Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 31

Тоді Ґандальф теж попрощався. Більбо сів на землю, почуваючись страшенно нещасним і прагнучи опинитися разом із чарівником верхи на його рославому коні. Після сніданку (дуже мізерного) гобіт зазирнув до лісу, і йому здалося, що вранці там так само темно, як і вночі, а ще дуже таємничо: «Таке відчуття, ніби хтось за тобою стежить і чигає на тебе», — сказав він сам собі.

— До побачення! — сказав Ґандальф Торінові. — І до побачення всім вам, до побачення! Через ліс навпростець – туди тепер ваша путь. Не звертайте зі стежки! — бо якщо таки звернете, то тисяча проти одного, що вам уже ніколи її не знайти і не вибратися з Морок-лісу, – а тоді не думаю, щоб я чи хтось інший колись побачив вас знову.

— А ми конче мусимо йти через ліс? — простогнав гобіт.

— Так, мусите! — відказав чарівник. — Якщо хочете дістатися на той бік. Вам треба або перетнути ліс, або відмовитися від пошуків. А я не збираюся дозволяти вам зараз відступитися, пане Торбине. Мені соромно за вас через такі думки. Адже ви тепер маєте дбати про всіх оцих ґномів замість мене! — закінчив він, усміхаючись.

— Ні! Ні! — вигукнув Більбо. — Я не те мав на увазі. Я хотів сказати – чи немає дороги в обхід?

— Є, якщо ти волієш відмахати дві сотні миль із гаком на північ і вдвічі більше – на південь. Але й тоді на безпечну путь не сподівайся. У цій частині світу немає безпечних стежок. Пам’ятай, що зараз ти в Дикому Краї, тож, куди б ти не подався, з тобою може трапитися будь-яка халепа. Перш ніж ти дістанешся в обхід Морок-лісу на північ, ти опинишся якраз посеред схилів Сірих Гір, а вони просто кишать щонайпаскуднішими ґоблінами, гобґоблінами й орками. Обходячи ліс із півдня, ти потрапиш у володіння Чорнокнижника – і навіть тобі, Більбо, не треба розповідати про цього чорного чаклуна.

Я не раджу вам і близько підходити до місць, які видно з його темної вежі! Тримайтеся лісової стежки, піднесіться духом, сподівайтеся на краще – і, якщо вам неймовірно поталанить, одного прекрасного дня ви, можливо, вийдете до Довгого Озера, а за ним, ген-ген на сході, побачите Самотню Гору, де живе старий добрий Смоґ, – утім, сподіваюся, що він на вас не чекає.

— Отакої! Гарно ж ти нас утішив, — пробурчав Торін. — До побачення! Якщо не хочеш іти з нами, краще б їхав своєю дорогою без балачок!

— Тоді до побачення, таки справді до побачення! — відказав Ґандальф, розвернув коня і поскакав на захід.

Але він не зміг побороти спокусу залишити за собою останнє слово. Від’їхавши рівно настільки, щоб його ще могли почути, він озирнувся, приклав долоні до рота і гукнув до них. І вони почули його приглушений голос:

— До побачення! Будьте ласкаві, шануйтесь – і НЕ ЗВЕРТАЙТЕ ЗІ СТЕЖКИ!

Потім він пустив коня чвалом і хутко зник з очей.

— Та вже до побачення, їдьте-їдьте! — бурчали ґноми, сердячись іще більше через те, що розлука з Ґандальфом таки справді їх засмутила.

Тепер починалася найнебезпечніша частина всієї мандрівки. Кожен завдав собі на плечі по важкому клунку та міху, що випали йому при розподілі, повернувся спиною до світла, яке заливало прилеглі терени, й пірнув у ліс.

РОЗДІЛ VIII

МУХИ ТА ПАВУКИ

Вони йшли вервечкою. Стежка починалася немовби аркою з двох великих старезних дерев, які схилились одне до одного, утворивши вхід до тінявого тунелю, – вони були так сильно заглушені плющем і обліплені лишайником, що на їхньому гіллі виднілось лише кілька почорнілих листочків. Сама стежка виявилася вузькою і звивалася поміж стовбурів. Невдовзі світло, що пробивалося крізь арку, перетворилося на маленьку світляну цяточку далеко позаду, і тиша стала такою глибокою, що кожен крок гучно відлунював у лісі, а дерева, здавалося, нахилялися над ними, прислухаючись.

Коли їхні очі звикли до імли, вони почали дещо розрізняти обабіч стежки при якомусь тьмяному зеленавому півсвітлі. Іноді тоненькому сонячному промінчику щастило прослизнути крізь шпаринку в листі високо вгорі, обминувши навіть переплетені конари та сплутане гілля, й увігнатися перед ними в землю блискучою шпицею. Але це траплялося рідко, а невдовзі й зовсім припинилось.

У лісі водилися чорні вивірки. Коли гострозорі допитливі очі Більбо призвичаїлися до півтемряви, він став мигцем помічати, як вони відскакують од стежки й тікають за стовбури. Чути було також дивні звуки – рохкання, тупотіння та метушню в підліску і серед листя, яке подекуди лежало на землі височезними купами, – але хто видавав ті звуки, Більбо не міг роздивитися. Найогидніше, що вони побачили, – це павутиння: темне, щільне, надзвичайно товсте павутиння, яке куди не глянь напиналося поміж деревами чи обплутувало нижні гілки обабіч стежки. Воно ніде не перетинало стежки, але чи вона лишалася чистою завдяки якимось чарам, чи з якоїсь іншої причини – це їм було невтямки.

Минуло небагато часу – і вони почали ненавидіти ліс так само палко, як зненавиділи тунелі ґоблінів, але ліс, здавалося, лишав іще примарнішу надію на те, що він коли-небудь скінчиться. А вони йшли і йшли, безперестанку тужачи за сонцем та небом і прагнучи відчути на обличчі подув вітерцю. Повітря під кронами дерев було важке, затхле та застигле – навіть не сколихнеться. Це відчули навіть ґноми, котрі звикли жити під землею і часом подовгу не бачили сонця, – а гобітові, який хоч і жив у норі, але полюбляв проводити літні дні на свіжому повітрі, здавалося, що він от-от задихнеться.

Найгірше було вночі. Темрява ставала непроглядною – не такою, яку ви звете непроглядною, а непроглядною насправді: такою чорною, що дійсно не було видно нічого. Більбо спробував було помахати рукою перед самим своїм носом, але не побачив власної руки. А втім, це не зовсім правда, що вони нічого не бачили: вони бачили очі. Мандрівники спали, міцно притулившись один до одного, але по черзі вартували, – і коли настала черга Більбо, він спостерігав у навколишній темряві якісь вогники; часом чиїсь жовті, червоні чи зелені очі пильно розглядали його зблизька, а потім повільно гасли і зникали, щоб так само повільно розгорітися деінде. А часом вони зблискували серед гілля просто над його головою – і це було найстрашніше. Та найбільше Більбо не подобались очі відразливо безбарвні й булькаті. «Очі комах, — думав він, – аж ніяк не тварин, – тільки надто вже великі».

Хоча ще було не дуже холодно, вони спробували розпалювати вночі сторожове вогнище, але незабаром облишили це. Вогонь, здавалося, притягував зусібіч сотні й сотні очей, хоча їхні власники, хоч би хто вони були, дбали про те, щоб їх самих не було видно у відблисках полум’я. Та найгіршим було те, що вогонь приваблював тисячі темно-сірих і чорних метеликів, подекуди завбільшки мало не з долоню, які пурхали і дзижчали в них над вухами. Ті метелики були нестерпні – як і велетенські кажани, чорні, наче смола. Тож мандрівники не розпалювали багать, а куняли всю ніч, зіщулившись у несосвітенній моторошній темряві.

Усе це тривало, як здавалося гобітові, вже віки, – до того ж йому постійно дошкуляв голод, бо вони якнайпильніше економили харчі. Дні минали за днями, а ліс ніби й не мінявся – і мандрівники почали непокоїтися. Запаси харчів не бувають невичерпними – і їжа таки справді почала закінчуватися. Ґноми спробували стріляти у вивірок і змарнували чимало стріл, перш ніж пощастило поцілити в одну. Та коли її засмажили, вона виявилась огидною на смак – і на вивірок вони вже не полювали.

До того ж їх мучила спрага, бо в них лишалося мало води і вони жодного разу не натрапили на джерело чи струмок. Так їм і велося, аж поки одного дня путь їм перетнув швидкоплинний потік. Течія була сильна, але сам потік, якраз упоперек стежки, був неширокий, а ще він був чорний – чи здавався таким у темряві. Добре, що Беорн застеріг їх щодо нього – інакше вони б напилися з потоку, байдужг, якого він кольору, і наповнили б його водою спорожнілі міхи. А тому вони лише застановилися, як через нього перебратися, не вступивши у воду. Колись тут був дерев’яний місток, але він прогнив і завалився, лишивши по собі тільки обламані стовпчики біля берега.