Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич - Страница 9

Господиня замовкла, відвела погляд. Степан почувався ніяково: зіпсував настрій Олені Андріївні через свою цікавість. Але господиня сумувала недовго. Подивилася на садівника і бадьоро запитала:

— А місто гарне? — спитала, облизавши пересохлі губи.

— Очаків?! Та ні, звичайне… сіре. Там напевно влітку гарно. А зараз — ні.

Олена Андріївна запропонувала Степану чарку горілки, проте він ввічливо відмовився.

— Знаєте, Андріївно, я сьогодні ввечері від’їду на кілька днів, — повідомив по паузі. — Та ви не хвилюйтеся! Мені треба знайомих тут недалеко від Києва навідати. А коли повернусь, то і в саду, і на городі дам лад. Вже час до зими готуватись!

— Час, час, — притакнула господиня.

Видалося Олені Андріївні, що Степана щось непокоїть. І вечеряв він, не помічаючи смаку їжі. А м’ясо ж яке вийшло — смакота! Духмяне, м’яке, сама господиня тішилась. Тільки ж садівник вечерю не похвалив. Похвалити — не похвалив, а з їв усе до останньої крихти і навіть підливку скоринкою хліба підібрав.

***

Ігор прокинувся близько третьої години ночі. Запалив світло в кімнаті, задумавшись, посидів на ліжку, а потім вирішив вийти на подвір’я.

Підійшов до сараю і спантеличено втупився у замок на дверях.

«Невже змився з усіма скарбами?» — подумав.

Намагався пригадати, де в них запасні ключі від усіх замків лежать, але не зміг. Мати напевне знає, таж не будити її посеред ночі!

Настрій у Ігора зіпсувався. Повернувшись в будинок, він ліг на ліжко, але так і не зміг заснути аж до ранку.

7

Сон не йшов. Тиша за вікнами будинку здавалася Ігорю тривожною. Він довго прислухався, сподіваючись почути кроки Степана. Але з двору не долинало ні кроків, ні якихось інших звуків.

Ігор навшпиньках зайшов у вітальню. В будинку було на диво тихо. Мати спала, миші шаруділи тільки взимку, коли через морози перебиралися під підлогу. Та до морозів ще місяців два.

У барі буфету вже давно зберігалася настоянка на грецьких горіхах. Саме про неї думав Ігор, відчиняючи верхні дверцята буфету. У пітьмі пляшка ніби підморгнула Ігору особливим матовим блиском. Він акуратно витягнув її, взяв маленьку чарку і пішов до столу. Сів на стілець, до дерев’яного сидіння якого була прив’язана двома стрічками сплетена з клаптиків подушечка. Наповнив чарку і задумався. Згадав нічні пошуки скарбу в Очакові, простукування стін, витягання валіз. Як не крути, а закон вони зі Степаном порушили! Хоч хто тепер законів не порушує?! Може, тільки його мама! До речі, він сам до поїздки в Очаків нічого протизаконного не робив! Навіть думки такої не виникало. І там, в Очакові, щось зупиняло його. А Степан, здається, навіть на хвильку не задумався, жодний сумнів його не брав. Радше навпаки — від самого початку він був готовий на все. Недарма він напередодні повів Ігора в «Госптовари» і там за його, Ігора, гроші купив цвяходер. А як спритно він ним користувався, відмикаючи двері, зламуючи замки і замочки! Він казав, що батько його сидів… Може, й він сидів? А коли звільнився, дочка його додому не прийняла! Ось він і пішов блукати світом.

Ігор ковтнув настоянки. Міцна, міцна і солодкувато-гірка. Приємно вдарила в голову, і думки відразу переключилися. Точніше, відключилися. Ігор завмер, потім раптом провів долонею по голих стегнах і відчув її холод.

«Може, одягнутися?» — подумав. Але ця думка довго не затрималася в голові. Неквапом допив чарку, поставив пляшку в буфет і знову навшпиньках повернувся у свою кімнату.

Вранці його розбудив тихий докір матері.

— Ти що, вже по ночах горілку п’єш? — запитала вона, заглянувши в його кімнату. — Бери приклад із Степана! Зовсім не п’є чоловік!

— Він своє вже випив! — спросоння відповів Ігор і, розплющивши очі, поглянув на годинник — половина восьмої. — Степан вже повернувся?

— Не бачила! Хочеш поснідати — вставай! Люди вже на роботу он ідуть! — показала поглядом на вікно.

Ігор зітхнув. «Зараз знову про роботу торочитиме», — подумав.

— А чого нам бракує? — запитав син, підводячись з ліжка.

— А якби моєї пенсії не було? — голосніше, ніж зазвичай, сказала мати.

— Та скільки там тієї пенсії? Півтори тисячі. А я в банку щомісяця триста доларів процентів отримую! Хіба мало?

— Це ж дармоїдство, — вже тихіше заговорила мати, боячись, що чергова суперечка про необхідність роботи закінчиться звичним скандалом і кількома днями взаємного ігнорування. — За це в радянські часи у в’язницю садовили!

— Ось тому Союз і розвалився, — огризнувся Ігор, проте відразу збавив оберти. — Ну хіба нам чогось бракує? Вистачає ж. А на роботу, щойно з’явиться цікава, обов’язково піду!

Вони справді жили на банківські проценти від депозиту, на який поклали чималу різницю між вартістю проданого київського і купленого ірпінського житла. Раз на місяць Ігор їздив у банк і знімав гроші. Привозив додому, клав на стіл перед матір’ю, і тільки після цього забирав половину собі. Він вже так звик до цього існування, що власне поїздки в київський банк і вважав своєю роботою.

Олена Андріївна швидко заспокоїлась і вже насипала синові в тарілку гарячу гречану кашу. Зверху поклала чималий шматок масла, яке відразу розтеклося, просочуючись вниз.

Ігор неквапом їв кашу великою ложкою і дивився у вікно.

— Я розпитаю, — раптом пообіцяв він, винувато глянувши на маму. — Може, й тут якась робота з’явилася. Мені, якщо чесно, нудно сидіти без діла.

Олена Андріївна кивнула.

— Дорожчає все! — сказала. — Сир, наприклад, вже по шістдесят гривень за кіло! А пенсію мені не піднімають, та й проценти наші не збільшились…

Ігор не захотів підтримувати цю сумну розмову. Доїв кашу, налив собі чаю. Замислився: як згаяти час? Але думки вже перекинулися на Степана, точніше, на його відсутність. Потім згадав про стару валізу з міліцейською формою і пачками радянських рублів. Про пістолет у кобурі. Гарний подаруночок від Степана! Хоча в Києві на Андріївському узвозі за таку форму можна у туристів кругленьку суму злупити! Може, завезти?!

Ігор зітхнув. Повернувся до кімнати, відкрив валізу і витягнув міліцейську форму. Перевірив кишені і з одної витягнув посвідчення лейтенанта міліції Зотова І. І.

— Що, теж Ігор? — усміхнувся, розглядаючи маленьке чорно-біле фото. Хлопцеві на ньому було років двадцять п’ять, не більше!

Погойдав на долоні дві пачки радянських сторублівок. Вага солідна. Що знав Ігор про той час, коли в країні, якої більше нема, були в обігу ці гроші, за які вже давно нічого не купиш? Практично нічого. Ні, звичайно, народився він ще там, під час останньої радянської «п’ятирічки», як любила говорити його мама.

— До чого тут «п’ятирічка» і взагалі, що це таке? — скривив губи Ігор. — Школа була десятирічкою, це точно! А от «п’ятирічка» що?!

Здвигнувши плечима, кинув «колишні» гроші назад у валізу.

— Ти у крамницю сходиш? — донісся з вітальні мамин голос.

— Так, якраз збирався вийти, — відповів Ігор.

Акуратно склав у валізу міліцейську форму, зверху поклав посвідчення І. І. Зотова. Закрив валізу і запхав під ліжко.

Накрапав дощик, тож Ігор йшов під парасолею. В голові чомусь крутилась стара пісенька із новорічного кінофільму про п’ять хвилин. «Що би це означало?» — задумався Ігор, прямуючи до першого по дорозі кіоску.

Купив пачку сигарет, запалив. І в ту ж хвилю біля нього з’явився хлопчина без парасолі, з мокрим волоссям, що прилипло до лоба, в брезентовій робі і кирзових чоботях.

— Дядьку, дайте закурити!

Ігор простягнув йому відкриту пачку, дивлячись на хлопця з іронією.

— Ти сигарету хоч долонею прикрий, бо дощ намочить, — сказав він.

— Та я під дашком покурю, — спокійно відповів хлопець, прикурив свою сигарету від Ігоревої і справді прилаштувався під дашком кіоску, зліва від віконечка.

— Чоботи де купив? — жартома запитав Ігор. — Зараз такі не випускають!

— У сараї батькові знайшов, армійські! — серйозно відповів хлопець, не зважаючи на іронію в голосі Ігоря.