Вежі мовчання - Положій Євген - Страница 22

Полковник Качанов з неприхованою цікавістю розглядав розпухлий ніс і посинілу руку Родіона, але нічого з цього приводу не запитував, зате пригощав чудовою кавою й неквапливо посвячував у подробиці місцевого життя. Сам він служив тут тільки два роки, але, з огляду на невеликі розміри цього сіті й досить обмежене коло людей з необмеженими можливостями, матеріалом володів чудово. З холдингом він співпрацював, судячи з розмови, давно, однак Рад про нього чув уперше, виходить, залучали полковника до вирішення тільки найскладніших проблем, та й то тільки у разі гострої потреби. Але вибору Радик не мав — він прийшов подивитися на документи, хоча б просто подивитися, адже він знав, що слід шукати, і Качанов, не вагаючись, поклав перед ним товсту папку й вийшов із кабінету. Рад, звичайно ж, виявив, що вся документація щодо переміщення виймальної частини насоса, вантажу подвійного призначення підписана — а ким же ще?! — Хрінякою, та нітрохи не здивувався цьому факту. Тепер усе ставало на свої місця, і те, що полковник Качанов надав йому доступ до цієї інформації, говорило лише про єдине. Незважаючи на всі зусилля НІХа — на замітання слідів, убивства митника й Букреєва, кому Ольги Єфремової, — Хріняка таки попався, і йому вже не відкрутитися! Рад відчув неймовірне задоволення від цього факту, але не тому, що справедливість перемогла, ні. Це було щось дуже глибоко особисте, солодка помста, велика пачка цукру-рафінаду в серце!

— А що ви думаєте з приводу цих дивних убивств? — запитав він, коли Качанов повернувся. Смаглява шкіра, красиві темні холодні очі, прямий ніс, високий, широкий у плечах, років сорок п’ять, не більше; певно, дуже подобається жінкам, дуже рішучий, проникливий, розумний, у розмові вправний, як павук. Такого треба боятися. І триматися подалі. Дивно, таке маленьке місто, а так багато цікавих персонажів. Ніколи не думав, що полюблю жінку, що живе так далеко від мене.

Полковник пильно подивився на Родіона.

— Ми не зв’язуємо ці вбивства із заводом тільки на підставі того факту, що один з убитих колись працював на пункті митного огляду на території підприємства, а другий є безпосереднім підозрюваним у контрабанді вантажу подвійного призначення. Цілком може статися, що це елементарний збіг обставин, хоча ми розробляємо й цю версію. Не виключено, що у такий спосіб, замиливши очі, хтось просто замітає сліди…

У цьому місці Рад мимоволі захитав головою — адже він теж так думав!

— Але, — продовжив Качанов, — ця версія не є основною. Зважаючи на інші докази, мова, швидше, йде про релігійно-ритуальні вбивства…

— Парси? Зороастрійці? Іран?! — вигукнув Рад.

Качанов ледь відхитнувся.

— Що ви таке говорите? Які парси? Який Іран?

— Ну, я маю на увазі, що так парси, це народність така древня, ховають своїх мертвих! Підвішують у Вежах мовчання, щоб не опоганювати священні для них землю, вогонь або воду, і там птахи скльовують трупи до кісток! Адже один із основних замовників нашого заводу — це Іран! Збагачення урану! Ядерна бомба, розумієте?! Це ж міжнародний скандал!

— Пробачте, я поки що не вбачаю зв’язку! — Качанов явно отетерів від такого сумбуру.

— Хтось мстить, точніше, не хтось, а парси, зороастрійці, які, як відомо, живуть саме в Ірані, Червоному Дону за те, що той не зміг поставити їм контрабандне обладнання для виготовлення ядерної зброї, тобто виймальну частину насоса, вантаж подвійного призначення! Парси дуже чесні люди й ніколи не прощають зради!

Рад і сам не знав, навіщо він це говорить. Мабуть, у носа в готелі ті двоє йому дали дуже пристойно, якщо він повністю втратив контроль над емоціями. І хоча він дійсно так думав, але ж яке чудове враження він зараз справляв на полковника Качанова розпухлим носом, стійким запахом віскі та нервово тремтячими руками! Качанов був досвідченою людиною, він усе розумів і бачив, але дивувався його фантазіям цілком щиро. І Рад теж усе зрозумів і все побачив, побачив, що Качанов усе бачить і все розуміє, але стриматися, однак, не зміг. Це було зайве, і обговорювати щось далі не мало сенсу.

— Це цікава ідея, — делікатно зауважив полковник, — я поговорю з нашими консультантами з релігійних питань. Ви задоволені документами? — він показав на папку із зовнішньоекономічними контрактами, що обіцяла великий тюремний строк ненависному Хріняці.

— Так, дуже. Дякую!

— Нема за що. Ви коли їдете?

— Поки не знаю. Хотілося б скоріше, але, боюся, раніше вечора середи не встигну.

— Дзвоніть у разі чогось. Завжди радий допомогти. Якщо з’явиться щось новеньке або раптом ваша версія підтвердиться, — тут Качанов посміхнувся, щоправда, показав це лише очима, але Родіон це помітив, і йому стало уже зовсім ніяково за свою дурість, — я обов’язково повідомлю. Усього найкращого!

На завод він приїхав зовсім спустошений. Одна розрада — Хріняці кінець! Рад хотів було порадувати цією прийдешньою подією Перетятька, але вчасно стримався. Дідько їх тут усіх знає, живуть, як павуки у банці, але павуки там не тільки ж їдять один одного, але й нащадків із павучихами клепають! Тому він, мов нічого не сталося, привітався і сів за свій стіл. Настав час подзвонити Жені та поцікавитися номером телефону бабки-кульбабки з квартири «випадкових побачень».

— Квіточко моя, моя Квіточко, як ти?

Женя лежала дома, недобре себе почувала, тому взяла вихідний. Номер телефону бабки-кульбабки вона, звичайно ж, зберегла, і Рад з гіркотою подумав, що, напевне, вона ним користувалася не вперше.

— Ти нікуди не виходь сьогодні, гаразд? — попросив він, пам’ятаючи погрозу двох незнайомців. — Я потім тобі все поясню. І бережи себе, не хворій!

— Як каже мій лікар, кращий засіб боротьби з хворобою — це ігнорування. Втім, сьогодні це явно не мій випадок. У мене для тебе теж, здається, є новини. Дуже цікаві, але скажу потім, при зустрічі.

— А що за новини?

— «Я дам вам парабелум!»

— Що? Який ще парабелум?

— Ну, ти ж цитував із «Діамантової руки», коли я запропонувала тобі поїхати на Скелі, і я тобі цитую. Це з «Дванадцяти стільців», пам’ятаєш, Бендер говорив: «Закордон нам допоможе! Я дам вам парабелум!»

Цей фільм, усі чотири серії відразу, Радик так жодного разу й не подивився від початку до кінця. Втім, він про це анітрохи не шкодував, Бендер йому не подобався, а тим більше фінал цієї історії, яку всі чомусь вважали напрочуд веселою. Він промовчав.

— Добре, — не звернула на його пригнічений настрій уваги Женя, — тепер особисте питання: якщо ти мене називаєш Квіточкою, то можна я тебе називатиму Білим королем?

Радик згадав, що хтось зовсім нещодавно, точніше, маленька Принцеса уже зробила з нього принца і в разі зразкової поведінки й одруження також обіцяла королівську корону і півцарства на додачу.

Він посміхнувся й погодився, хоча прізвисько здалося йому трохи, м’яко кажучи, м-м-м… незвичайним. Утішливим, але незвичайним. Втім, це так по-жіночому романтично: Король і Квітка, просто лицарський роман! Справа залишалася за конем, і Радик подумав, що непогано б нагадати Хріняці про завтрашню поїздку. Він усе-таки вирішив їхати на кордон, бо робити у місті йому, за великим рахунком, було нічого — Червоний Дон повернеться тільки у середу, тому найкраще таки взяти машину й проїхатися до контрабандистів. Природа, нові враження, село восени — цілком мило, і, головне, подалі від усієї цієї маячні. Женю навряд чи вони чіпатимуть, потрібно тільки вирішити, що робити з документами: по-перше, знайти їх, по-друге, знищити. Адже однак вони є у Качанова, у цьому немає сумнівів, інакше як би вони потрапили до Вені Островського? Не сам же він їх написав? Тільки звідти! Виходить, кінець скоро настане не тільки Хріняці, а й самому Червоному Дону, а це значить… це значить, що завод холдинг візьме без проблем і значно швидше, ніж у Києві розраховували. Від такої удачі, від такого висновку Рад навіть похолов — його заслуга у тому числі! І немала! Він уявив усі бонуси, що посиплються йому в кишеню після повернення до Києва. Просто фантастика!