Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 52

— А де ти, зятю, і що ти ту доброго зробив, най іно я подивлюся, чи ти варт моєї доньки за жінку.

А наш Івась вже каменяку добру має та й так златав стару, що вона іно трохи літна (ледве тепла). А проте й далі стара в кожен кутик заглянула, чи все гарно, чи до сподобання, тоді каже:

— Ну, зятю, прошу, перестань бити, бо вже більше я тебе не буду контрулювати. — І далі вже говорить, як направду рідна мати. — Тепер ходи, за то будем робити весілля.

Приходять додому і стара каже:

— Ну, старий, вже наш зять все поробив, що треба, зачинаймо лагодити весілля! А ти, доню, іди зладь шваґрові коня, бо його ноги болять по тяжкій праці.

Тоді довідався Івась, котра старша сестра, і тая зараз пішла, а стара виймає цілу паку листів і каже:

— На, знаєш, тепер маєш тоті всі листи роздати і зараз приїжджай, бо тої ночі має весілля скінчитися і ти маєш забратися, щоби-м тя не виділа, бо я тепер знаю, що вже з тобою нема що робити.

Івась взяв листи в кишеню, виходить надвір, а сестра тримає коня такого, що аж страшно дивитися на нього, і каже:

– Іди та сідай, бери уздечку!

А його вже дармо здурити, бо він вже на той спосіб вчений. Тоді Івась пішов, вирізав три порядних костурі, два застромив за ремінь, а третий взяв в руку та й далі на коня сідає і як не візьме мастити по голові, що сили має, а при тому нічого більше не каже, іно завше питає:

— Куди?

А той, мовби хмара, валить по бескидах, що вже Івась не знає, на котрім світі він живе, чи, може, і кості його рознесе чортяка… А де іно на яке ровище приїде, то там вже виходить якийсь ніби пан, Івась іно йому подасть листа, а більше нічого не каже, і так за короткий час всі листи роздав і не спам’ятався, як його кінь привіз перед ту хату, звідки виїхав.

А там уже гостей повно, а за столом повно дружок, а всі вбрані як одна. Він злазить з коня, а стара вийшла коня відбирати і іно тяжко зітхнула, коли подивилася, що коневі так тяжко голова збита, що кров кавалками валить, а прецінь нічого не каже. Тоді взяла коня, не веде до стайні, та веде до кухні. А Іван добре знає, що то за кінь, але нічого не каже, гадає си: «Бери тебе, чортяко, біда!»

А потому стара виходить і каже:

— Прошу, зятю, на весілля. Придивися і пізнай свою милу, бо як не пізнаєш, то задармо твої труди, що-сь тілько напрацювався.

Але Іван іно подивився, а на одній голові хитається квітка, та й зо всеї сили крикнув:

— А ось тота!

Тоді чортам пішло по носі, бо мусили зараз подружки з-за стола висунутися, а пустити молодого християнина до чортихи. А далі розпочалося дарування, але не таке, як в нас, бо молодого дарували грішми, а молоду череп’ям. Не міг же Івась надивуватися таким подарункам, а молода каже до нього:

— Най тебе тим дарують, чим і мене, бо то саме золото, а ті гроші, що тобі дають, то череп’я.

Івась зараз послухав, бо знав, що то правда, що вона каже, і зараз сказав:

— Прошу вас, панове гості, даруйте мене тим, що мою молоду.

І дарують і танцюють, що аж мило дивитися. А незабаром скінчилося дарування, тоді пообідали, і далі стара каже:

— Ну, тепер, зятю, ходи, дам ти віно, яке си сподобаєш, таке си возьмеш.

І виходять з-за стола, а його жінка каже:

— Пам’ятай, щоби-сь не брав тих скринь, котрі тобі будуть давали, іно тих три колодки, що коло груби, осикових. Бо то таки справжній маєток. Хіба найбільший пан такий маєток має.

На теє Івась головою кивнув:

— Ото, допоможи, Боже, тото додому приставити — буде чим жити.

А стара питає:

— Ну, зятусеньку, чого хочеш? Буде з тебе тих три скрині, в котрім маєш ціле віно за мою донькою.

— Ой, знаєте, мамо, я не хочу від вас нічого, іно тих три колодки, що коло груби.

А, милий Боже, якби стару хто окропом попік! Як не крикне, аж земля стряслася!

— А то-м си вигодувала доню, котра мене тепер так тяжко грабить! Ох, бодай ти мене більше не виділа, ані я тебе! Та ти з ним так, якби вже двадцять літ жила! На ти тоті колодки і зараз забирайся з моїх очей, щоб я тебе не виділа вже на своїм помешканню!

І зараз Івась забрав своє віно, перехрестився і пускаються з молодою в дорогу. А коли вже вийшли, як не зачнуть чорти заводити, як не зачнуть шаліти, що аж земленька стогне! А Івась бере черевики на ноги, а молоду на плечі, і гадає си: «Коби якнайскорше звідси втекти!»

Та що ступить, то миля, а як скочить, то дві, а чортиха жене, аж земля деренчить. Бо з того жалю чорти розлютилися та й пустилися в погоню. Як влетіли до лісу, як зачали дерева ломити, вітрами колисати, то де який був листок, то облетів, і не могли нічого порадити, бо молодята вже були далеко. І мусили вертатися додому, а там як не зачнуть сваритися і каятися! А далі посилають найстаршу доньку, щоби їх у дорозі здогонила і зараз таки на тім місці смерть їм поробила, а той маєток забрала і роздала межи бідних чортів.

Сестра пустилася в дорогу і так летить, аж заслинилася. А панна молода притулила вухо до землі та й каже:

— Ей, біда, небоже, за нами моя сестра летить! Вона нас як здогонить, то нам смерть поробить, бо вона дуже недобра. Але знаєш, що я зроблю — я перекинуся красним зіллям, а ти парканом, а вона любить дуже зілля нюхати, і коли ту прилетить, то все забуде.

І зараз таке красне зілля зацвіло, аж мило дивитися, а Іван перекинувся парканом, а зі скринь зробили два одвірки і двері. Аж ту прилітає сестра, стала і дивиться, а далі помаленьку вступила за паркан і зачала си тото зілля любувати, бо то вона іще такого красного цвіту навіть не бачила в житті. І налюбувалася, натішилася та далі полетіла додому. Прилітає і каже:

— Не могла здогонити, бо, знаєте, здибала дуже ладний зільник зо зіллям і дуже ладний паркан, а одвірки то аж мило дивитися і двері також такі красні, що до того зілля пасували.

На тоті слова стара закричала:

— Ей, нерозумна доню, та ж той паркан — той шахрай, а одвірки і двері — то моя праця, а то зілля — то наша зрадливиця. О, добре би була-сь зробила, щоби-сь була паркан поломила, а зілля позривала — тоби-сь була добре зробила!

Ах, як старий не крикне на наймолодшу:

— Ану, полети і так зроби, як мама каже!

І тота в погоню летить, що сили має. Тілько зараз почула сестра сестру і каже:

— Знаєш що, вже моя друга сестра летить!

Бідний Івась зажурився і каже:

— А що ж тепер будем робити?

— Ей, коли я з тамтою порадила, то з тою скорше пораджу, бо тота цілком дурніша від тамтої. Знаєш що, я перекидаюся ставом, а ти качуром, та й плавай, ряску збирай.

І зараз так зробилося. Молодша сестра прилітає до ставу та й вже нема куди летіти. Стала, подумала, подумала, а без той ставок було їй страшно летіти, та й вернулася додому. Прилітає додому і каже:

— Ой, не виділа я ніде зілля, тілько ставок, по котрім качур плавав дуже хитро.

Ах, як не крикне стара:

— Тумане, то наш зять качур, а став — то наша донька. Треба було його забити і була би-сь добре зробила.

Та й далі вже пустилася стара і летить вітрами, що аж повітря хитається. А панночка також її почула і каже:

— Тепер наша біда, бо вже мама летить. То я перекидаюся старою капличкою, а ти старим священиком та й відправляй, а як буде тебе питатися: «Чи не виділи ви яких двоє людей, то ти скажеш, жи-сь видів, як тота церква ставилася, а я на священика став тоді, коли ішли двоє молодих людей».

От прилітає стара, дивиться і каже:

— Панотче, чи не виділи ви ту двоє людей?

А старий обзивається:

— Видів, серце, але вже давно, ще іно як тую капличку ставили, а я іно тоді на священика вийшов, то ішло пару людей дуже красних…

Стара стала, подумала та й каже:

— Ну, то нема що робити! Та ж тота капличка така стара, що вже валиться, а то діялося вчора.

І полетіла додому щосили. Прилітає і каже:

— Брешеш, доню, я не виділа ані зілля, ані ставу.

А старий каже:

— Ах, негідна доненько, одна з другою мене та й маму дурити! А бодай вас качка брикнула!