Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 50

Подорожній гадає: «Треба послухати».

Приходить на гору, а вони йому показують і кажуть:

— Коли тато вмирав, то лишив нам палицю, капелюх і черевики. Палицю то таку, щоби не знати, яке море велике, то як нею махне, то ставиться дорога, капелюх, що хто його возьме на голову, того ніхто в нім не може видіти, а черевики, що хто в них взується, то що вступить, то миля, а як скочить, то дві.

Тоді нагадав бідний подорожній, що то все для нього знадобилося, і каже:

— Слухайте, я вас в інший спосіб не можу годити, тілько так. Я пущу сесю брилу з гори, а хто з вас її затримає, того буде все.

Хлопець підважив брилу і та покотилася в долину. Брати кинулися навздогін, а наш подорожній тим часом взувся в черевики і вбрався в капелюх. А тим часом дивиться: та вже двох камінь помолов на муку, а третій в саму долину покотився. Тоді подорожній взяв палицю в руки та й далі в дорогу. Що ступить, то миля, що скочить, то дві. Прийшов до густого лісу, махнув палицьою — така дорога, хоч возом їдь!

— Ну, правда, нема що казати, — подумав Івась. — Маю щастя, і то неабияке!

От уже над вечором дивиться, а там в гущавині світло миготить. Подумав собі:

— Добра річ вступитися запитати, бо часом тут можуть знати дещо про скляні гори.

Наближається, дивиться, аж його страх перейняв, там стілько ріжних гадюків, вужів, що нема де ногою стати. Плоти з вужів, кілки в плоті з гадюків. І так бідний подорожній перелякався, що навіть забув, що він безпечний, бо його не видять тоті змії. Але все одно пустився далі. Приходить близько і питається:

— А є там хто в хаті?

– Є, — відповідає старий дідуньо, котрий тими зміями рядив.

— Чи не виділи ви, батьку, де скляні гори?

Старий каже:

— Я не видів, хіба би мої звірята.

І почав їх скликати. Як то все порушилось, то аж страшно погадати, а не так видіти. І старий каже:

— А не були ви хто в скляних горах?

Тоді всі відзиваються, що не були. Тоді старий каже:

— Видиш, що ніхто про скляні гори нічого не знає — бувай здоров!

Пустився наш Івась далі в дорогу і йде, аж земля стогне, і так нашого подорожнього захопила ніч, а бідачисько на теє не зважає, іно іде, що може, щоби скорше. Дивиться — далеко в лісі дуже ясно, мовби великий огонь горить. Приходить ближче, дивиться, а там стілько вовків, що тяжко оком зглянути. Приходить ближче, відчиняє хату, а там святий отець Миколай сидить та книжку читає. А він пізнав зараз, що то святий отець Миколай, і зняв капелюха та показався. Його святий питає:

— Чого потребуєш?

Івась каже:

— Може, ви знаєте, де скляні гори?

На теє святий каже:

— Я не знаю, але, може, мої хлопці знають.

І зачав святий скликати, і вже всі посходилися, тілько одного кривого нема. Тоді каже Миколай:

— Зачекай, бо ще нема одного.

Аж ту незадовго штикульгає кривий, а Миколай питає, чи не видів той, де скляні гори. Тоді кривий відзивається:

— О, батечку, я не видів, я заледво по тім світі ходжу, а де-би я до горів скляних зашкандибав…

Тоді Івась подякував старому, засадив капелюх на голову і йде далі, аж земля стогне. А знаєте, люди добрі, ще раз вам кажу, кілько він миль впакував, бо що вступив, то миля, а як скочив, то дві — то, знаєте, мені здається, що того порахувати не годен. І йому навіть корчі не заваджали, бо як махнув палицьою, то зараз сталася дорога, хоч возом їдь. І так тої самої ночі дивиться він, а там далеко в гущавині знов світло горить. Поступив крок, та й вже близько, а там тілько пташин, що оком не можна зглянути. Ну, і подумав Івась:

— От тепер я буду знати, де скляні гори, бо птиця найдальше летить.

Приходить до хатини, скидає капелюх і зачинає питати старця:

— Чи ви не виділи, де є скляні гори?

Старий відзивається:

— Я не можу з постелі злізти, а то я би знав, де скляні гори, але як хочете, то зачекайте, я поскликаю моїх пташок, то, може, з них хто знає, де вони є.

І зачинає старий свистати, аж у вухах глушить, і так вся пташина позліталася. А старий дивиться на тую птицю і питає:

— А не були ви в скляних горах?

То всі разом заклекотіли, як те море:

— Ми не виділи.

А старий дивиться та й каже:

— Ей, прошу, зачекай, ту ще всіх нема…

І знов старий своїм свистом кличе, а тут прилітає три круки, а старий зачинає сварити, де вони стілько бавилися, а вони кажуть:

— Не свари нас, пане наш, ми були аж у скляних горах.

Тоді каже старий:

— Ну, то добре, тепер повечеряйте і я вам дам роботу.

Вони повечеряли, а старий за той час каже:

— Як вони тебе будуть нести, то будуть тебе питати, чи ти видиш скляні гори, а ти хоч будеш видів, то скажеш, що ні! Аж як буде тобі здаватися, що вже минаєш ті гори, тоді скажеш: уже виджу, то вони тебе зараз пустять.

І сказав старий до птахів:

— Ото коли ви зо скляних гір, то запровадьте того чоловіка на скляні гори.

Вони зараз взяли Івася і кажуть:

— Що ж, небоже, мусимо тебе на крилах нести, бо ми не можемо так землею іти, як ти.

Та й взяли його на крила і понесли білим світом. Тож летять, що сили мають, аж перелітають над морем і кажуть:

— А пам’ятаєш ти, як ми сиділи на дубі, а ти хотів нас застрілити? А тепер ми тебе кинемо у воду.

І пустили бідного Івася в воду, а коли вже мав втонути, то другий крук підлетів і взяв на свої крила та й несе і каже:

— Та ти його не стріляв, іно мене, то він не має права тебе топити, іно я можу.

Та й також пустив, а коли вже він приближувався воді, то третій підлетів та й вхопив його на свої крила і каже:

— Та де я тобі дам утопитися — а я на кім за мою кривду помщуся! Таже ти на мене як стрілив, то мені аж пір’я затріпотіло. Я би тебе за це зараз втопив, але я хочу, щоби ти ще зобачив тоті гори, котрих ти дуже хочеш видіти. — А за хвилю каже: — А вже видиш?

А той дивиться, але таки направду не видить. А круки раз по раз питають:

— Чи вже видиш?

А хлопець каже, що ні. Крук розізлостився та й шелесть у воду, а коли уже до води долетіли, то його перший крук на крила хапає:

— Не бійся, я тобі не дам утопитися, тілько щоби був ласкав нам наказати про тоті скляні гори, як там тобі буде поводилося.

Летять вони, летять, що сили мають, аби скорше занести. І вже море проминули і питаються:

— А видиш?

Але Івась каже, що не видить. Аж вже Івасеві здається, що вже минає тоті гори, тоді каже:

— Тепер вже трошки виджу.

І круки зараз взяли та й пустили його на землю. А коли бідний Івась став на землю, то скляних горів ані зазором не видати. Став бідний під горою та й тяжко заплакав. Тоді подумав Івась про свій цілий вік, пригадав собі щастя, яке мав у панів, котрого не хотів шанувати, а врешті вирішив, що то ніц не поможе. Що зачав, то треба скінчити, і далі пускається в дорогу.

А знаєте, люди добрі, скло слизьке — хоч черевики порядні, та що з того: що вилізе він до половини гори, то знов зісунеться. Нарешті подумав си:

— Треба черевики скинути…

І що ж доброго зробив? Як визувся, то і кроку не ступив. Далі назад взувся і поволі з тяжким трудом видрапався на скляну гору, а там вже вийшов на рівну дорогу, і тоді вже далі своїми черевиками що ступить, то миля, а як скочить, то дві, і так до вечора зайшов до якоїсь хатини. Дивиться, а там світло видко.

Приходить ближче: якесь диво! То такі покої, що тяжко оком зглянути. Приходить ближче та й входить до сіней, дивиться, а там стара якась відьма з тарелями їсти носить. А наш Івась давай приглядатися, що за чудо. І дивиться, а там сидить три панночки, а межи ними його любка також вечеряє! Ах, Господи Боже, і подумайте, люди, як йому тоді на серці було!

І став бідний Івась в куточку та очей не спускає, бо си добре вважає, коли наречена подивиться до порога, то він зараз капелюха підойме та й вона його увидить. І так сталося: Івась підоймив капелюх, вона його зобачила і зараз закликала до себе. А коли стара відьма принесла їсти, то вона Івасеві казала, щоби і він з нею їв. Ну, знаєте, він був голодний, то таки добре замітав. Його ніхто не видів, але стара здогадалася і каже: