Москаль-чарівник - Котляревский Иван Петрович - Страница 5

Солдат (спi­ває).

Михайло з Те­тя­ною дов­го ре­го­чуться. Сол­дат, на них див­ля­чись, теж смiється.

Солдат. Что ж вы сме­етесь? Раз­ве ху­до спел?

Михайло i Те­тя­на (ра­зом). Гар­но, гар­но, нi­чо­го ска­за­ти.

Михайло. Утяв до гап­ли­кiв! (Смiється).

Тетяна. Аж пальцi зна­ти! (Смiється).

Михайло. Де ти так вив­чив­ся? Це ди­ко­ви­на! Не мож­на й роз­пiз­на­ти, - та­ки не­мис­тен­но по-на­шо­му! (Смiється).

Солдат. Да спой-ка ты, хох­лач, хо­тя од­ну рус­скую пес­ню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Ва­шу? А яку? Мо­же, со­ко­ли­ка або ку­ку­шеч­ку?.. Мо­же, ла­пуш­ку або ку­муш­ку? Мо­же, ру­ка­вич­ку або пiд­по­ясоч­ку? Уби­рай­ся з своїми пiс­ня­ми!.. Прав­ду ска­за­ти, єсть що й пе­рей­ма­ти!.. Жiн­ко, зас­пi­вай же ти по-своєму ту пiс­ню, що мос­каль спi­вав. (До сол­да­та). Сядьта пос­лу­хай, як во­на спi­ває.

Тетяна. Доб­ре, чо­ло­вi­че, зас­пi­ваю. (Спi­ває).

Михайло. А що, яко­во?

Солдат. Ну, што и го­во­рить! Вить вы - при­род­ные пев­цы. У нас пос­ло­ви­ца есть: хах­лы ни­ку­да не го­дят­ся, да го­лос у них хо­рош.

Михайло. Нi­ку­ди не го­дяться? Нi, слу­жи­вий, та­ка ва­ша по­с­ло­ви­ця нi­ку­ди те­пер не го­диться. Я то­бi ко­ро­тенько ска­жу. Те­пер уже не те, як дав­но бу­ло, iск­ра до­те­пу роз­же­в­рi­лась. Ось заг­лянь у сто­ли­цю, в од­ну i в дру­гу, та заг­лянь в се­нат, та кинься по мi­нiст­рах, та то­дi й го­во­ри - чи го­дя­ть­ся на­шi ку­ди, чи нi!..

Солдат. Спо­ру нет, что нын­че и ва­ших мно­го есть зас­лу­жен­ных, спо­соб­ных и от­лич­ных лю­дей да­же в ар­мии, да пос­ло­ви­ца-то идет, вишь ты.

Михайло. Пос­ло­ви­ця? Ко­ли на те пiш­ло, так i у нас єсть їх не тро­хи.

Тетяна. Го­дi вам спо­ри­ти­ся. Те­пер чи мос­каль, чи наш - все од­но: всi од­но­го батька, ца­ря бi­ло­го, дi­ти. Тiльки в тiм i раз­ни­ця, що од­нi ду­же шпар­кi, а дру­гi смир­нi… Чо­ло­вi­че, вже не ра­но, - мо­же, час спа­ти ля­га­ти?

Михайло. Та щось i сон не бе­ре, ко­ли їсти хо­четься.

Солдат. Да, с то­щим брю­хом пло­хой сон бу­дет…

Михайло. Хоть би ти, Те­тя­но, зас­пi­ва­ла. Мо­же б, на жи­во­тi по­лег­ша­ло.

Солдат. В са­мом де­ле, спой, Та­ню­ша, что ни есть.

Тетяна. Хi­ба мос­ковську, що ме­не од­на дон­чи­ха вив­чи­ла.

Солдат. Нут­ка, ну, спой рус­скую; вер­но, так же спо­ешь, как я ва­шу.

Михайло. По­чуєш та й ска­жеш то­дi, чи прий­де то­бi по ну­т­ру.

Солдат. А как эта пес­ня на­чи­на­ет­ся?

Тетяна. Больно серд­цу…

Солдат. О! Эту и я знаю - на­чи­най, хо­зяй­ка, и я ста­ну по­д­пе­вать.

Михайло. А що? Гар­на пiс­ня?

Солдат. Прав­да твоя; да и же­на твоя слав­но по­ет.

Тетяна. Не ду­же i слав­но, а так, як ти спi­вав мильни­цю.

Михайло. А їсти все-та­ки хо­четься.

Солдат. Хо­чеш, хо­зяй­ка, я те­бя вы­ру­чу и на­корм­лю тво­его му­жа, те­бя и се­бя?

Михайло. Ану, ну! Яким би то спо­со­бом?

Солдат. Ка­ким спо­со­бом? Вить я ча­ро­дей! За­хо­чу - при­ка­жу, вот и ку­шанье бу­дет на сто­ле.

Тетяна. Цур йо­му! Мо­же, страш­но бу­де або i стра­ва богз­на вiд­кiль вiзьметься. (До чо­ло­вi­ка). От уже i ти - на­мiг­ся їс­ти, мов ма­ла ди­ти­на! (Обом). Ля­га­ли б спа­ти, а я ра­не­нь­ко вста­ну та снi­да­ти на­ва­рю вам.

Михайло. Де те у бо­га снi­дан­ня!.. А тут їсти хо­четься, аж жи­вiт кор­чить.

Солдат. Дай во­лю, хо­зяй­ка - вмиг бу­дет ку­шанье! (Вий­має шом­пол, ма­хає на всi бо­ки, по­тiм ста­но­вить Ми­хай­ла й Те­тя­ну по­ряд). Стой­те смир­но, не ше­ве­ли­тесь, заж­мурьте оба гла­за и вы­го­во­ри­те гром­ко сло­ва, ка­кие ска­жу: "Бер­день, Бер­день, Ла­до­га моя!"

Господарi про­ка­зу­ють за ним i розп­лю­щу­ють очi.

Солдат. Те­перь объявляю вам, что жа­ре­ная ку­ри­ца и ко­л­ба­са в ка­мор­ке у вас спря­та­ны. По­ди, хо­зя­ин, сы­щи и при­не­си сю­да.

Михайло. В якiм же мiс­цi спря­та­на? Те­пер по­но­чi - як її на­й­деш?

Солдат. Все вмес­те ле­жит под… Как бишь оно?.. Ска­зы­вай, хо­зяй­ка, что у вас там есть?

Тетяна. Ма­ло чо­го там есть у нас!.. Ну - ку­фа?

Солдат. Нет.

Тетяна. Дiж­ка, ко­ри­то, ноч­ви, горш­ки, ма­кiт­ра, пос­та­ве­ць, гла­душ­ки, ко­зу­бенька, ко­шик, дi­жа, пiд­си­ток, ре­ше­то?

Солдат. Нет, нет!

Тетяна. Бiльше ж не­ма нi­чо­го.

Михайло. А бод­ня?

Солдат. Да, да! В бод­не или под бод­ней. Сту­пай ско­рей, хо­зя­ин, за­би­рай ку­шанье и при­но­си сю­да.

Михайло (чу­хає го­ло­ву й ви­яв­ляє не­охо­ту). А чи не бу­де ж во­но страш­но?

Солдат. От­че­во страш­но? Сту­пай сме­ло, не бось?

Михайло. Жiн­ко, зас­вi­ти не­до­га­рок. (Те­тя­на свi­тить не­до­га­рок i дає чо­ло­вi­ко­вi, той од­хо­дить). Гля­ди ж, гос­по­да слу­жи­вий! Як пе­ре­ля­ка­юсь, то не прог­нi­вай­ся!

Солдат. Сту­пай, сту­пай! Да не съешь один кол­ба­су!

Михайло з смiш­ни­ми гри­ма­са­ми ви­хо­дить.

Солдат i Те­тя­на.

Солдат (пле­ще Те­тя­ну по пле­чу). Ну, хо­зяй­ка, ка­ков я ча­ро­дей?

Тетяна. Ве­ли­кий!.. Но бiльше хит­рий, нас­то­ящий мос­каль.

Солдат. Да и ты лу­ка­ва. За­чем ты мне ужи­нать не да­ла?

Тетяна. А на­що ти та­ку бу­чу зняв? Як­би ти лас­кою обiй­шов­ся зо мною, то я й на­го­ду­ва­ла б те­бе.

Солдат. Пол­но прит­во­ряться. Те­бе до­сад­но ста­ло, что я по­ме­шал те­бе…

Тетяна. Ти крив­диш ме­не, слу­жи­вий. Прав­да, ти - сто­ро­н­нiй чо­ло­вiк, то, зас­тав­ши ме­не од­ну з па­ни­чем i вве­че­рi, вiльно то­бi по­мис­ли­ти вся­ко­во; а як­би знав ме­не луч­че, то б луч­че обо мнi й ду­мав. Не хва­тай­ся нi­ко­ли осуж­да­ти.