Садівник з Очакова - Курков Андрей Юрьевич - Страница 11

Ігор почув швидкі кроки, що віддалялися. Перелякався. Рвонув щосили до вогників. Нарешті вони наблизилися. Він зупинився перед яскраво освітленими ворітьми, за якими було видно сірі будинки якогось підприємства. Справа від воріт табличка.

«Очаківський винзавод» — прочитав він і озирнувся довкола.

У лівій кишені щось заворушилось. Неприємне відчуття налякало. Він запхав руку в кишеню, і на його долоні зацокав механізм — серце золотого годинника забилося. Здивований Ігор витягнув годинник і, піднісши до вуха, почув голосне цокання.

«Що за дідько? — подумав. — Годинник запрацював. І звідки тут „Очаківський винзавод“, нема в Ірпені такого… Чи може, який філіал побудували?.. Час бурхливий, кожного дня щось будують, щось ламають…»

За огорожею раптом пролунала знайома мелодія, і чоловічий голос сказав: «У Москві — північ. Передаємо сигнали точного часу…»

Ігор труснув головою, заплющив очі. Витягнув годинник, відкинув круглу золоту кришку з гравіюванням. Обидві стрілки дружно показували на розгонисту «дванадцять».

В цей момент щось грюкнуло. За воротами почулися кроки. Ігор швидко відбіг убік. Побачив, як з воріт виїхала маленька вантажівка з критим кузовом — стара модель, такі він тільки по телевізору в фільмах про старі часи бачив. Виїхала, повернула праворуч і поїхала поволі далі, геть від Ігора, освітлюючи фарами дорогу. Ворота знову зачинились. І більше жодних шумів і звуків.

Ігор роззирнувся. Машина вже розчинилася в темряві, і єдиним освітленим місцем залишалися ворота, над якими виднілися сірі заводські стіни та дах сторожової будки.

«Може, постукати і сторожа запитати, куди це я потрапив?» — подумав Ігор.

Він не встиг додумати цю думку, як половинка воріт прочинилась. До вух Ігора долинув напружений шепіт, а потім з-за воріт визирнула голова. Визирнула і завмерла, ніби прислухаючись.

— Ну давай, іди вже, — долетів до Ігора, що відійшов у темряву, чоловічий голос.

Вийшов хлопець з якимось важким мішком на плечах, озирнувся, махнув рукою сторожу і зробив кілька незграбних кроків від воріт. Зупинився і поправив мішок. Ворота за ним зачинилися. Дзвякнуло залізо — мабуть, сторож засунув важку засувку.

Ігор вийшов з темряви і бадьорим кроком попрямував до хлопця, щоб розпитатися дорогу до автостанції.

Побачивши міліціонера, що крокував до нього, хлопець скинув під ноги мішок і завмер. Мішок упав майже беззвучно і заколихався, наче живий, вже лежачи на землі.

— Я той… Уперше!.. — затинаючись від переляку, заговорив хлопець. — Ви мене не той… благаю! Мама взнає — помре, в неї серце хворе… батько воював, калікою з фронту повернувся… Помер рік тому…

— Що ти несеш? — здивувався Ігор.

Незрозумілий переляк хлопця зробив Ігоря господарем становища.

— Вино, — пролепетав хлопчина приречено і подивився на мішок.

— Ти мені скажи: до автостанції далеко?

Хлопець замовк і підозріло подивився в очі людині в міліцейській формі, не зовсім розуміючи, про що той питає.

— Ну… хвилин двадцять пішки… — промовив він більш упевнено.

— А це що? — Ігор копнув носаком мішок, який легко подався під чоботом і відразу відновив свою дивну форму, щойно чобіт опустився на землю.

— Я ж казав, вино… Це вперше… Ркацителі… Один міх взяв за весь час… Не арештовуйте…

Ігор раптом зрозумів причину переляку хлопця. «Злодюжка! — усміхнувся подумки Ігор, — а тут я в старій ментівській формі, а кругом темно…»

Хлопець, зауваживши усміх Ігора, напружився.

— Я зараз, я назад віднесу! — показав він поглядом на мішок.

— Стривай, поговоримо! — Ігор намагався спародіювати інтонації винного злодюжки — здалося, що він говорить якось дивно, не по-місцевому. — Ти сам звідки?

— Я тутешній, з Очакова… Мати на базарі торгує, я тут на винзаводі працюю…

— Тутешній? З Очакова? — повторив спантеличений Ігор. — Щось мені це не подобається…

— Що не подобається? — обережно запитав хлопець.

— Все не подобається, — Ігор озирнувся. — Темно тут у вас… А тобі скільки років?

— Двадцять один… Самохін Іван — моє ім’я, а по-батькові — Васильович…

— А коли ж ти народився, Самохін Іван Васильович? — Ігор заговорив повільніше, чітко вимовляючи кожне слово, і здалося йому, що він і сам заговорив якось не так, з іншими інтонаціями чи що…

— У тридцять шостому… Сьомого травня… Трішки не пощастило, а то був би день народження в День перемоги…

Ігор замислився. Тридцять шостий рік плюс двадцять один рік життя — все це складалося в 1957-й. Маячня! Ігор підняв погляд на злодюжку, потім знов подивився на міх з вином.

— Ти що, сильно п’єш? — запитав.

— Ні, що ви? Я спортом займався, за район бігав… Це на продаж! — сказав хлопець і раптом замовк, вдаривши кулаком у своє чоло, картаючи себе, що видав з усіма бебехами.

— Он як… — протягнув Ігор.

— Це ж скільки мені дадуть?! — прошепотів хлопець. — Років десять? Чи більше?

— Скажи-но, яке сьогодні число? — запитав Ігор, пропустивши запитання злодюжки повз вуха.

— Третє жовтня.

— Ну ходімо, — задумливо промовив Ігор і показав пальцем на міх з вином. — Бери, і ходімо!

Самохін підняв міх з вином, закинув за плечі. Озирнувся на міліціонера.

— Куди? — запитав голосом приреченого.

— Поки що до автостанції! — Ігор жестом наказав хлопцеві йти попереду, наче той справді був арештований.

Іванко Самохін йшов повільно. Незручна і важка була його ноша. Ще аби своя, а так… тепер не своя! Хотілося йому зупинитися, озирнутися, ще раз слізно попросити цього лейтенанта відпустити його, Іванка, а в подяку за доброту міх з вином собі забрати! Тільки, видно, правильний цей лейтенант! Нічого ні в його погляді, ні в голосі не підказувало, що з ним можна домовитися.

Хвилин п’ять вони йшли в темряві. Тільки бруківка голосно стукала в підошви чобіт. Самохін зупинився.

— Ти чого? — вдарив його в спину голос міліціонера.

— Змучився.

— А далеко ще?

— Хвилин десять.

— Ну то відпочинь, — якось просто, зовсім по-людськи промовив Ігор, і у Івана Самохіна знову з’явилася надія. Це були перші слова, вимовлені міліціонером так, ніби на ньому не було форми.

Іван акуратно поставив міх з вином під ноги. Відсапався.

— Запалити можна? — запитав.

— Пали, — відповів Ігор.

— Та нема що палити, — признався Іванко Самохін.

Ігор дістав пачку сигарет, відкрив, простягнув.

— Це не наші, — здивовано вирвалося у хлопця. — Та й ви, здається, не місцевий?

— Ні, — Ігор заперечливо покрутив головою.

— А звідки ж?

— З Києва.

— Зі столиці? — в голосі хлопця знову забринів страх. — Це що, спеціально? На винзавод?

— А що, там такі погані справи? — Ігор скривив губи в усміху. — Розікрали все? Так?

— Ні… Хіба який дріб’язок, може… Але начальство чесне…

— Ні, не на винзавод, — вирішив Ігор підіграти в розмові. — З іншого приводу.

— З іншого? — задумливо повторив Іван, затягуючись сигаретою. — Бандити?

— Так, — кивнув Ігор, дивлячись хлопцю в очі.

— Багато їх тепер тут. Через Чагіна, чи що?

Ігор здригнувся, почувши знайоме прізвище, і хлопець затремтів, наче злякавшись реакції міліціонера. Невже, подумав Самохін, тепер так усі Фіму Чагіна бояться, що навіть столичні міліціонери від його імені сахаються!

— Ти його знаєш? — запитав Ігор.

— Всі його знають… Ну… я бачив його… А так ні… особисто не знайомий. Що мені з ним? Я — чесний…

Ігор засміявся. Неголосно, але від душі. Заливаючись сміхом, показав рукою на міх з вином.

— Але ж я не грабую… не вбиваю, — плаксиво промовив Самохін. — Один раз чуже взяв…

— Щось я тобі не вірю, — голос Ігоря знову «надягнув» міліцейську форму, і навіть самому Ігорю видався чужим, холодним. — Мама на базарі торгує… Ти вино з заводу крадеш… А чим мати торгує?

Іванко Самохін ніби словом вдавився, гикнув і випустив сигарету з рота. Вона впала, розсипаючи іскринки. Іван нахилився, підняв сигарету, гикаючи, обтер пальцями мундштучну частину і знов сунув до рота.