Вежі мовчання - Положій Євген - Страница 4

І з документами склалося б усе майже так само добре, якби після обіду він з подивом не виявив, що в нього на столі досі немає жодного договору із зовнішньоекономічної діяльності, яка, власне, і складала основу підприємства. На його повторне наполегливе питання начальник юридичної служби, літній сивоволосий чоловік Юрій Олексійович Перетятько сухо зауважив, що, на жаль, усі ці договори перебувають винятково в компетенції відділу зовнішніх відносин. Так і сказав: «зовнішніх відносин», що в його виконанні пролунало дуже непристойно, можливо тому, що Юрія Олексійовича, професіонала зі стажем, ця ситуація завжди зачіпала за живе. Родіону все це здалося трохи дивним, і він зателефонував у відділ «зовнішніх відносин», але там сказали, що начальник у відрядженні. Назар Іванович слухавку не брав, тому Родіон сам пішов шукати загадковий відділ. Це виявилося не складно, позаяк будували бельгійці навіть на початку минулого століття ретельно і просторо: височенні стелі, широкі коридори, гарна архітектура й зрозуміла геометрія, тому вже за п’ять хвилин він стояв у приймальні й слухав сумбурні відповіді якогось клерка, що заперечував будь-яку можливість видачі документів без начальства. Дивний такий, засмиканий. Та й узагалі весь цей відділ справив на Радика враження моргу: там було так само тихо й світло, а співробітники перешіптувалися, наче в будинку небіжчик.

Він подзвонив НІ, але той знову не взяв слухавку. Повернувшись у кабінет Перетятька, де йому тимчасово виділили стіл, Рад зателефонував матері й повідомив, що в нього все гаразд. Він завжди так говорив, навіть якщо все йшло погано, бо вважав, що, не засмучуючи матір, робить правильно — мати йому, однак, навряд чи могла чимось допомогти, а от зайве хвилювання їй ні до чого. Особливо тепер.

Продовжуючи знайому паперову роботу, він розмірковував над тим, що ця перевірка нічим не відрізнялася від решти. Хіба що крім одного: цей завод став частиною холдингу зовсім недавно, тобто вона була першою. Проте, він не чекав несподіванок. Потрібно хіба що з особливою ретельністю перевіряти договори оренди на землю та майно з міською владою, ті завжди готові викинути якого-небудь коника, і з досвіду попередніх інспекцій Рад знав, що коли й вилізе де якась «бочина», то саме тут. Судових позовів виявилося небагато, усього п’ять, причому один, зі здивуванням відзначив Родіон, чомусь до газети. Це виглядало зовсім незрозуміло й неправильно і повністю суперечило політиці холдингу на встановлення з пресою квітково-закупівельних стосунків, тобто газеті просто затикали рот, заплативши енну суму грошей за енну кількість замовних статей. Ці гроші підприємство точно не кидало на вітер, Рад знав це напевно, тому позов до газети насамперед відклав убік. До самого вечора він напружено працював, лише інколи попиваючи чай із смачним домашнім вишневим варенням, яким люб’язно пригощав Перетятько. Рад поспішав, він залізобетонно запланував виїхати до Києва ще до вихідних.

Близько сьомої години він відчув нестерпний голод. Задоволено оглянувши стос оброблених паперів, Рад вирішив пройтися до центру міста і там уже зорієнтуватися, де можна поїсти й випити пива. Звичка випивати кухоль-другий щовечора міцно вкоренилася ще з партійної роботи, коли вони з колегами затримувалися подовгу в офісі й будували, як тепер цілком очевидно, дурні плани. Втім, плани на майбутнє — завжди дурні, міркував він, особливо колективні. Адже між «сказати» й «зробити» лежить набагато більша прірва, ніж між «придумати» й «сказати». Авжеж, тоді це виглядало весело й цікаво, вони багато пили і мріяли, але це, на жаль, нічого позитивно-конкретного не дало, тому всі вони, у тому числі й він, Родіон, були дешевими базіками, і тільки.

Місто справді виявилося невеликим. Спитавши на прохідній, як пройти до центру, буквально через п’ятнадцять хвилин він уже відчував підошвами шорстку брущатку пішохідної частини. На вулиці навіть над вечір стояла дуже тепла погода. Пацанва ганяла на велосипедах, народ сидів за столиками відкритих кафе, дівчата в міні, нікуди, крім як заміж, не поспішаючи, фланірували вздовж і впоперек. Рад вибрав на вигляд більш-менш пристойний заклад і присів за вільний столик. Підійшла офіціантка й принесла меню. Він відразу ж замовив «Старопрамен» і попросив підійти хвилин за п’ять. Зупинившись на овочевому рагу й рибі в клярі по-англійськи, поглядом пошукав дівчину, але та вже зайнялася іншим клієнтом. Утім, голод після кількох ковтків трохи вщух, і він спокійно закурив першу за сьогодні сигарету. Остаточно кинути курити поки не вдавалося, але Рад незмінно прагнув скоротити кількість сигарет, викурених на робочому місці, і це давало відчутний результат — пачки «Кептан блек» вистачало вже на цілих три дні.

У такі зустрічі він вірив, ні, він точно знав і неодноразово був учасником таких от приємних збігів обставин, тому й ніколи їм не дивувався. У кафе ввійшла дівчина, що так мило вчора ввечері в приймальні Червоного Дона сміялася з його жарту. Він упізнав її по короткій зачісці й незвичайному кольору волосся.

І тут почалася якась чортівня. Практично всі чоловіки, немов на їхні чола приклеїли магнітики, спробували непомітно для своїх супутниць скосити очі або нахилити голову, проводжаючи її поглядом. Але їхні супутниці, звичайно ж, помітили цю незграбну чоловічу хитрість, і пустили ущипливі коментарі. Чоловіки таки частенько припускаються невиправних помилок, подумав Родіон. Будь-яка жінка на їхньому місці змогла б оцінити людину, яка сподобалася, непомітно для свого ближнього й показово для подруги. Однозначно, переважна більшість жінок цілком справедливо вважають чоловіків повними ідіотами, однак з метою особистої безпеки цю свою думку майстерно приховують, лише у виняткових випадках демонструючи власну перевагу. Звичайно, це стосується лише розумних жінок, дурні роблять це щодня. У цьому й полягає різниця між розумною жінкою і не дуже.

Вона підійшла прямо до столика і без вагань сіла напроти, посміхнулася й замовила офіціантці, яка раптом виникла біля них, чай з лимоном.

— Як вас звати, я вже знаю. О, то була симпатична й пізнавальна розповідь! — Вона чекала реакції, але Родіон зосереджено мовчав. — Мене звати Женя, Євгенія. Прізвище Чудeса, наголос на другому складі. Я дуже рада, що зустріла вас тут!

— Я також радий. Друзі кличуть мене саме так — Рaдий, скорочено — Рад. Наголос на першому складі.

— Я бачу, щодо свого імені ви маєте масу історій! Я зовсім випадково сюди зайшла сьогодні, — продовжила пояснення Євгенія і, наштовхнувшись на недовірливий погляд, додала: — просто це моє улюблене кафе, я тут часто буваю.

— А, ви в цьому сенсі! — Радик, нарешті, почав виходити з невластивого йому стану ступору. — А чим ви займаєтеся?

— О, я журналістка! Я працюю… — Тут вона назвала видання, що фігурувало в судовому позові заводу, і Родіон ледь не похлинувся пивом і зі стану ступору перейшов у стан штопора. Він уважно оглянув співбесідницю: чесний третій плюс, шикарна дівка, хіба що трішки повненька, але це її не псувало, скоріше, навпаки, додавало відвертості й перцю.

— А що ви робили в приймальні?

— Хотіла одержати коментар Червоного Дона з приводу кримінальної справи щодо контрабанди.

— Одержали?

— Не дав, сволота! Він зі мною після однієї статті тільки у суді через адвокатів спілкується.

— Навіщо ж приходили, якщо знали, що не дасть?

— Робота така.

— А що за стаття? — поцікавився він, вдаючи необізнаність.

— Потім як-небудь розповім. Нічого цікавого.

Родіон замислився, і навіть другий кухоль «Старопрамен» не охолодив його думок щодо кримінальної справи, про яку згадала журналістка. Про це він нічого не знав, хоча начебто мав би.

— Я цього вам ніяк не можу поки що сказати, конфіденційна інформація, — вибачилася Євгенія. — От якби Червоний Дон прокоментував, тоді без проблем. Тим більше, ви, наскільки я розумію, юрист холдингу, тому ми перебуваємо по різні боки барикад…