Вежі мовчання - Положій Євген - Страница 11

— Як в операційній.

— Так і є. Я тут оперую. Свій мозок — чужими думками.

Це була бібліотека. Стільки книг у людей вдома Радик не бачив ніколи. А потім вони повернулися й пили зовсім поганий коньяк, тому що віскі вже давно скінчилося, і Лев нарешті уважив прохання Жені й заспівав її улюблену пісню.

Пісня була дуже проста, але буквально розірвала Радику серце. Він ледь не заплакав. Чітко, незважаючи на те, що дуже п’яний, він усвідомив, що з ним трапилося щось неймовірне, незаплановане й поки абсолютно незрозуміле. Лев проспівав ці короткі рядки спокійно, без надриву, рівно перебираючи струни. Але в голосі його, в інтонації дзвенів такий справжній, такий людський біль, — і цей біль дзвенів настільки співзвучно з тим болем, що сидів десь глибоко у нього всередині й зараз несамовито рвався назовні!

Час було йти.

П'ЯТНИЦЯ. ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ

Який вчора був довгий день, подумав він. І скільки в нього влізло всього, чого іноді не влазить і в цілий тиждень! І в день, і в нього, Родіона. Тільки перелік напоїв, ужитих у Льва, міг залишити тіло у ліжку ще хвилин на п’ять.

Він прокинувся, як звичайно, о пів на сьому, ще одна багаторічна звичка, за яку він мав дякувати батькові. Але спочатку він згадав про Женю. Нічого не сталося. Жодних доторків, навіть жодних поцілунків, лише погляд у карі глибокі очі — і темна, глуха вода в них. Вона, як і минулого разу, завезла його на таксі до готелю — і поїхала. Він навіть не намагався чіплятися. Певне, на якийсь час він взагалі перестав про це думати, його бажання раптом перемістилися в іншу галактику, він раптом відчув абсолютно інший потяг — ні, цей потяг зовсім не виключав секс, навпаки, доповнював його… «Плачет сердце мое о тебе, мой цветок.» — згадав він пісню Льва і зовсім уже чітко усвідомив, що хоче бачити Євгенію негайно, просто зараз. Бачити, чути, відчувати — і ніколи від себе не відпускати. Схвильований таким безглуздим відкриттям, він швидко привів себе до тями, помилувався відображенням у дзеркалі й через сорок п’ять хвилин уже стояв на містку, звідки відкривався цей чудовий вид на вежу заводоуправління. Він трохи докоряв собі за вчорашню слабкість, але, зрештою, йому стало набагато легше, ніби він викинув із серця величезний вантаж. Ідучи до вежі й плануючи справи на сьогодні, він згадував, що говорив йому колись про алкоголь батько, який сам був інколи не проти добре прикластися до пляшки. «Розумієш, — казав старий Ус, — уживаючи алкоголь, ти переміщуєшся зовсім в іншу реальність. І все, що відбувається в оцій, де ти перебуваєш тверезим, бачиться трохи інакше. Тому й говорять, що п’яному море по коліно, і часто події, які у тверезому стані могли закінчитися трагічно — аварії, падіння в ями або з висоти тощо, — перетворюються в комічні. П’яним щастить! Це саме тому, що вони перебувають в іншій реальності. Але п’яних бійок це не стосується — там усі такі, однакові, тому й обертається часто різаниною й смертю, яка, до речі, по п’яні теж здається зовсім не страшною й іншою. У тій реальності жити краще, ну, або здається, що краще. А помирати — так само собою. Саме тому, я думаю, у нас стільки п’яниць. Це втеча в кращий світ!»

Що б не говорив з цього приводу батько, тікати в ілюзорні, хай і кращі, світи Рад не збирався. Йому цілком подобався цей, реальний, і тут він почувався дуже впевнено — це, безумовно, був його світ. Так, він жорстокий, але іншого немає, він чітко це розумів, немає й не буде, ні зараз, ні потім. Сьогодні він запланував багато справ. По-перше, потрібно будь-що-будь порозумітися з Хрінякою. По-друге, залагодити справу з газетою. По-третє, точніше, по-перше, прочитати електронну пошту від Івченка й зрозуміти, нарешті, що ж відбувається в холдингу і як справи в Дніпрі.

Юрій Олексійович Перетятько сьогодні виглядав веселіше звичайного. Певно, тяжкі міркування, що мучили останні кілька тижнів та зрештою знайшли своє вирішення у заяві про вихід на пенсію, покинули його, і ЮОП, наспівуючи пісеньку з кінофільму «Службовий роман» «У природы нет плохой погоды, каждая погода — благодать…», пив чай з вишневим варенням. У принципі, два тижні, що залишились, він міг сміло ледарювати. Нарешті він був упевнений, що Червоний Дон задовольнить його прохання, принаймні, Хріняка, цей товстий кнур-особіст, якого він терпіти не міг, такий результат гарантував на сто відсотків. Хріняка, як розумів Перетятько, мав свої резони — на цю посаду провести свою людину, але оскільки Юрію Олексійовичу тепер це було вже байдуже, то їхні інтереси перший і останній раз збіглися, і вони уклали перемир’я. Але нічого не робити на роботі, на якій він сорок років щодня, практично без лікарняних, робив усе, він апріорі не міг. Він дуже багато знав і ще про більше здогадувався, і йому подобався цей молодий, нехай і трохи чепуристий хлопець Родіон Ус, тому він хотів йому допомогти вискочити з пастки, в яку він міг потрапити, якщо той, звичайно, не злякається й захоче ризикнути. Ясна річ, напряму він допомагати не міг, але підказати, натякнути, підштовхнути — чому б і ні? Його кар’єра доходила до кінця, але свій вихід на пенсію він все ж таки бачив інакше. При всій своїй скромності йому хотілося якоїсь вдячності за вірне служіння, нехай тихого, але публічного «дякую». Однак він був розумною людиною і усвідомлював, що в цій ситуації добре вже те, що він встигне піти на заслужений відпочинок раніше, ніж усе тут завалиться з величезним скандалом. І йому зовсім не хотілося на схилі віку, щоб його поховали, образно, звісно, кажучи, під цими руїнами.

Ранковий діалог у них відбувся на загальні теми.

— Вся проблема в тому, що тут, у цій країні, дуже мало людей здорового глузду, — дидактично, як завжди, майже декламував Юрій Олексійович. — Розумієте? У повному розумінні цих слів. Здоровий глузд — це основа всіх основ. Він гармонійно містить у собі й почуття міри, що не дає переступити певну межу, й інтуїцію, що іноді допомагає приймати правильні рішення, й інші корисні якості. Але ж здоровий глузд не береться нізвідки! Людині перед тим, як прийняти рішення, крім свого особистого, набутого досвіду, потрібно завжди на щось спиратися. На якісь базові цінності, які превалюють у суспільстві. А якщо людина, наприклад, обманює чи краде і не бачить у цьому нічого ганебного, більше того, суспільство її не засуджує, то на що ж їй спиратися? На порожнечу? Порожнеча не може бути джерелом здорового глузду. Ніколи!

Потім вони довго завзято обговорювали позов до газети, кілька разів перечитували статтю — Родіон ніяк не міг позбутися думки, що її написала Женя, — прикидали і так і сяк, як можна побудувати діалог з керівництвом видання. Зрештою, вони дійшли висновку, що нема чого вигадувати велосипед, а потрібно тупо дати грошей, не вимагаючи спростування. «Потрібно говорити про уточнення, усього лише про уточнення — маленьким, непомітним шрифтом, це і їм сподобається, і Червоного Дона задовольнить!» — запевняв Перетятько, і, певне, мав рацію. «Так будуть і кози ситими, і ностри цілими», — жартував старий юрист.

Родіон, чесно кажучи, дивувався: цілком невинна стаття, досить інформативна, наведені навіть усі потрібні на такий випадок коментарі. Але Червоний Дон причепився до фрази про митний пункт перепустки, що був розташований — тут Родіон і справді здивувався — безпосередньо на території заводу, що, на думку журналістки, могло привести до неконтрольованого переміщення вантажів за кордон. Так, це нічим не підкріплене журналістське припущення, та на нього можна не звертати уваги, жодних наслідків воно не спричинило. Чому ж Дон так сполошився? А взагалі стаття присвячена приватизації науково-дослідного інституту, що перебував у державній власності, і лише торік Фонд держмайна вивів цей об’єкт з реєстру заборонених для приватизації. Але все — тільки за фактами, нічого зайвого у статті він не побачив, Рад навіть із задоволенням відзначив, що профпридатність у Євгенії на рівні.