Елементарні частинки - Уельбек Мішель - Страница 51

— Привіт, Дюконе! — бадьоро привітався Брюно. — Познайомся з моїм братом. Може, навідаємо стару?

Той мовчки кивнув; мабуть, вирішив через якусь тільки йому відому причину не піддаватися на провокації.

Вивівши їх за межі селища, дорога подерлась угору положистим схилом узгір’я до італійського кордону. Вони залишили позаду високий пагорб і вийшли в широченну долину серед лісистих схилів; звідси до кордону було кілометрів десять, не менше. На сході можна було побачити засніжені шпилі гір. Зовсім безлюдний краєвид навівав почуття спокою та привілля.

— Лікар знову приходив, — повідомив Чорний Хіпі. — Вона нетранспортабельна, та й нічого все одно вже не вдієш. Закон природи, — серйозно завершив він.

— Чув? — Брюно знущально ощирився. — Чуєш, що верзе оцей блазень? «Природа»! Весь час це слово в них на язиці. Тепер, коли вона захворіла, вони не можуть дочекатися, коли вона вже здохне, наче тварюка у своїй норі. Це моя мати, Дюконе! — пихато мовив він. — А чи помітив ти, який у неї шик? — вів далі він. — Інші, вони такі ж самі, навіть ще гірші. Від них просто нудить.

— Тут дуже милий краєвид… — розгублено відповів Мішель.

Будівля була простора, низька, з грубого каменю, вкрита плитняком; вона стояла майже біля струмка. Перш ніж увійти, Мішель дістав з кишені фотоапарат «Сапоп Ргіша Міпі» (телескопічний об’єктив з перемінною фокусною відстанню 38— 105 мм, 1290 франків за каталогом Національної закупівельної асоціації). Він кинув погляд навколо, довго наводив на різкість, перш ніж клацнути; потім долучився до інших.

Окрім Чорного Хіпі, у головній кімнаті була білява непоказна істота, яка в’язала пончо, сидячи біля каміна, і, мабуть, була голландського походження, а також ще один хіпі, підстаркуватий, з довгим сивим волоссям і такою ж сивою бородою, з гострою фізіономією розумної кози. «Вона там», — сказав Чорний Хіпі; він одхилив прибиту до стіни замість дверей лахманину і провів їх до сусідньої кімнати.

Мішель з цікавістю вдивлявся в засмагле висохле створіння, що лежало, утиснувшись у ліжко, і споглядало, як вони входять у кімнату. До того ж, то було вдруге і, судячи з усього, востаннє в житті, коли він бачив свою матір. З першого погляду його вразила її надзвичайна худорба. Колір обличчя потемнів, став землистим, вона дихала через силу, було зрозуміло, що їй три чисниці до смерті; вилиці випирали вперед, ніс здавався гачкуватим, і все ж таки очі блищали в темряві, величезні і світлі. Він навшпиньках підійшов до тіла.

— Облиш, — зупинив Брюно, — вона вже не може говорити.

Мабуть, вона й не могла більше розмовляти, але вона вочевидь була при тямі. Чи впізнала вона його? Мабуть, що ні. Схоже, вона сплутала Мішеля з його батьком; у цьому не було б нічого дивного; він знав, що схожий на батька, коли той був у його віці. Всупереч усьому деякі люди, хочемо ми того чи ні, відіграють важливу роль у нашому житті, надаючи йому зовсім іншого розвитку; вони мовби ділять наше життя навпіл. І для Жанін, яка перетворилася на Джейн, усе, що з нею було, розділилось на до та після Марка Джерзінські. По суті, до зустрічі з ним вона була лише багатою розпусною буржуа; після цієї зустрічі вона мала стати кимось зовсім іншим — варіант куди більш катастрофічний. Втім, «зустріч» — не більше, ніж поширений вираз, бо насправді й зустрічі ніякої не було. Вони спарувалися, зачали — ото й усе. Таємницю, що ховалася в глибинах свідомості Марка Джерзінські, вона так і не спромоглася відкрити; вона не зуміла навіть наблизитися до її розгадки. Чи згадала вона про це в ту мить, коли її нікчемне життя дійшло кінця? Це не було б великою несподіванкою.

Брюно важко опустився на стілець поряд з її ліжком.

— Ти лише стара шльондра, — повчально сказав він. — Ти заслуговуєш на те, щоб здохнути.

Мішель сів навпроти нього, у головах ліжка, і закурив сигарету.

— Ти б хотіла, щоб тебе спалили у крематорії? — натхненно вів далі Брюно. — Гаразд, тебе спалять. Я покладу те, що залишиться після тебе, в горщик і щоранку, прокинувшись, сцятиму на твій прах. — Він задоволено хитнув головою.

Із охриплого горла Джейн вирвався якийсь звук. У цю мить знову з’явився Чорний Хіпі.

— Бажаєте щось випити? — запропонував він крижаним голосом.

— Звичайно, друже! — вигукнув Брюно. — Що за питання? Ну ж бо, ворушись, Дюконе!

Хлопець вийшов і повернувся з пляшкою віскі та двома склянками. Брюно налив собі по вінця, одразу випивши половину.

Даруйте йому, він надто схвильований, — тихо шепнув Мішель.

Саме так, — підхопив його зведений брат. — Облиш нас у нашій скорботі, Дюконе. — Він вихилив склянку до дна, клацнув язиком і налив ще. — Ці педики очей не спускають, це в їхніх інтересах, — зауважив він. — Вона заповіла їм усе, що в неї було, але вони добре знають, що діти мають невідпорні права на спадок. Коли б ми хотіли оскаржити заповіт, то легко виграли б справу.

Мішель промовчав, він не хотів обговорювати це питання. Запала досить довга мовчанка. У сусідній кімнаті теж. Ніхто не вимовив ані звуку; було чути лише різке ослабле дихання умираючої.

— Вона хотіла залишитися молодою, ото й тільки, — втомленим голосом примирливо сказав Мішель. — Вона хотіла спілкуватися з молодцю, а головне — не бачити власних дітей, які б весь час нагадували, що вона належить до старшого покоління. Це можна пояснити, та й не так важко зрозуміти. А тепер я хотів би піти. Ти як гадаєш, вона скоро помре?

Брюно знизав плечима: мовляв, звідки я знаю? Мішель підвівся й вийшов до іншої кімнати; Сивий Хіпі був тепер сам, він клопотався тим, що тер на тертці помиту морквину. Мішель спробував дізнатися в нього, що саме сказав лікар; але старий маргінал зміг видати лише туманну та абстрактну інформацію.

— То була яскрава жінка, — підкреслив він, стискаючи в руках морквину. — Ми вважаємо, що вона готова до смерті, бо вона досягла досить високого рівня духовної самореалізації.

Що він хотів цим сказати? Вдаватися у подробиці не мало сенсу. Мішель обернувся до нього спиною і знову приєднався до Брюно.

— Ці бовдури хіпі, — буркнув він сідаючи, — все ще переконані, начебто релігія є індивідуальним станом людини, який ґрунтується на медитації, духовних пошуках і таке інше. Вони не в змозі усвідомити, що це, навпаки, цілком суспільна категорія, яка ґрунтується на певних настановах, ритуалах та церемоніях. Згідно з Огюстом Контом, роль релігії полягає виключно в тому, щоб привести рід людський до стану цілковитого єднання.

— Сам ти Огюст Конт! — різко урвав його Брюно. — 3 тієї хвилини, коли ти перестаєш вірити у вічне життя, жодна релігія більше не існує. А якщо суспільство не можливе без релігії, як ти, схоже, вважаєш, то суспільства теж більше не існує. Ти нагадуєш мені всіх цих соціологів, які гадають, ніби культ молодості зародився у п’ятдесяті роки, досяг свого піку протягом вісімдесятих і таке інше. А насправді людину завжди лякала смерть, вона ніколи не могла дивитися без жаху на перспективи власного зникнення і навіть просто старіння. Цілком очевидно, що з усіх земних благ молодість — найцінніше; а сьогодні ми більше не віримо у земні блага. Якби Христос не воскрес, як щиросердно зізнається святий Павло, наша віра була б марною. Христос не воскрес, він програв битву зі смертю. Я написав сценарій райського фільму на тему нового Єрусалиму. Дія відбувається на острові, який населяють виключно голі жінки та маленькі цуценята. Чоловіки зникли внаслідок біологічної катастрофи, так само як майже весь тваринний світ. Час на цьому острові зупинився, клімат м’який та помірний, дерева плодоносять цілий рік. Жінки завжди свіжі і в самому розквіті, цуценята завжди веселі і грайливі. Поки жінки купаються та пестять одна одну, цуценята пустують і стрибають навколо них. Там цуценята будь–якої масті та породи: є пуделі, фокстер’єри, брюссельські грифони, китайські голі собачки, йоркширські тер’єри, кучеряві болонки, мопси і коротконогі гончаки. Єдиний великий собака — Лабрадор, мудрий і лагідний, — грає при них роль радника. Від чоловіків не лишилося жодного сліду, крім єдиної відеокасети з добіркою телевізійних виступів Едуара Баладюра[34]; ця касета заспокійливо діє на деяких жінок і на більшість собак. Є також касета «Життя тварин» з ведучим Клодом Дарже; її ніколи не дивляться, але вона слугує для пам’яті, як свідчення варварства минулих часів.