Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу


Литовченко Олена - Пустоцвiт Пустоцвiт

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 1


1
Изменить размер шрифта:

Тимур і Олена Литовченки

Пустоцвіт

Передмова

Німецькі землі, 1744рік

Гульба тривала вже три тижні поспіль. Чергова корчма гула не гірше бджолиного вулика, столи ломилися від вина й наїдків.

Кирилко давно згубив лік не тільки шинкам, у яких гучна компанія гуляла в ці радісні дні, але й новим знайомим і старим приятелям, що приймали участь у гульбі. Скільки людей, які вимовляють заздоровниці й славослів'я на його честь, у відносно нещодавньому минулому нікому невідомого босоногого пастушка!.. Зате тепер усі ці Волконські, Трубецькі, Наришкіни, Салтикови, Чернишови, Сташевські, Успенські, Шейніни, Рєпніни, Лопухіни, Демидови репетують що є сили:

– Здоров'я пана графа!

– Многая літа йому!!

– Віват, віват!!!

Справді, хто б міг припустити, що син голодранця-козака одержить графський титул і дворянський герб?! Ще вчора – Іван Обідовський, а вже сьогодні – його сіятельність граф Кирило Розумовський, рід і герб якого походять від шляхетного гетьманського роду Романа Ружинського!.. Диво яке, ах, яке ж диво: колишній пастушок, а нині юний студіозус живе в Німеччині, слухає лекції в найкращих університетах Берліна, Геттінгена, Страсбурга, а скільки ще має відвідати!.. Францію з Італією вздовж і вшир вивчити й скорити!..

Для нього тепер усе легко. Його старший братик Олексій тепер цей… як його?! Морганічний?.. Морганатичний?.. А-а-а, та годі гарні слівця вигадувати: Олесько тепер став офіційним полюбовником самої государині – он як!!! І тепер усі ці шляхетні добродії у братів Розумовських он де!..

Тож за такий успіх неодмінно варто випити!!!

– Агов, корчмарю, вина мені… А-а-а, чого там?! Усім вина!.. За мій рахунок – за рахунок графа Кирила Розумовського!!! Ти чуєш, корчмарю, продажна твоя душа?! За мііій!!! За мій рахууунооок!!! За мііій – за грааафааа Кииирииилааа Рооозууумооовськооогооо!!!

Дзенькнули золоті червінці й срібні рублі із зображенням Анни Іоанівни – колишньої правительки, яким у нього відтепер не буде ліку. Мармизи присутніх розквітли широкими сяючими посмішками, галас відновився з новою силою.

Добре, добре – смійтеся! Смійтеся, чорт вас усіх забирай з вашими сміхотливими тельбухами!!! А от тільки нову монету ще накарбують – із профілем нової імператриці!.. До того все йде. А там…

А там вже!.. От у тім-то й річ: поруч із государинею тепер – його рідний братик!.. От у чому річ!..

Тому смійтеся, добродії, смійтеся на здоров'я!!!

Все-таки шкода, що Теплова з ними немає… На третій день скаженої гульби мовив коротко: «Ну все, пора й за справи братися», – і зник.

Що за дурня?!

Які ще справи?!

Подумаєш – справи!.. Великий пшик.

От, приміром, мови він опанував?! Аякже: наприклад, німецьку… Як це там звучить, а?! Натюрліх… або нах тюрліх?! їх бін… А може, іхт бін?.. Ні, краще вже французькою: компрене ву… ля фам, но де льом… А-а-а, яка, по суті, різниця?! Одне зрозуміло: без знання німецької він не зміг би слухати університетські лекції. А він слухає?! Ще як!!! Отже – знає!.. А без французької!.. О-о-о, без французької….

Ххха!.. А танцювати й фехтувати навчений?! Авжеж!!! Який же це, даруйте, граф з нього виходить, якщо без танців та фехтування?! Як же інакше на балах або, скажімо, на дуелях поводитися, що робити накажете, якщо танці та двобої не опанувати?! Так, він – кращий!!! І недарма через нових своїх знайомих до самої мадемуазель Фіфі в її модний салон потрапив!!! Ах, мадемуазель Фіфі – це… Це щось!.. Зате як запалює, як кров у жилах після цього грає!.. Вона – вища будь-яких похвал, от що вона таке, ця сама мадемуазель!!! Тим паче, за просто так до неї не потрапиш, тільки по знайомству, та й то дуже, ду-у-уже гарному знайомству!..

Гетьман Кирило Григорович Розумовський.

А етикет вивчати на настійну вимогу того ж Теплова?.. Дурниця!!! Та без усякого дурнуватого етикету він – граф!!! Он навіть із самим Фрідріхом зустрічався і прикрашену діамантами табакерку від нього в подарунок одержав – он як його цінують. Кому б на їхньому рідному хуторі сказати – не повірять…

– У горлі деренчить, настав час випити, – Кирилко підняв свій кубок.

– Вип'ємо, графе! Вип'ємо!!! Віват!.. – пролунало звідусіль.

– Корчмарю, ще вина!!! І чарок нових…

– Чарок більше немає: усі до останньої перебили.

– Дурницю верзеш, корчмарю, шельма ти крива!..

– Присягаюся, чим хочете – немає чарок!..

– Дурниця!!! – гаркнув раптом хтось. – Не можна через чарки якісь наші милі посиденьки переривати!..

– Зрозуміло, що не можна… але пити як станемо?!

– А просто з горлечок!

– О-о-о, як цікаво!.. За це варто випити.

– Причому негайно.

– Вип'ємо за здоров'я графа!

– Віват!!! Віват!!!

Ріки вина полилися в горлянки й почасти повз них. Хто допивав до дна, зумівши утриматись на ногах – щосили жбурляв спорожнену пляшку прямо на підлогу. У корчмі стояв різноголосий передзвін битого посуду.

І раптом Кирилко відчув: щось не так!.. Щось тисне на груди, не дає глибоко зітхнути… Все начебто на місці: і він сам, і шинок, і столи, й закуски, і нові знайомі, і безвідмовні гарненькі дівиці… і навіть…

Але все-таки!.. Все-таки!.. Щось не так… щось душить його… Яке дивне почуття…

Ні-ні, на двір, на свіже повітря… Корчма пішла обертом…

Спіткнувшись по дорозі кілька разів, він вийшов… точніше, виповз на свіже повітря. Новоспечені друзі навіть не помітили зникнення винуватця свята у самий його розпал.

Кирилко вдихнув нічне прохолодне повітря повними грудьми. Начебто полегшало…

Чого ж йому все-таки не вистачає, а?..

Якщо гарненько (попри хміль у голові) подумати – немає вже колишньої ПРИСТРАСТІ, усередині одне суцільне СПУСТОШЕННЯ… РОЗЧАРУВАННЯ від швидких перемог…

Ні, не так навіть: від СКОРОСТИГЛИХ перемог – он як!..

Теплов зник на третій день гульби. Можливо, він має рацію. Так, наставник дійсно правий! Наскільки ж він завинив перед Тепловим…

Сльози закапали з очей Кирилка. Ті самі сльози, потоки яких обмивають душу й виносять із неї все непотрібне, зайве, чорне…

Солоні краплі текли по юному прекрасному обличчю новоявленого графа. Текли, як чистий гірський водоспад під чужим зоряним небом.

Чомусь Кирилко раптом пригадав український хутір, криту соломою стару хату, сусідську дівчинку Ясочку, таку рідну й юну. А її посмішка – мила, ніжна, славна… У порівнянні з нею посмішка самої мадемуазель Фіфі здавалася легковажною гримасою фривольної красуні…

То може, це свято – й не свято зовсім, а ця хвалена дівка – ніщо?!

Він глибоко зітхнув і відчув прекрасний, до болю знайомий, рідний квітковий аромат… Що ж воно таке?! На мить здалося, начебто в повітрі розлився Аромат Душі… Скільки пахощів він вдихав відтоді?.. Вже й не пригадати… Але цей… цей!..

До того ж, забути таке просто несила.

Пошукавши очима джерело аромату, Кирилко помітив самотню яблуньку. Молоденька яблунька-наречена з вітами, густо всіяними великими біло-рожевими квіточками – зовсім як яблунька в його рідній сторінці… під якою він так любив лежати у дитинстві…

Прикривши повіки, Кирилко уявив, що опинився в саду на рідному хуторі – тільки вже щасливий, заможний, красивий. Легка приємна прохолода овівала обличчя, все навколо цвіло, а зелена трава була всипана ніжно-рожевими пелюстками…

Кирилко жадібно, на повні груди вдихнув аромат щастя.

…Цікаво, скільки яблук дозріє на цих вітах до осені?

А скільки славних справ тепер можна здійснити в рідній вітчизні – з його теперішнім становищем і графським титулом?!

І зненацька Кирилку схотілося зробити щось гарне… Ні – дивовижне… Ні – просто надзвичайне для своєї батьківщини. От, здається, усе б на світі взяв та й віддав їй – рідній Украйні…