

Дума дівка; серцю важко, сльози на очах.

І пустий простягсь далеко перед нею шлях...

1843

МАРУСЯ

«Я знаю, Марусе, дівочу натуру!

- Так мати старая казала дочці,

- І я дівовала, була молодою

(Тоді парубки все були молодці!)

- На грищі співала, на досвітках пряла,

На улиці часом до світа гуляла...

А бувало стане скушно,

Серце ниє та болить,

В грудях важко; плачеш, плачеш...

Божий світ не веселить!..

У садку пташки щебечуть,

По степу цвітуть квітки;

Як послухаєш, як глянеш -

Плачеш бозна од чого!..

І знати не знала, чого я бажала!

І все було, доню, я так сумовала,

Поки твій отець мене кохати не став,

Поки з моїм любим нас піп не звінчав...

Кинь лихом об землю та будь веселенька!

І думає дочка, схилившись до неньки:

«Чом досі мене ще ніхто не кохав?..»

ЛІС

Хто дівчину любить, той любить і ліс.

У лісі так темно, так тихо!

І я його дуже любив то колись,

Та вже мінувало те лихо!..

Дівчата у лісі зовсім не такі,

Як часом бувають у хаті.

У лісі вони звичайненькі, плохі,

Не кажуть: геть! дивиться мати!

***

Я бачив Маруся під гаєм ішла,

Аж гульк, їй назустріч козак молоденький,

Вона вся згоріла, не знає й сама

Од чого, а він веселенький.

Підходить до єї - за руки взялись,

Як ті голуби цілувались...

Шепнула Маруся: ходімо у ліс!

Пішли - і од мене сховались.

Ну, що вже робили вони там удвох,

Не знаю, бо в лісі було вже темненько,

А чув, що Маруся сказала: ох, ох!

І сперву так дуже, а потім тихенько, тихенько.

УКРАЇНСЬКА МЕЛОДIЯ

"Нi, мамо, не можна нелюба любить!

Нещасная доля iз нелюбом жить.

Ох, тяжко, ох, важко з ним рiч розмовляти!

Хай лучче я буду ввесь вiк дiвовати!"

- Хiба ж ти не бачиш, яка я стара?

Менi в домовину лягати пора.

Як очi закрию, що буде з тобою?

Останешся, доню, одна, сиротою!

А в свiтi якеє життя сиротi?

I горе, i нужду терпiтимеш ти.

Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу,

Стогнать пiд землею як горлиця стану.

"О мамо, голубко, не плач, не ридай.

Готуй рушники i хустки вишивай.

Нехай за нелюбом я щастя утрачу;

Ти будеш весела, одна я заплачу!"

Ген там, на могилi, хрест божий стоїть,

Пiд ним радо й вечiр матуся квилить;

"О боже мiй-милий! що я наробила!

Дочку, як схотiла, iз свiта згубила!"

1840

ЧЕРНЫЕ ОЧИ

Очи черные, очи страстные,

Очи жгучие и прекрасные!

Как люблю я вас! Как боюсь я вас!

Знать, увидел вас я в недобрый час.

Ох, не даром вы глубины темней!

Вижу траур в вас по душе моей,

Вижу пламя в вас я победное:

Сожжено на нем сердце бедное.

Но не грустен я, не печален я,

Утешительна мне судьба моя:

Все, что лучшего в жизни Бог дал нам,

В жертву отдал я огневым глазам.