Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Гобіт, або Туди і звідти [іл. Алан Лі] - Толкин Джон Рональд Руэл - Страница 1


1
Изменить размер шрифта:

ПЕРЕДМОВА

Це дуже давня історія. За тих часів мови та літери були цілком відмінні від тих, якими ми користуємося сьогодні. Ці мови передано українською. Але треба взяти до уваги кілька моментів.

У сучасній українській мові слово «гном» пишеться тільки через літеру «г». У цій же історії вживаються форми «ґном», «ґномівський», але тільки тоді, коли йдеться про стародавній народ, до якого належали Торін Дубощит і його супутники.

«Орк» – це не сучасне слово. Воно трапляється раз чи двічі, але зазвичай перекладається як «ґоблін» (чи «гобґоблін» – стосовно рославішого племені). «Орк» – це гобітська форма тогочасної назви цих створінь, і вона зовсім не пов’язана з поширеною в деяких мовах назвою «орк» чи «орка», що вживається на позначення морських тварин, подібних до дельфінів.

Руни – це стародавні літери, які спершу вирізьблювали чи видряпували на дереві, камені чи металі, й тому вони були тонкі та кутасті. У часи, про які піде мова, лише ґноми постійно користувалися ними, особливо для приватних і секретних записів. їхні руни передано в цій книзі українськими рунами, які нині відомі небагатьом. Якщо порівняти руни з Трорової мапи з їхньою транскрипцією сучасними літерами (на с. 27 і 59), можна виявити абетку, пристосовану до сучасної української мови, а також прочитати рунічний заголовок на с. 8. На мапі зустрічаються всі відомі руни, крім (

),(
) і (
) замість Б, Г і Ґ. І вживається замість Й та Ї. Немає відповідних рун також для Є, Ж, Ш, Щ, Ю, Я. Для Ж, якщо необхідно, можна вживати ґномівську руну (
) , а літери Є, Ю і Я слід передавати поєднанням рун (
) а Ш і Щ – рунами (
) Проте можна помітити ще й інші особливості рунічного письма: щоб передати відсутній у сучасній українській мові придиховий Т (наприклад, у таких ґномівських іменах, як Трор чи Траїн, які передано у книзі через звичайне Т), вживається руна (
), а руна (
) заступає дві літери нґг також часом використовуються інші руни того самого типу ((
) еа та (
) ст). Потайні двері були позначені Д (
). У їхній бік указувала рука, а під нею було написано:

Останні дві руни – це ініціали Трора і Траїна (див. вище). Місячні руни, які прочитав Ельронд, такі:

Сторони світу на мапі теж позначено рунами. Схід – угорі, як завжди на мапах у ґномів, отже, за годинниковою стрілкою йдуть С (Схід) – Пд (Південь) – 3 (Захід) – Пн (Північ).

РОЗДІЛ І

НЕОЧІКУВАНА ГОСТИНА

У норі попід землею жив собі гобіт. Ні, не в бридкій брудній вологій норі, де звідусіль стирчать хвости хробаків і смердить тванню, але й не в сухій і порожній піщаній норі, де ні на що присісти й нічого з’їсти: то була гобітська нора, а отже, – з усіми вигодами.

Вона мала довершено круглі двері, схожі на вікно в каюті вітрильника, – пофарбовані в зелений колір, із блискучою кулястою ручкою з жовтої міді рівно посередині. Двері провадили до трубоподібного передпокою, схожого на залізничний тунель, – дуже зручний незадимлений тунель, із панелями та кахляною підлогою, встеленою килимами, з полірованими стільцями вздовж стін і силою-силенною гачків для капелюхів і пальт, – гобіт любив гостей. Тунель зміївся далі й далі, заглиблюючись простісінько (але не навпростець) у схил пагорба – Пригірка, як його називали всі, хто жив на багато миль довкола, – й у тунель виходило безліч маленьких круглих дверцят, то з одного боку, то з другого. Підійматися сходами – це було не для гобіта: спальні, ванні кімнати, льохи, комори (їх було чимало), гардеробні (він мав цілі кімнати, призначені для одягу), кухні, їдальні – всі вони розташовувалися на тому самому поверсі й навіть у тому самому коридорі. Найкращі кімнати були по ліву руку (якщо йти досередини) , бо тільки вони мали вікна, глибоко посаджені круглі вікна, що виходили в садок і на прилеглі луки, які спускалися до річки.

Наш гобіт був дуже заможним гобітом на прізвище Торбин. Торбини жили, сусідячи з Пригірком, іще хтозна відколи, і їх вважали тут дуже респектабельними – не лише тому, що більшість Торбинів були багатії, але й тому, що вони ніколи не встрягали в жодні пригоди і не робили нічого несподіваного. Можна було заздалегідь знати, як Торбин відповість на те чи інше питання, тож і не завдавати собі клопоту запитувати його. Ця ж історія – саме про те, як Торбин устрягнув-таки у пригоду і як йому, на його власний подив, довелося робити і казати речі цілком несподівані. Він міг утратити пошану сусідів, проте досягнув… – ну, ви самі побачите, чи досягнув?! він, урешті, чого-небудь.

Матуся оцього нашого гобіта… – до речі, а хто такий гобіт? Я гадаю, гобітів сьогодні треба якось описати, адже вони стали рідкісними!] і почали триматись осторонь від Великого Народу, як вони називають нас. Вони є (чи були) маленькими чоловічками, десь до половини нашого зросту, і меншими, ніж бородаті ґноми. У гобітів борід немає. У них також мало або й зовсім немає нічого чарівного, за винятком звичайних буденних чарів, які допомагають їм зникати безшумно і швидко, коли дурні здоровані, як-от ви чи я, немов слони, незграбно сунуть у їхній бік, зчиняючи шум, який можна почути за милю. Гобіти схильні до повноти; вони вдягаються в усе яскраве (переважно в зелене та жовте); не носять взуття, бо від природи мають на ступнях товсту підошву та густе і тепле брунатне хутро, подібне до волосся в них на головах (тільки не кучеряве); мають довгі вправні брунатні пальці, добродушні обличчя і заливаються глибоким мелодійним сміхом (особливо після обіду, який вони залюбки заживають двічі на день, коли вдасться). Тепер ви знаєте досить, отож можна розповідати далі. Як я почав був говорити, матусею цього гобіта – тобто Більбо Торбина – була знаменита Беладонна Тук, одна з трьох славних доньок Старого Тука, старійшини гобітів, котрі жили в Заріччі – по той бік маленької річечки, що протікала біля підніжжя Пригірка. Подейкували (в інших родинах), що в далекому минулому один із Тукових предків узяв собі за дружину ельфиню. Це, звісно, дурниці, проте в усіх Туках, напевно було щось не зовсім гобітське, бо час від часу хтось із їхнього клану вирушав на пошуки пригод. Вони делікатно зникали, і родина залагоджувала цю справу; та факт залишався фактом: Туки не були такі респектабельні, як Торбини, хоча, без сумніву, жили заможніше.

Не можна сказати, що Беладонна Тук зазнала коли-небудь якихось пригод, вийшовши заміж за Бунґо Торбина. Бунґо, який був батьком Більбо, побудував для неї (а частково і за її гроші) найрозкішнішу гобітську нору, яку тільки можна було знайти чи то під Пригірком, чи по той бік Пригірка – в Загір’ї, чи в Заріччі, і прожили вони там до самого кінця своїх днів. І все-таки ймовірно, що Більбо, її єдиний син, хоч він і виглядав та поводився, як точна копія свого статечного та добропорядного тата, успадкував від Туків щось дивацьке, що лише чекало нагоди, аби вийти назовні. Нагоди, щоправда, жодного разу так і не трапилося, аж доки Більбо Торбин подорослішав, дожив приблизно до п’ятдесяти чи скількох там літ, мешкаючи в чудовій гобітській норі, яку побудував його батько – його я щойно вам описав, – і здавалося, що тепер він уже ніколи не зрушить із насидженого місця.