Елементарні частинки - Уельбек Мішель - Страница 29

— Нуайон далеко від Парижа?

Вона усміхнулася.

— Зовсім ні, це в департаменті Уаза, кілометрів вісімдесят, не більше… — Вона замовкла й знову всміхнулась; її обличчя в цю мить випромінювало лагідність і надію. — Я любила життя, — сказала вона. — Любила життя і від природи була чуттєвою та пристрасною, завжди обожнювала кохатися. Щось пішло не так; я не зовсім розумію, що саме, але щось у моєму житті не заладилось.

Брюно вже склав намет, завантажив багаж в автомобіль; свою останню ніч він провів у трейлері. Вранці спробував увійти в Крістіану, але цього разу спасував, він відчував себе напруженим і розстроєним. «Кінчай просто на мене», — сказала вона. Крістіана розмазала сперму по своєму обличчю та грудях. Коли він уже йшов, вона попросила: «Приїжджай до мене в гості». Він пообіцяв. То було в суботу, першого серпня.

9

Всупереч своїй звичці, Брюно зараз їхав маленькими сільськими дорогами. Трохи не доїжджаючи до Партене, він зупинився. В нього виникла необхідність подумати; авжеж, але про що? Він зупинив машину серед мирного нудного ландшафту, біля каналу з майже нерухомою водою. Прибережні чагарники чи то росли, чи то гнили, важко сказати. Тишу переривало невиразне дзижчання, воно лунало з повітря, мабуть, тут чимало комах. Він ліг на схил, що заріс травою, і почав спостерігати за слабким, ледве вловимим рухом води: вона повільно текла на південь. Жаб не було помітно — жодної.

У жовтні 1975–го, перед самим вступом на факультет, коли Брюно облаштувався в маленькому помешканні, що його зняв для нього батько, в нього було таке враження, ніби він починає нове життя. Але дуже швидко йому довелося розчаруватися. Певна річ, дівчата на філологічному факультеті в Сензьє були, навіть дуже багато дівчат, проте всі вони виглядали страшенно заклопотаними своїми справами або принаймні не висловлювали ніякого бажання зав’язати з ним стосунки. Щоб налагодити контакти, він відвідував усі додаткові заняття, всі практикуми та семінари і дуже швидко став таким чином гарним студентом. Він бачив дівчат у кафетерії, чув їхнє базікання: вони приходили, потім ішли, зустрічалися з приятелями, запрошували одна одну на вечірки. Брюно почав багато їсти. Незабаром він встановив для себе продовольчий маршрут — униз бульваром Сен–Мішель. Спочатку він купував хот–дог у лавці на перехресті з вулицею Гей–Люссака; потім трохи далі з’їдав піцу або ж, рідше, сандвіч по–грецьки. У «Макдональдсі», що на перехресті з бульваром Сен–Жермен, поглинав кілька чізбургерів, запиваючи їх кока–колою та молочно–банановим коктейлем; потім, спотикаючись, шкандибав вулицею Ла–Арп, щоб завершити бенкет у туніських кондитерських. Йдучи додому, він зупинявся перед кінотеатром «Латен», який пропонував два порнофільми за один сеанс. Часто–густо він з півгодини тупцявся перед входом, вдаючи, ніби вивчає схему автобусних маршрутів, сподіваючись — завжди марно — побачити, як туди входить якась парочка чи самотня жінка. Але найчастіше він не знаходив собі компаньйонів. Опинившись у залі, він одразу почувався краще, білетерка була бездоганна у своїй скромній стриманості. Чоловіки сідали подалі один від одного, між ними завжди зберігалася відстань у кілька вільних місць. Він спокійно мастурбував, дивлячись «Похітливих медсестер», «Тих, що мандрують автостопом, не носять трусиків», «Професіоналку з розсунутими ногами», «Відсмокталок» та ще безліч подібних фільмів. Єдина річ, що його бентежила, — момент, коли слід було вийти з кінотеатру прямісінько на бульвар Сен–Мішель, де він міг запросто зустрітися з кимось зі своїх однокурсниць. Звичайно він чекав, поки якийсь тип не підведеться зі свого місця, а потім невідступно йшов за ним: піти на порнофільм з приятелем здавалося йому менш ганебним. Додому він повертався близько опівночі, перед сном читав Руссо чи Шатобріана.

Раз чи двічі на тиждень Брюно приймав рішення радикально змінити життя. Ось як це відбувалося. Спочатку він роздягався — зовсім, догола — і ставав перед дзеркалом: слід було дійти до порога самознищення, досконально роздивитись усю мерзенність свого роздутого пуза, відвислих щік, уже в’ялих сідниць. Потім він вимикав світло. Стуляв ноги, схрещував руки на грудях, трохи нахиляв голову, щоб досягти кращого самозаглиблення. Тут він робив глибокий повільний вдих, надуваючи свій огидний живіт; теж дуже повільний, і при цьому подумки рахував. Усі цифри були дуже важливими, він не повинен був ані на мить послабити свою зосередженість; але найважливішими були чотири, вісім і, звичайно, шістнадцять, остання цифра. Коли, видихнувши щосили, він випрямиться, вигукнувши фінальне «шістнадцять!», він стане цілком іншою людиною, врешті–решт готовим жити, кинутися в круговерть буття. Він більше не знатиме ані страху, ані сорому; почне нормально харчуватися й нормально поводитися з дівчатами. «Сьогодні перший день твого нового життя».

Цей маленький церемоніал нічого не міг зробити з його боязкістю, але іноді він міг трохи впливати на його булімію; часом минало пару днів, перш ніж він знову впадав в обжерливість. Невдачу він пояснював браком зібраності, потім, дуже швидко, знову починав вірити в успіх. Він був ще молодим.

Одного вечора, виходячи з кондитерської «Ласощі Південного Тунісу», він зіткнувся з Анік. Він не бачив її з часу їх останньої короткої зустрічі влітку 1974–го. Вона ще більше споганіла, тепер вона була майже гладкою. Квадратні окуляри в чорній оправі з товстим склом зменшували її й без того маленькі карі очі, підкреслюючи нездорову білість шкіри. Вони разом пили каву, до того ж обоє відчували досить помітне збентеження. Вона теж була студенткою, вивчала в Сорбонні літературу; її кімната з вікнами на бульвар Сен–Мішель розташовувалася зовсім поруч. Коли вони прощались, вона залишила йому номер свого телефону.

У наступні тижні він кілька разів заходив до неї. Вона відмовлялась роздягатися, власна зовнішність надто принижувала її; втім, першого вечора вона запропонувала Брюно мінет. Про свої фізичні вади вона не говорила, пославшись на те, що не прийняла пілюлі. «Правда, мені це подобається, я хочу, повір…» Вона нікуди не ходила, сидячи вечорами вдома. Готувала собі настойки, намагалась дотримуватися дієти; але нічого не допомагало. Брюно кілька разів пробував стягти з неї штани; вона згорталася в клубок і, нічого не кажучи, несамовито відштовхувала його. Врешті–решт він поступався, дістаючи свій член. Вона відсмоктувала його квапливо, аж надто сильно; він кінчав їй у рот. Коли–не–коли вони розмовляли про навчання, але недовго; зазвичай він дуже швидко йшов додому. Чесно кажучи, вона була настільки потворна, що він не міг уявити себе поруч з нею на вулиці, в ресторані, в черзі до кінотеатру. Він до нудоти об’їдався в кондитерській, потім піднімався до неї, давав себе відсмоктати і йшов геть. Так, мабуть, воно й краще.

У вечір смерті Анік на вулиці було дуже тепло. Був ще тільки кінець березня, але вечір був по–справжньому весняний. У своїй звичній кондитерській Брюно купив довгий рогалик з мигдалем, потім спустився до набережної Сени. Звук гучномовця з річного трамвайчика розносився у повітрі, відбиваючись луною від стін Нотр–Дама. Він доїв липкий, обмазаний медом рогалик, потім вкотре відчув гостру огиду до самого себе. А, мабуть, гарна ідея, подумав він, випробувати свій метод тут, у самому серці Парижа, в центрі світу, серед людей. Він заплющив очі, стулив каблуки, схрестив на грудях руки. Зосередившись, він почав повільно, рішуче рахувати. Вимовивши заповітне «шістнадцять!», він енергійно випрямився. Річний трамвайчик зник, набережна була безлюдна. Повітря все ще залишалось доволі теплим.

Перед будинком Анік тіснився невеличкий натовп, двоє поліцейських стримували його. Він підійшов. Знівечене тіло дівчини лежало на землі, дивно скорчившись. Її роздроблені руки, наче щупальця, охоплювали голову, калюжа крові оточувала те, що лишилося від її обличчя; мабуть, перед падінням вона останнім рефлекторним жестом самозахисту піднесла руки до обличчя. «Стрибнула з восьмого поверху. Миттєва смерть», — з дивним задоволенням пояснила жінка, що стояла поруч.