Вежі мовчання - Положій Євген - Страница 14

Приблизно в цей же час недалеко від міського парку відпочинку, на пустирі, названому в народі за сюрреалістичний пейзаж Хіросімою, два невисоких чоловіки в масках і темних спортивних костюмах спритно в’язали мотузки. Предметом їхніх турбот було тіло, яке вони акуратно дістали із грубого брезентового мішка, втягли в одну із семи високих веж і поклали на траву в самому центрі. Міцно прив’язавши мотузки за руки і ноги небіжчика, вони закинули кінцівки на горловину, і самі, використовуючи нерівності поверхні й арматуру, легко піднялися по напівкруглій бетонній стіні нагору. Все це вони робили швидко, безшумно, немов клопотали вдома на кухні, а поруч спала маленька дитина. Сівши на край, перший потягнув мотузки на себе, і, відмірявши потрібну відстань, міцно закріпив спочатку один, потім, натягнувши до краю, й другий кінець за іржаві штирі. Тіло внизу, підтягнуте догори в такий спосіб тільки за руки, стало схоже на великого кажана — небіжчик, одягнений у сіре широке пальто, немов розправив крила, готуючись до далекого перельоту. Оцінивши диспозицію тіла як схвальну, зловмисники перемістилися на протилежний бік окружності вежі й синхронно потягнули два інші кінці мотузок на себе — тіло здійнялося й завмерло в самому центрі горловини паралельно землі. Вони надійно закріпили мотузки за арматуру, перевірили на міцність вузли і залишилися вдоволеними своєю роботою — небіжчик висів, натягнутий, як струна, і, напевно, міг би дзвеніти, якщо б захотів. Справу було зроблено. Розкидавши усередині й навколо якусь речовину, певно, для того, щоб збити собак зі сліду, обоє швидкими короткими перебіжками рушили до річки, де на них давно чекали. Вони лягли на дно човна, і людина, замаскована під рибалку, не поспішаючи, погребла униз за течією.

Вранці першими, хто помітив мертве тіло, були круки. Гидко каркаючи, чорна зграя повільно закружляла над вежею, радіючи незвичному сніданку. Ґвалт від птахів стояв такий, наче у воронячому царстві сталася революція. Нарешті, визначившись із порядком приймання їжі, двоє круків спустилися на труп. Зручно всівшись на грудях, один із птахів уважно оглянув здобич, шукаючи м’ясисте місце, але на вільних від одягу ділянках тіла нічого привабливого й примітного, за винятком невеликої наколки ІБ на зап’ястку й тонкої бузкової смужки на шиї, птах не виявив. Тому ворон, як і тисячі його родичів понині, вирішив почати з очей — розплющених, трохи вирячкуватих, у зіницях яких застиг жах. Птах бадьоро каркнув, прицілився — і клюнув, чим викликав неймовірний захват усіх своїх родичів, які продовжували нетерпляче кружляти над вежею. Сніданок урочисто почався.

Те, що відкрилося Родіону ввечері, під час читання документів, змусило його жахнутися. Мабуть, він багато б чого віддав, щоб опинитися зараз у зовсім іншому місці й, бажано, зовсім на іншій роботі. Він проклинав це місто і цей завод, але найбільше він проклинав Веніаміна Островського, однак відірватися від читання не міг.

«Кримінальна справа № 199.

9 жовтня 200… р. на підставі КПК України співробітниками УСБУ в (…) області затримана співробітниця ВАТ „ВО ім. Кибальчича“ Ольга Єфремова за підозрою у скоєнні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 201 (контрабанда) і ч. 1 ст. 333 (незаконний вивіз за межі України обладнання, технологій для створення зброї, спеціальної техніки) КК України. Вона підозрюється у тому, що за допомогою підроблених документів намагалася перемістити через кордон України до Російськой Федерації виймальну частину насоса ГЦН-195М, приховавши її від митного контролю й прикордонних служб. 11 жовтня 200… р. Ользі Єфремовій висунуто обвинувачення за вищевказаними статтями і з подачі слідчого відділу УСБУ в (…) області районним судом м. (…) обрано превентивний захід — утримання під вартою. 15 жовтня 200… р. рішенням апеляційного суду (…) області превентивний захід щодо Ольги Єфремової залишено в силі. 17 жовтня Ольгу Єфремову госпіталізовано до центральної міської лікарні у зв’язку зі станом здоров’я, який різко погіршився».

Родіону стало важко дихати: уявити, що всього-навсього заступник відділу зовнішеконому Ольга Єфремова могла самостійно продумати й здійснити операцію, у ході якої неминуче були задіяні десятки людей, здавалося неможливим. Виймальна частина насоса — це вам не кілограм цвяхів, і її несанкціоноване зникнення неминуче спричинило б звернення до правоохоронних органів і внутрішнє розслідування. Очевидно, що із заводу виймальна частина насоса вийшла легально, і напевно існують відповідні документи, підписані високими посадовими особами. Тепер йому стало зрозуміло, що і чому приховували від нього увесь цей час. І хто приховував?! Звичайно ж, Хріняка! Тут його, нарешті, осяяло — і особіст із милого добродушного товстуна миттєво перетворився в агресивного кнура — не Хріняка він, ні, а Хрін Яка! Тобто не кумедний, незграбний і сентиментальний, м’який і пухнастий, а міцний, хитрий і підступний! Він не спіла диня, ні, не розчавлений помідор і не висохла слива, він — міцний хрін! Господи, в яку ж халепу він потрапив сьогодні ввечері! Це відкриття викликало у Родіона спочатку глибоке розчарування, а потім — неймовірну лють.

Але це виявилося ще далеко не все. Він із жахом прочитав копію листа Червоного Дона до прем’єр-міністра.

«…Вам добре відомо, як важко машинобудівна продукція України завойовує ринки, і ті успіхи, які вже є, повинні б підтримуватися державою. На жаль, цього не відбувається. Усіляко гальмується Службою експортного контролю оформлення дозволу на проведення переговорів з нашими закордонними партнерами з насосного обладнання, що помилково кваліфікується як обладнання подвійного призначення. Та всі міркування щодо його можливого використання для виробництва зброї масового знищення свідчать про недостатню кваліфікацію тих, хто про це заявляє. Переконливо прошу Вас дати доручення Мінекономіки, Мінпаленерго, Мінпромполітики та СБУ уважно проаналізувати ситуацію, що склалася, і сприяти розвитку експорту нашої машинобудівної продукції…»

Що-що, а це Радик знав, як абетку, — для експорту виймальної частини насоса ГЦН-195М із 1996 року дійсно необхідний дозвіл Державної служби експортного контролю. І, судячи з усього, такого дозволу завод не мав. Однак вантаж подвійного призначення кордон перетнув — і про це знало все керівництво підприємства. Вантаж подвійного призначення — дуже цікава річ. Обладнання, яке з однаковим успіхом може збагачувати уран і на атомній електростанції й на військовому заводі у процесі виробництва ядерної зброї. Для експорту такого обладнання розроблено спеціальну систему контролю, потрібен дозвіл не тільки СБУ, але й Кабміну. Словом, це дуже серйозно, настільки серйозно, що Рад навіть спочатку не повірив, що таке може відбуватися. І тому зараз йому дуже хотілося вірити в те, що все це — підробка, фальшивка, що, з огляду на джерело інформації — Веню Островського, — видавалося цілком можливим.

На дні папки, заповненої паперами, він знайшов конверт, у якому лежало п’ять тисяч доларів. Ні секунди не сумніваючись, він поклав їх собі в портфель, вважаючи, що це досить помірна плата за його нервові клітини, які було вбито перенапруженням під час читання документів.

Телефон уже хвилин п’ять підморгував зеленим вогником, сигналізуючи, що прийшло смс, але доторкатися ні до чого, крім своєї голови, Родіону не хотілося. Він сидів, уткнувшись обличчям в долоні, немов шукаючи порятунку в цій маленькій штучній темряві. Якби не ситуація в Дніпропетровську, де, як писав в електронці Івченко, спецгрупа застрягла днів на три, а то й більше, якби не смерть батька, якби, якби, якби! Якби не Женя. Словом, він не міг поїхати. І розумів, що дні, які залишилися йому тут, будуть, напевно, вкрай важкими й не схожими ні на один день з усього його попереднього життя. Дивно, подумав він, смерть батька тут явно ні до чого, однак я так звик подумки посилатися на неї, виправдуючись у слабостях і недоліках, що вже ніяк не можу викреслити цю обставину зі списку нездоланних…