Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 38

Там, у королівській темниці, й лежав бідолашний Торін. Пригасивши в собі почуття вдячності за хліб, м’ясо та воду, він почав сушити голову, що ж трапилося з його нещасними друзями. Невдовзі йому вдалося це з’ясувати, але про це йтиметься в наступному розділі, де почнеться нова пригода, в якій гобіт знову доведе, що він таки незамінний.

РОЗДІЛ IX

У ДІЖКАХ – НА ВОЛЮ

Наступного дня після битви з павуками Більбо та ґноми зробили останнє відчайдушне зусилля, щоб знайти вихід із лісу, перш ніж померти від голоду і спраги. Вони позводились на ноги і поплентались у той бік, де, як припускали восьмеро з тринадцятьох, була стежка, – проте вони так і не з’ясували, хто мав рацію. Тьмяний день, як завжди буває в лісі, ще раз розчинився в чорноті ночі – аж тут довкола них зненацька спалахнули численні смолоскипи, ніби сотні червоних зірочок. До них підскочили лісові ельфи з луками та списами і наказали ґномам зупинитися.

Про бій не було й мови. Навіть якби ґноми не були в такому становищі, що тільки раді були потрапити в полон, – їхні маленькі ножі (єдина їхня зброя) не змогли б нічого вдіяти супроти ельфійських стріл, здатних поцілити у пташине око в цілковитій темряві. Тож друзі просто завмерли на місці, посідали долі й стали чекати – всі, крім Більбо, який надів свого персня і швиденько ковзнув убік. Ось чому, коли ельфи зв’язали ґномів, вишикувавши їх один за одним довгою вервечкою, і перерахували їх, – вони не помітили і не полічили гобіта.

Так само ельфи не чули й не здогадувалися, що він дріботів позаду, назирці за їхніми смолоскипами, коли вони вели своїх полонених углиб лісу. В усіх ґномів були зав’язані очі, але яка різниця, коли навіть гострозорий Більбо не міг розгледіти, куди вони прямують, і ні він, ані решта все одно не знали, звідки вони рушили. Більбо щосили намагався не відставати від смолоскипів, бо ельфи змушували ґномів рухатися якомога швидше – хоч які ті були охлялі та кволі. Король звелів своїм підданцям поспішати. Раптом смолоскипи зупинились, і гобіт саме встиг наздогнати процесію, коли вогні знову замерехтіли над мостом. То був міст, який вів через річку до королівських палат. Під ним стрімко неслася темна вода, а на протилежному його кінці була брама, і вела вона до пащі величезної печери, що заглиблювалась у крутий схил лісистого пагорба. Великі буки спускалися до самого берега, і їхнє коріння омивала вода.

Ельфи погнали полонених через міст, але Більбо забарився, вагаючись. На вигляд печерна паща йому зовсім не сподобалася, але він саме вчасно вирішив усе-таки не кидати друзів – бо щойно гобіт шмигнув слідом за останніми ельфами, як велика королівська брама з виляском зачинилась.

У печерних коридорах горіли червоні смолоскипи, й ельфи-воїни затягли пісню, крокуючи звивистими та плутаними лункими переходами. Вони не були схожі на тунелі ґоблінських печерних міст – менші за розміром, прориті не так глибоко під землею та з чистішим повітрям. У великій залі з колонами, витесаними просто у скелі, на дерев’яному різьбленому троні сидів Король ельфів. На голові в нього була корона з ягід і червоного листя, бо вже настала осінь. Навесні ж він носив корону з лісових квітів. У руці в нього було різьблене дубове берло.

Коли до нього підвели полонених, він похмуро поглянув на них, але наказав воїнам розв’язати їх, бо вони були змучені й обшарпані.

— Зрештою, тут їм і не потрібні мотузки, — промовив він. — Тому, хто одного разу сюди потрапив, уже не втекти через мою чарівну браму.

Довго та ретельно він розпитував ґномів про їхні справи, куди вони йдуть і звідки прийшли, проте довідався не набагато більше, ніж від Торіна. Вони були сердиті та набурмосені й не хотіли навіть прикидатися ввічливими.

— Що ми вчинили, о королю? — підніс голос Балін, який був тепер найстаршим. — Хіба це злочин – заблукати в лісі, знемагати від голоду та спраги, ще й потрапити в тенета павуків? Чи павуки – це твої свійські тварини або домашні улюбленці, якщо їхня загибель так тебе розгнівала?

Звісно, такі питання лише розлютили короля, й він відповів:

— Так, це злочин – блукати моїм королівством без дозволу. Чи ви забули, що вдерлися до моїх володінь і скористалися дорогою, що її проклали мої підданці? Хіба ви тричі не потурбували своїми переслідуваннями моїх підданців у лісі й не збурили павуків своїм розрухом і галасом? Отож, після всіх завданих вами прикрощів я маю право знати, що привело вас сюди, – а якщо ви не скажете мені цього зараз, я триматиму вас у темниці, допоки ви не наберетеся розуму і не навчитеся добрих манер!

Тоді він звелів посадити кожного ґнома до окремої камери, дати їм їсти і пити, але не випускати з їхніх маленьких келій, допоки бодай один із них не забажає розповісти йому все, що він хоче знати. Але король не сказав їм, що Торін – теж його в’язень. З’ясував це знову ж таки Більбо.

Бідолашний пан Торбин – як він втомився за той довгий час, коли жив у тій печері сам-один, постійно ховаючись, не наважуючись знімати персня, ледве насмілюючись поспати – навіть у найтемнішому і найдальшому закутку, який лише міг знайти! Знічев’я він приохотився блукати палацом Короля ельфів. Брама замикалася силою чарів, але часом, коли він встигав, йому вдавалося прошмигнути крізь неї. Кавалькади Лісових ельфів, іноді на чолі з королем, час від часу виїздили – на полювання чи в інших справах – до лісів і до земель, які лежали на сході. І, коли Більбо бував дуже спритним, у нього виходило вислизнути услід за ними, – хоча це було небезпечно. Не раз ворота мало не затискали його, з грюкотом зачиняючись одразу за останнім вершником, однак гобіт не наважувався крокувати серед ельфів, боячись, що вони побачать його тінь (зовсім тоненьку та хистку при світлі смолоскипів) чи наштовхнуться на нього і викриють. А коли все-таки опинявся на волі, що траплялося нечасто, то нічого путнього з того не виходило. Він не хотів покидати ґномів і таки справді не знав, куди йому в цілому світі без них подітися. Він не міг раз у раз наздоганяти ельфів-мисливців, тому й не вивчив доріг, які вели з лісу, – йому лишалося тільки похнюплено блукати поміж деревами, боячись загубитись, аж поки трапиться нагода повернутись.

У лісі він теж голодував, бо з нього був нікчемний мисливець, але в печері міг сяк-так прогодуватися, крадучи їжу з комори чи зі столу, коли поблизу нікого не було.

«Я ніби жалюгідний зломщик, який не може втекти, а мусить день у день грабувати один і той самий будинок, — думав він. — Це найнудніша і найтоскніша частина всієї цієї злощасної, виснажливої, незручної пригоди! Хотів би я опинитися зараз у своїй гобітській норі, біля теплого каміна, і щоб лампа горіла!» – Йому також частенько кортіло якось надіслати чарівникові листа з проханням допомогти, але це, звісно, було абсолютно неможливо, – і невдовзі він вирішив: якщо бодай щось і зробиться, то це зробить пан Торбин, сам і без сторонньої допомоги.

Урешті-решт, після тижня чи двох такого потайного животіння, ретельно стежачи за охоронцями, він примудрився розвідати, де утримується кожен із ґномів. Він знайшов у різних частинах палацу всі їхні дванадцять камер і поступово дуже добре вивчив шлях до них. Яке ж було його здивування, коли одного дня він підслухав розмову двох охоронців і дізнався, що в темниці є ще один ґном – в особливому темному затворі глибоко під землею. Звісно, він одразу здогадався, що це Торін, і згодом переконався, що його здогад був правильний. Насамкінець, подолавши багато труднощів, він зумів розшукати цей затвор і, коли поблизу нікого не було, перекинутися кількома словами з ватажком ґномів.

Торін був надто нещасним, аби й далі злитися на своє безталання й навіть подумував розповісти королеві все про ґномівський скарб і про його пошуки (ось яким слабкодухим він став), – аж раптом почув під дверима тоненький голосок Більбо. Він не повірив своїм вухам. Утім, незабаром таки зметикував, що не міг помилитися, підійшов до дверей і довго пошепки перемовлявся з гобітом крізь замкову шпарину.