Вежі мовчання - Положій Євген - Страница 2

— Якщо ви до Матвія Степановича, то сьогодні він не приймає! — оклик був категоричний, але не позбавлений приємних інтонацій і бажання сподобатися симпатичному молодому чоловіку з коштовним годинником на правій руці.

— Вам повинні були телефонувати, — м’яко відгукнувся він, — я з Києва, юрист.

Секретарка зробила вигляд, ніби щось перевіряє у своїх записах, хоча по реакції одразу стало зрозуміло, що вона добре знає й пам’ятає про його приїзд. І ще, подумав він, для неї цей візит не дуже приємний. Втім, на інший прийом він і не розраховував: кому сподобається, коли приїжджають тебе перевіряти, нехай навіть перевірка й має формальний характер.

— А, ну так, звичайно! — Секретарка швидко опанувала розпач. — Просто ми вже не чекали вас сьогодні! Шоста вечора, може, плани змінилися…

— Особисті обставини! — посміхнувся він, а сам із прикрістю подумав, що в головній конторі, як завжди, забули попередити про зміну його робочого графіка. — Пробачте.

— Як про вас доповісти?

— Так і повідомте: Родіон Ус, юрист-аудитор холдингу.

Секретарка натисла кнопку колектора й неперевершеним оксамитовим голосом промуркотіла: «Матвію Степановичу, до вас товариш із Києва, з головної контори!» Уважно вислухавши відповідь, вона рішуче, як шаблею, змахнула своїм жахливим білим шоломом і попросила зачекати хвилин п’ять. І майже без паузи гримнула по гучному зв’язку:

— Коновалов, чому досі договори на підпис не заніс?

— Та все ніяк руки не дійдуть, Антоніно Іванівно, — почувся у відповідь тремтячий голос. — Роботи дуже багато, не встигаю!

— На ногах треба ходити, Коновалов, а не на руках! Тоді й встигатимеш! — секретарка суворим поглядом зафіксувала відповідь і з милою посмішкою повернулася до Родіона.

— Я дуже перепрошую, але мені так цікаво! Як правильно пишеться ваше ім’я: Радион чи Родіон? Таке незвичайне!

Це питання йому задавали часто, тому відповідь-жарт Радик довів до автоматизму. Він гмикнув, кашлянув і повідомив:

— Справа у тім, що є два імені, й обоє правильні: як Радион, так і Родіон. Ім’я Радион виникло в роки індустріалізації, коли вся молода радянська республіка з ентузіазмом будувала нове соціалістичне суспільство. Як ви знаєте, у моді тоді були такі незвичайні імена, як Владлен — скорочене від «Владимир Ленин», Даздраперма — скорочене від «Да здравствует Первое мая!» і так далі. Телевізорів тоді ще не існувало, тож більшість новин люди дізнавалися в першу чергу по радіо. От на честь радіо й придумали ім’я Радіон. Зазвичай таким ім’ям називали своїх дітей люди, які працювали на радіоточках або на центральному радіо. Але мої батьки працювали зовсім в іншій галузі, тому з моїм ім’ям, яке пишеться та вимовляється «Родіон», усе значно простіше. З давньогрецької воно перекладається як «народжений на Родосі», це острів у Середземному морі, територія сучасної Греції.

— А, то ви за кордоном народилися, у Греції? — секретарка таки виявилася тупіша, ніж він розраховував, і не оцінила гумору. Зате з якогось кутка приймальні, з великого крісла за шафою почувся тихий сміх. Він здивувався — як це він не звернув уваги, що тут ще хтось є? — і побачив симпатичне жіноче личко, приправлене короткою, майже хлоп’ячою зачіскою. Але тут знову, наче навіжений, задеренчав телефонний дзвінок, і його запросили до кабінету. Він похапцем подякував дівчині змахом руки. «Симпатична!» — тільки і встиг подумати він, бо його погляд через відчинені навстіж двері уже впирався в монументальну лисину генерального директора й голови правління гордості вітчизняного машинобудування заводу ім. Кибальчича Матвія Степановича Донця.

Уночі знову йшов дощ. Лежачи в номері «люкс» заводського готелю, Родіон намагався почути, як падають і розбиваються краплі води об землю або підвіконня, але почути не міг. Шум власної крові, стук стривоженого серця, мерехтливий рух думки, занепокоєння, по

стійне занепокоєння — от що він чув насамперед. І за всім цим дощ ставав невидимим і безшумним, ставав безтілесним, ставав звичайним справдженим прогнозом погоди з телевізора.

Він почувався ображеним. Сьогодні, після всього пережитого, після вчорашнього похорону батька, через що й довелося відкласти відрядження, нелегкої дороги й напруженої, й від цього малоприємної розмови з директором йому чомусь особливо хотілося почути дощ. Але він не міг. «Якась слухова імпотенція!» — досадував він і згадував, як знову ж таки у дитинстві чув і шерех трави, і те, як місяць рухається по небу, і цвіркотіння коників. Що вже говорити про якісь там краплі, що летять униз і розбиваються об землю?! Це ж був колись цілий звукострус!

За сьогодні він не вперше з тугою згадував дитинство. Напевно, це все через батькову смерть. Попередні дні він провів у клопотах про похорон. У його рідному містечку не так вже й просто організувати все швидко й чітко, та він зміг, і тепер лежав вичавлений, наче лимон. Втім, головне — з мамою все гаразд, наскільки можна це сказати про жінку, що переживає смерть людини, з якою прожила стільки років. Батька він любив, хоча той завжди був досить суворий з ним і часто — несправедливий. Проте тепер Родіон відчував лише вдячність за прищеплену високу міру відповідальності й дисципліни.

Ці якості колись здавалися йому зайвими, але в нові часи з’ясувалося, що людей, водночас дисциплінованих і кмітливих, у цій країні живе не так уже й багато.

Батько довго хворів, тому його смерть не стала несподіванкою. Радик був навіть схильний розцінювати її як спасіння для матері від непосильної турботи — ніяких медсестер-доглядальниць вона, звісна річ, не визнавала. Отож помер — то й помер, хоча в глибині душі йому час від часу ставало неймовірно гірко, і він декілька разів ледь стримував, не даючи вирватися назовні, клубок у горлі. «Якби я міг почути дощ, то заснув би спокійно», — подумав він, устав із широкого, але від цього не менш непристосованого для нормального спання ліжка і вийшов на балкон. Дощ летів зовсім поруч, та від цього не ставав більш реальним. Радик підставив руку під краплі. Отже, так і є, все правильно — дощ існував. Він закурив і подумав про безглузді слова, що сказав йому знаний машинобудівник-герой Матвій Степанович Донець на прощання. Директор й водночас голова правління найбільшого в регіоні заводу взяв зі столу невелику зашарпану книжечку темно-синього кольору, поводив нею, наче психіатр молоточком, у повітрі перед обличчям Родіона і сказав, немов повідомив останні спортивні новини: «От у кого вчитися треба! От — кого читати! А то розбалували народ!» На книжечці Родіон устиг прочитати ім’я автора — «Сталін».

Дивно, але практично все, що вони обговорювали, жодним чином не стосувалося місії Родіона на підприємстві. Матвій Донець розповідав про складності збуту, про підступних азіатів і невдячних робітників, але ніяк не про договори й судові позови. Чесно кажучи, Рад не зовсім розумів, навіщо йому взагалі треба було йти до директора. Хто він такий, щоб забирати час у настільки зайнятої й важливої людини? Адже завдання, яке йому доручили, виглядало досить ординарно. Щоправда, у головній конторі давно ходили чутки, що між Матвієм Донцем та холдингом пробігла чорна кішка, але все це — лише чутки. Підприємство працювало і стабільно давало прибуток, в основному, за рахунок контрактів за кордоном, у Середній Азії й Ірані, де в Донця ще з радянських часів лишились серйозні зв’язки. Матвій Степанович був динозавром машинобудування, так званим «червоним директором» у всіх смислових і кольорових відтінках цих слів. Але колись він виявився трохи спритнішим і завзятішим, ніж більшість його колег, які марно намагалися зберегти державні заводи в соціалістичній власності, й, не мудруючи, просто акціонував усе в однобічному порядку. Потім, звісно, більшою частиною акцій довелося поступитись впливовим людям, та однак Матвій Донець до цього часу залишався найголовнішою особою на підприємстві та в акціонерному товаристві. «Без Червоного Дона на території навіть горобці не цвірінчать!» — жартували ПОХРівці. Червоним Доном Матвія Степановича прозвали не тільки за публічну прихильність до комуністичних ідей, місце народження і прізвище, а й тому, що від найменшого вибуху гніву уродженець Донбасу червонів, мов кумач. Втім, у новітні часи прізвисько Червоний Дон набуло трохи підступного відтінку і змісту — за останні п’ятнадцять років затятий комуніст і супротивник приватної власності став вельми багатою людиною. Червоний Дон пашів здоров’ям і був ласий до жінок за сорок, віддаючи перевагу розмірам грудей не менше четвертого й відверто великим дупам. У цьому він був справжнім чемпіоном, і, не зважаючи на сімдесятиріччя, що наближалося, здаватися у полон немічності не збирався, залишаючись бадьорим та енергійним, як і двадцять, і тридцять років тому. Середнього зросту, міцний чолов’яга із живими, розумними очима, яких, здавалося, нітрохи не торкнулася старість, навпаки, у них, як і раніше, читалися лють і поблажливість; великий гострий ніс і яскрава цілковита лисина. Прощаючись, він підвівся, подаючи тверду, як камінь, долоню. «Я дам команду, щоб вам в усьому сприяли, — сказав, ритмічно постукуючи кісточками пальців по стільниці. — Вашу перевірку потрібно закінчити якнайшвидше, це наш спільний інтерес. Усі необхідні телефони візьмете у приймальні в Антоніни. Потім обов’язково зайдете до мого зама з особливих питань Назара Івановича, він у курсі».