Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 8

Анна-Марiя годинами просиджувала на сходовому майданчику, однак це не додавало радостi, як ранiше. Iгри в дворi теж не приносили задоволення. Крiм того, до сусiднього будинку, де жили друзi-близнюки, переїхала родина з дiвчинкою, котра повнiстю заволодiла увагою Санюль. Прiзвище дiвчинки здавалося Аннi-Марiї неприємним — Сiдловська.

Дiвчинка була руда й, незважаючи на свiй вiк, мала вигляд маленької жiнки — коротконога, мiцно збита, з м'яким опуклим черевцем i вже окресленими грудьми. Вона вигадувала безлiч нових iгор, одна з яких була особливо незвичайною — гра в суд.

Тепер дiти, за пропозицiєю Сiдловської, збиралися на пустирищi за будинком, i вона всiм призначала ролi: хтось ставав «прокурором» (зазвичай це була сама Сiдловська), хтось «адвокатом», хтось «вартовими», але роль Анни-Марiї залишалася незмiнною — вона завжди була «пiдсудною». Суди вiдбувалися щовечора й тривали годинами, аж поки на небi не з'являлися зiрки.

Суть гри полягала в тому, що Сiдловська довго й нудно розбирала вчинки й поведiнку «пiдсудної»: як вона дивиться, що говорить, чому не привiталася з матiр'ю самої Сiдловської, чому не вiддала 22 копiйки за морозиво, яким пригостив її батько Сiдловської, навiщо живе в чужої тiтки, якщо поруч квартира батька. Коли цi теми вичерпалися, на суд було винесено питання про матiр Анни-Марiї, i прокурор-Сiдловська оприлюднила вердикт, що дочка «повiї» не може гратися разом iз дiтьми з порядних родин. Ця гра, а головне — магнетизм самої Сiдловської настiльки заворожували всiх присутнiх, що й Анна-Марiя, й Санюлi покiрно брели на задвiрки щовечора, незважаючи на те, що пiсля кожної такої гри вiдчували повне душевне спустошення. Проте усвiдомлення того, що грають вони в дорослi iгри, й до них приходять новi вiдчуття, зовсiм не схожi на райдужнi дитячi емоцiї, дiяли майже наркотично. Iнодi Анна-Марiя з жахом думала, що якби Сiдловська винесла вирок повiсити її — це було б виконано без жодного заперечення.

Виходити в двiр для Анни-Марiї тепер означало лише одне: почувати свою провину. Особливо ж гостро це вiдчулося тодi, коли вiд матерi надходила посилка, й Анна-Марiя одягала на прогулянку джинсову спiдничку або лакованi черевички — речi, яких не було в iнших.

Посилки вiд матерi — до свят чи до дня народження — от що визначало життя Анни-Марiї. Вона сама розпаковувала їх. Спочатку вдихала запах грубої полотняної тканини, в котру була загорнута коробка, торкалася кiнчиком язика до сургучевої печатки (вона нагадувала розплавлену шоколадну медальку), акуратно розв'язувала кошлатий джгут. I шматок тканини, i джгут, i паперову обгортку вона ховала пiд подушку, щоби часом воскрешати в пам'ятi солодкий процес «роздягання» чарiвного пакунка. Тим паче, що через певний час їй не лишалося нiчого, крiм цих знакiв материнської уваги: тiтка Валя швидко знаходила застосування «iноземному шматтю» своєї пiдопiчної. Аннi-Марiї дiставався лише запах. Дивний, нi з чим не зрiвнянний запах iншого свiту, збережений яскравими махровими рушниками й лакованими туфельками з позолоченими пряжками. Коли Анна-Марiя виходила в двiр в обновках, це викликало нову бурю невдоволення Сiдловської й черговий судовий процес…

Коли Анна-Марiя перейшла в другий клас, батько нарештi схаменувся. Вiн одружився на жiнцi, яка мала сина вiд першого шлюбу, i забрав Анну-Марiю додому, в нову родину. Але налагодити життя так i не вдалося. Пристрасть до алкоголю перейшла в хронiчну хворобу, нова дружина виявилася жiнкою суворою, а зведений братик Олекса став для Анни-Марiї бабою Зоєю, тiткою Валею i Сiдловською в однiй особi…

Цi два персонажi з'явилися в її життi зовсiм несподiвано. Спочатку була вона, жiнка з волоссям кольору пiдпаленого паперу — коричнево-рудим, воно спадало на плечi туго закрученими спiральками. Одного разу ввечерi батько зайшов до сусiдки, узяв Анну-Марiю за руку й повiв додому. Новий запах у квартирi насторожив її: пахло фарбою, клеєм, вапном. Батько був схвильований i урочистий. Вiн завiв Анну-Марiю до кiмнати й та, широко вiдкривши очi, стала роздивлятися навкруги: батькiвська кiмната нагадувала царство Снiгової королеви — меблi вкритi плiвкою i висунутi на середину, на пiдлозi валялося клоччя шпалери, свiжовибiлена стеля сяяла первозданною бiлизною. А на кухонному столi стояла жiнка й возила вогкою ганчiркою по стiнi…

— Тепер ми будемо жити разом, — сказав батько.

У той день Анна-Марiя залишилася ночувати у своїй квартирi. За вечерею мачуха сказала:

— Ми повиннi стати подругами, ти зi мною згодна?

Анна-Марiя мовчки кивнула.

— Бути твоєю матiр'ю я не претендую, — продовжувала жiнка. — Але око за тобою потрiбне, чи не так?

Анна-Марiя повторила кивок.

— З'являться проблеми — звертайся. Усе будемо вирiшувати разом. Ти не проти?

Кожна її фраза закiнчувалася запитанням, на яке необхiдно було дати стверджувальну вiдповiдь, i Анна-Марiя без кiнця кивала головою. Батько дивився на обох розчуленим поглядом, уже трохи затуманеним кiлькома келихами вина. Аннi-Марiї дуже хотiлося чимшвидше потрапити до своєї кiмнати, але коли вона нарештi потрапила туди, то побачила, що й тут усе змiнилося. На стiнах були веселенькi блакитнi шпалери, бiля вiкна — нове лiжко, на тумбочцi неструнким рядом стояли iграшки: машинки, солдатики, танки… Кiмнату, вочевидь, готували для когось iншого. Потiм з'явився Олекса — вгодований рожевощокий хлопчик, iз гучним голосом i мiцними кулаками. I вiдтодi Анна-Марiя дуже добре зрозумiла, що означає завжди бути «у повнiй бойовiй готовностi». Вiн мiг наскочити зненацька, де завгодно: пiдстерегти бiля виходу з ванної кiмнати, затиснути в кутку в темному коридорi, наскочити раптово у хвилини, коли вона читала книжку чи спала. I тодi на її руках лишалися синцi й подряпини. Бувало, вiн просто не випускав її з кухнi, стояв на дверях годинами, легко долаючи її слабкий опiр, аж поки вона зовсiм не вибивалася iз сил. Вона пручалася вперто i… мовчки, а потiм затихала в кутку, очiкуючи, коли йому, нарештi, набридне ця забавка. Вiн був молодшим на два роки, але удвiчi вищим i сильнiшим.

Пiзнiше, коли обоє подорослiшали, Анна-Марiя зважувала кожен крок, зроблений нею у квартирi — всюди її могли пiдстерiгати розсипанi по пiдлозi чи залишенi на стiльцi кнопки, влучнi «пострiли» з тюбика iз зубною пастою чи жувальнi гумки, пiдступно засунутi у волосся. Найжахливiшим випробуванням був похiд до туалету чи ванної, коли Олекса припадав вухом до дверей i тоненько наспiвував у щiлинку: «А я все-е бачу-у-у!»

Згодом вiн примудрявся пiдсовувати їй у постiль картинки з голими жiнками, вульгарнi недотепнi малюнки власного виробництва чи записки, написанi з граматичними помилками, але завжди з однаковим побажанням: «Щоб ти здохла…»

…I от тепер, у день свого народження, Анна-Марiя бреде мiстом iз твердим бажанням нiколи бiльше не повертатися у свiй старий двiр, i їй здається, що за її спиною здiймається дев'ятий вал, який змiтає усе на своєму шляху. Ну й нехай змiтає!

Аннi-Марiї все одно, куди йти, аби подалi вiд будинку, вiд своєї металевої розкладачки, вiд двору, в якому, як i ранiше, всiма керує напiвжiнка, напiвкарлиця Сiдловська. Фiолетовi присмерки огортають мiсто, опускаються нижче, у чорнильних калюжах вiдбиваються грона лiхтарiв, на кожному будинку трiпочуть на вiтрi приспущенi прапори — кiлька днiв тому помер черговий партiйний лiдер (мачуха цiлий вечiр ридала перед телевiзором). Бiля гастроному звиваються черги за горiлкою — горiлчанi крамнички працюють безперебiйно. Якщо залпом випити пляшку горiлки, мiркує Анна-Марiя, можна швидко померти вiд… вiд iнтоксикацiї.

Вона ще не знає, що все це: фiолетовий вечiр, дрiбний дощик, розмите свiтло лiхтарiв, думка про смерть — тiльки початок.

Черги за горiлкою часiв так званого застою — найдемократичнiша розвага. Волосся Анни-Марiї, зовсiм мокре, спадає на плечi, з нього, як iз танучих бурульок, стiкає за комiр вода. Попереду — чоловiк iз п'ятнадцять, позаду вже прилаштувалися п'ятеро. Анну-Марiю трохи пiдбадьорює те, що в черзi є й особи жiночої статi: ось жiнка в хустцi з очима побитого спанiєля — куточками вниз, ось три нафарбованi дiвулi в червоних колготках, покурюють комусь у потилицю — i нiчого! Анна-Марiя переступає з ноги на ногу — туфлi геть промокли.