Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 45


45
Изменить размер шрифта:
***

У полоні таких похмурих думок, у супроводі ворон, які безперестанку каркали над їхніми головами, вони верталися до табору, ледве волочачи ноги. Ще в червні вони гостювали в чудовому домі Ельронда, і, хоча осінь зараз щойно хилилася до зими, здавалося, що той приємний час відділяла від них ціла вічність. Вони були самі-самісінькі посеред загрозливої пустки, позбавлені будь-якої надії на допомогу. їхня подорож наближалася до кінця, але їм здавалося, що зараз вони далі, ніж будь-коли, від мети своїх пошуків. Усім бракувало наснаги.

Як не дивно, у пана Торбина її лишилося більше, ніж у решти. Він часто позичав у Торіна мапу і розглядав її, розмірковуючи над значенням рун і місячних літер, які прочитав Ельронд. Саме гобіт спонукав ґномів почати небезпечні пошуки потайних дверей на західних схилах. Тоді вони перемістили табір до довгої тіснини, вужчої, ніж велика південна долина, де з-під брами витікала ріка, та облямованої нижчими відногами Гори. Дві з них простягалися на захід, відходячи від основного масиву довгих крутобоких пасем, які спадали в рівнину. Тут, на західному боці, було менше слідів драконових плюндрувань і вціліло трохи трави для їхніх поні. З цього західного табору, який цілий день, аж доки сонце починало хилитися до лісу, затіняли скелі й урвища, вони щодня вирушали маленькими загонами на пошуки стежки, яка б вела схилом угору. Якщо вірити мапі, десь вище над урвищем, у яке впиралася тіснина, мав бути потайний хід. І день по дню вони поверталися до свого табору ні з чим.

Але врешті-решт вони несподівано знайшли те, що шукали. Одного разу, нишпорячи в тіснині, Філі, Кілі та гобіт подряпалися на скелі, безладно нагромаджені в її південному куті. Десь опівдні, повзаючи за великим каменем, який стояв сам, ніби стовп, Більбо надибав щось подібне до грубих сходинок, що вели нагору. З хвилюванням піднявшись ними, він знайшов разом із ґномами сліди вузької стежки, які то губилися, то знову з’являлися, – ця стежка привела їх на гребінь південної відноги, а відтак на вузький карниз, який тягнувся довкола Гори на північ. Глянувши вниз, вони побачили, що стоять на вершечку скелі, під якою лежить тіснина, а там – їхній табір. Не порушуючи тиші, тримаючись за стрімку скелю праворуч, вони просувалися вервечкою по карнизу, аж раптом скеля розчахнулась і їм довелося звернути на маленьку тераску з високими стінами – зарослу травою, тиху та спокійну. Вхід сюди не можна було побачити ні знизу (через навислі скелі), ні згори (бо він був такий вузький, що скидався на темну тріщину – не більше). То не була печера – вгорі виднілося небо, – але пласка скеля, що здіймалась углибині, ближче до землі була така гладенька і прямовисна, ніби тут попрацював муляр, однак без помітних щілин чи стиків. Жодного сліду одвірків, поперечини чи порога, жодного сліду засуву, клямки чи замкової шпарини, – і все ж ні ґноми, ні Більбо не сумнівалися, що нарешті знайшли саме ті, заповітні, двері.

Вони навалювалися на них, пхали їх і штовхали, вони благали їх зрушитися, вони промовляли уривки заклинань, що відчиняють будь-які двері, – але скеля навіть не поворухнулась. Урешті-решт, виснажені, вони відпочили на траві поблизу, а надвечір почали спускатися донизу.

***

Тієї ночі в таборі панувало загальне збудження. Зранку мандрівники готувалися здійснити ще одну виправу. Тільки Бофура та Бомбура залишили вартувати поні й припаси, привезені від ріки. Інші проминули тіснину і почали підійматися новознайденою стежкою до вузького карниза. Ним годі було пронести клунки й пакунки, такий вузький він був, а від прірви з гострими скелями на дні, що зривалася під їхніми ногами метрів на п’ятдесят униз, аж подих перехоплювало. Але кожен із них щільно обв’язався круг пояса добрячим шматом мотузки – і так вони нарешті щасливо досягли маленької трав’янистої тераски.

Тут вони облаштували свій третій табір, затягнувши все необхідне нагору за допомогою мотузок. У той самий спосіб вони могли час від часу опускати вниз одного з найспритніших ґномів – скажімо, Кілі, – щоб обмінятися новинами з дозорцями чи змінити Бофура, коли його підіймали до вищого табору. Бомбур не хотів підійматися нагору ні на мотузці, ні стежкою.

— Я надто огрядний, аби лізти на стінку, як муха, — казав він. — У мене запаморочиться голова, наступлю собі на бороду – і тоді вас знову стане тринадцятеро. Та й мотузки не витримають моєї ваги.

На його щастя, нічого з цього не справдилося, як ви самі побачите.

***

Тим часом деякі ґноми дослідили карниз далі за тераскою і виявили стежку, що вела все вище і вище вгору. Але вони не ризикнули заходити нею надто далеко, та й великої користі з того не було б. Там, угорі, панувала тиша, яку не порушував жоден звук, не чути було й пташиного крику, – лишень вітер свистів у тріщинах поміж каміння. Вони говорили притишено, не гукали й не співали, бо за кожною скелею могла чигати небезпека. Інші ґноми, заклопотані розгадуванням таємниці дверей, щоразу зазнавали невдач. Вони були надто нетерплячі, щоб зважати на руни чи місячні літери, натомість невтомно намагалися з’ясувати, де саме на гладенькій поверхні скелі сховано двері. Вони прихопили з Озерного Міста кайла й різноманітні інструменти і спершу спробували скористатись ними. Та коли вони вдарили об камінь, держаки розкололись і мало не повикручували їм рук, а сталеві насадки поламались або ж погнулись, мов свинець. їм стало зрозуміло, що рудокопські прийоми безсилі супроти чарів, які замкнули ці двері, – а ще їх налякало гучне відлуння.

Більбо сидів на порозі, самотній і пригнічений, – насправді це, звісно, був ніякий не поріг, але вони зазвичай жартома називали маленьку трав’янисту тераску між кам’яною стіною та проламом у скелі «порогом», згадавши слова Більбо, сказані давним-давно під час неочікуваної гостини в гобітській норі, – мовляв, вони можуть посидіти на порозі, доки щось та спаде їм на думку. Ось вони й сиділи та думали або ж безцільно блукали довкола, все похмурніючи й похмурніючи.

Мандрівники були трохи піднеслися духом, коли знайшли стежку, але тепер знову похнюпилися – і все ж їм не хотілось усе кидати і забиратися геть. Зараз і гобіт був не набагато бадьорішим за ґномів. Він не бажав нічого робити – лише сидів, притулившись спиною до кам’яної стіни, і дивився крізь пролам кудись на захід – понад скелі, понад безкраї простори, за чорний мур Морок-лісу й ген-ген у далечінь, де йому часом увижалися розмиті обриси Імлистих Гір. Коли ґноми питали його, що він робить, він відповідав:

— Ви казали, що сидіти на порозі й думати – це мій фах, – не згадуючи вже про те, щоб проникати за двері, тож я сиджу і думаю.

Але боюся, що думав він не стільки про свій фах, скільки про те, що лежало у блакитній далечіні, – про мирну Західну Землю і Пригірок із його гобітською норою.

Посеред трави лежав великий сірий камінь, і Більбо сумно втуплювався в нього чи споглядав великих равликів. Схоже, вони любили цю маленьку затишну тераску з її прохолодними кам’яними стінами – і багато їх, просто величезних, повільно повзало по стінах, залишаючи липкий слід.

***

— Завтра починається останній тиждень осені, — промовив одного дня Торін.

— А після осені прийде зима, — додав Біфур.

— А потім – наступний рік, — докинув Двалін, — і наші бороди все ростимуть і ростимуть, доки не звісяться зі скелі в тіснину, – а тут так нічого й не трапиться. Що поробляє наш зломщик? Оскільки він здобув перстень-невидимку і мав би стати найфаховішим майстром своєї справи, мені здається, йому слід би було пробратися крізь Головну Браму і трохи розвідати, що там і як!

Більбо чув це – ґноми стояли на скелях над тераскою, якраз над його головою, – і подумав: «Світку мій! То ось що їм здається, он воно як! Це ж мені, бідолашному, завжди доводилося рятувати їх у скруті, принаймні відколи чарівник нас покинув. Що ж мені робити? Я так і знав, що насамкінець зі мною трапиться щось жахливе. Не думаю, що в мене вистачить витримки ще раз побачити злощасну долину Долу, – а чого варта брама з її випарами!!!»