Шості двері - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 11

…Навiть тодi, коли небеснi сурмачi зiграють для Анни-Марiї парад-алле, їй не забути, як забилося в каструлi маленьке, посiрiле тiльце, як майнув над бурунами окропу довгий рожевий хвостик i безпомiчно звiсився за край. Вона бiльше нiколи так не кричала… I нiколи не чула такого оглушливого реготу, яким вибухнув Олекса. Цей безтурботний регiт ще довго стояв у неї у вухах.

Анна-Марiя поховала Альфонсiно у дворi, загорнувши в рушник те, що залишилося вiд нiжного лискучого тiльця. I усвiдомила непоправне: їй бiльше нiколи не повернутися до Калiостро — на «iншiй планетi» зрадникiв не пробачають…

Благословеннi тi, хто нiколи не замислювався про сенс свого iснування i недосконалiсть свiтобудови! Для Анни-Марiї глобальна нiсенiтниця всього, що вiдбувається навколо, мiститься в простому постулатi: «Навiщо ранком прибирати постiль, якщо ввечерi доводиться знову її розстеляти?». Який сенс у щоденних автоматичних рухах? Що вiн надає серцю чи розуму?

Щасливi тi, хто живе, усвiдомлюючи цей сенс, i взагалi — важливiсть свого iснування, вважає вона. По цеглинцi облаштовують вони своє життя, планують його, ретельно розподiляють сили i день за днем тонкою позолотою вкривають свiй прижиттєвий саркофаг, щоб передати його спадкоємцям. Не розумiючи, що вони, спадкоємцi, з такими самими зусиллями споруджуватимуть власний… Цi невгамовнi будiвельники й не здогадуються, що з висоти набагато вищої, нiж пташиний полiт, їхня будова схожа на мiльярд iнших бджолиних будiвель у всесвiтнiх стiльниках. Анна-Марiя не хоче будувати ТАКИЙ чарунок, не хоче бути схожою на iнших. Вона не фарбується, коли всi подруги вимальовують на обличчi неймовiрнi ознаки статевої зрiлостi, не обговорює Аллу Пугачову й не мрiє про дерев'янi сабо. Мовляв, той, хто краєм вуха чув про Модiльянi — поза грою! Але їй необхiдно рухатись, якось функцiонувати в загальнiй системi, щоб остаточно не скам'янiти на своїй розкладачцi. Потрiбно закiнчити школу i назавжди виїхати звiдси — вступити до столичного вузу й оселитися в гуртожитку. Навчається вона, дай Боже! — у неї чудова пам'ять, хист до мов i, що дивно при її потягу до гуманiтарних наук, прекрасна логiка. Удома вона нiколи не робить урокiв, у неї взагалi один зошит для всiх предметiв, пiдписаний дрiбним калiграфiчним почерком.

Велику частину вiльного часу Анна-Марiя просиджує на своїй розкладачцi — читає. Читає до запаморочення, до болю в шлунку. Сидить тихо, як мишка, щоб зайвий раз не привертати до себе уваги. Вона ще не знає, що уваги їй не уникнути.

Тiтка Валя, що вже помiтно посивiла, але так само голосно грає щовечора свої гами, недавно зупинила її на сходах:

— Ти ж менi, як рiдна, — сказала вона. — Коли вийдеш замiж за принца — не забудь запросити на весiлля!

— Який там принц! — махнула рукою Анна-Марiя.

— Ну, ти ж у нас — як принцеса! Подивися в дзеркало!

Але Анна-Марiя не любить розглядати себе. По-перше, над цим процесом, священним для будь-якої шiстнадцятирiчної дiвчини, насмiхається Олекса, а по-друге, який у цьому сенс, якщо маєш у своєму гардеробi тiльки одну коричневу формену сукню, чорну спiдницю зi старомодними широкими лямками i розтягнутий синiй светр?!

Однак слова Валентини змушують Анну-Марiю замислитися. Увечерi вона зачиняється у ваннiй кiмнатi i, не звертаючи уваги на стукiт та шепiт Олекси, прискiпливо розглядає себе в дзеркало. Пiд очима — блакитнуватi тiнi, вiд цього очi видаються непропорцiйно великими на худорлявому загостреному обличчi. Рот теж занадто великий. Волосся дивного кольору — попiл iз молоком! — звисає з плiч, як сувiй. Принцеса з погорiлого королiвства, знизує плечима Анна-Марiя. Але й Сiдловська, що нинi перетворилася на пухку руду булочку, говорить: «Менi б, Машко, твоє волосся!» I що? Невже для повного щастя їй бракує такого волосся?!

Анна-Марiя бiльше не боїться i не зневажає Сiдловську. I не тiльки не зневажає — тепер вони подруги. Ада Сiдловська — єдина, хто не насмiхався з похорону Альфонсiно. Навпаки. Вона навiть принесла з дому гарну картонну коробку вiд якихось iмпортних цукерок iз прозорим слюдяним вiконцем посерединi й без тiнi посмiшки спостерiгала, як Анна-Марiя копає дитячою лопаткою вологу землю. А коли над могилкою вирiс охайний горбок, Ада дiстала з чималої кишенi пляшку з червоним вином.

— Ти вибач мене за тi дитячi дурницi, — сказала вона, розливаючи вино в пластмасовi склянки з туристичного набору. — Ти ж не ображаєшся бiльше? Давай пом'янемо твого пацюка, Царство йому небесне…

I вона простягнула Аннi-Марiї склянку.

Потiм вони довго сидiли пiд похиленим дерев'яним «грибком» пiсочницi. Накрапав дощ. I Анна-Марiя вперше розповiла все: про Калiостро, про Лю-Лю, про велетня Стасика з прозорими очима, про слона Балу… Ада обiймала її за плечi й час вiд часу змахувала сльозу зi своїх круглих щiк. Потiм Анна-Марiя слухала iсторiю про Адиних «предкiв», у яких зовсiм «з'їхав дах».

— Уявляєш, — шепотiла Ада в саме вухо подруги, — в нас усi стiльцi й дивани вкритi полiетиленовою плiвкою, щоб не протерлися! А сидимо ми на старих табуретках… Книги купуються пiд колiр шпалер… Треба линяти звiдси, поки не пiзно! Ти, до речi, куди збираєшся вступати? Давай разом — в торгово-економiчний! Там є перспективи. I вдвох усе-таки веселiше. Батьки допоможуть винайняти квартиру в столицi… Поїдемо, га?

Пiсля цього вечора Анна-Марiя стала часто заходити до Ади. Та вмикала програвача, розрiзала навпiл великий батон i намащувала на обидвi половини густий шар згущеного молока. Вони жували i слухали «Зодiак», вiдкинувшись на слизькому полiетиленi. Уламок розжареного металу, що лежав на серцi Анни-Марiї, поступово охолоджувався, зменшувався. Його мiсце тепер зайняла м'яка глевка булка, що розпухла в шлунку до неймовiрних розмiрiв, забила подих, колом стала в горлi… Анi назад, анi вперед.

Той, кому пощастило народитися пiзнiше, не знає цього огидного вiдчуття — безперспективностi. Ти можеш лежати на диванi, слухати платiвки, об'їдатися згущеним молоком, божеволiти вiд читання книжок — i стояти на мiсцi, поступово вкриваючись лускою байдужостi. Твiй свiт замкнений, i ти сам замкнений у ньому. Всi твої рухи — по колу: вулиця, школа, диван, платiвки, батон, намащений чимось солодким чи гiрким…

Анна-Марiя обходить цирк десятою дорогою, рветься з мiста, яке так наполегливо й методично всмоктує її у своє черево. «Тобi тут нема чого робити! — згадує вона слова старого Калiостро. — Я був у Парижi й скажу: ти — викапана парижанка! Тут ти нiколи не знайдеш собi пари…».

— Тобi теж сняться ЦI сни? — Миколка з другого поверху пiдсiдає до Анни-Марiї на пiдвiконня у пiд'їздi.

Миколка — той самий хлопець, що живе за жовтими дверима на другому поверсi. Щоправда, тепер вони оббитi чорним дерматином, а дзвоник витьохкує сорокову симфонiю Моцарта. Анна-Марiя добре пам'ятає Миколку кучерявим ангелом у бiлоснiжнiй сорочцi, метелику й чорному пiджачку — таким вiн уперше вийшов на подвiр'я. Тодi його привезли з Пiтера Сашко i Свiтлана — молоде подружжя, що мешкали на другому поверсi. Як виявилося пiзнiше, батьки хлопчика загинули в автокатастрофi, i Сашко забрав небожа до себе. Миколка, звичайно ж, нiчого не знав, поки Ада Сiдловська не розповiла йому про його кругле сирiтство. Тодi маленький Миколка, одягнений, як принц, довго ридав, уткнувшись у колiна Анни-Марiї. А потiм поцiлував їй руку… Як дорослий.

Анна-Марiя здогадується, якi сни має на увазi сiмнадцятилiтнiй Микола, вона навiть упевнена, що в цих снах вона, Анна-Марiя, головна дiюча особа. Саме — дiюча.

— Куди ти зникла на два тижнi? — знову запитує вiн. — Я шукав тебе, де тiльки мiг. Алекс казав, що ти на Сан-Бабiло (так у мiстi називали майданчик, де збиралися повiї).