Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 44

Церкву обійдуть, а в корчму зайдуть.

Врятований грішник

У давнину ходили по землі і несли людям Боже слово три святителі — Василій Великий, Григорій Богослов та Іоан Златоуст. А церков тоді ще не було, то носили вони на плечах свою церковку. Де поставлять її, — там і кажуть Боже слово. Якось ішли вони через болото, то так важко було переносити ту церковку, що ледь здолали болото.

Довідався про те один чоловік та й взявся зробити місток. Скільки він там його робив, тепер ніхто не знає. Тільки незабаром по тому й помер. І потрапив за великі гріхи до пекла.

Через кілька років поверталися святителі знову тією дорогою. Коли дивляться — там, де було болото, гарненький місточок. Ото святителі поставили на ньому свою церковку та й вирішили помолитися за чоловіка, який зробив таку гарну справу. Як тільки скінчили молитву, прилітає до них ангел з обпаленими крильми.

Запитує його Іоан Златоуст:

— Де це ти так обпікся, ангеле Божий?

— В пеклі. Бо та душа, за яку ви так щиро молилися, потрапила нечистим в руки за великі гріхи. Господь повелів мені винести її з пекельного дна, бо ви за неї молилися. А ще послав Господь мене утішати вас за щиру молитву і сказати, що відтепер грішник той у раю.

Дідові дарунки

Була одна баба. Мала вона три сини. Два були файні, а третій такий собі. Не знати було, що з нього буде. Дурень, та й дурень. От баба їм і говорить:

— Сини, я вас вигодувала, а сама я вже не годна. Тепер уже вам треба мене кормити. Треба вам якогось ремесла вчитися.

Старший говорить:

— Піду я вчитися.

І він пішов. Іде, дорога через лісок веде. Стрічає його якийсь дідо.

— Куди ти йдеш?

– Іду, бо треба якогось ремесла вчитися, треба якось жити. Мама в мене стара, треба її годувати.

— Добре, ходи до мене. Я тебе навчу.

І пішов він до діда і там у нього жив. А дід той був святим Петром, і хлопець чи місяць, чи півроку там у нього пробув. І каже дідо:

— Ти вже в мене побув. І ти був слухняний і вірний, як в мене добре робив. І за то я тобі дам такий столик. І як ти схочеш їсти, скажеш: «Столику, розкрийся!» Столик розкриється, і на нім будеш мати все: їсти, пити — все.

То йому дідо дав, він подякував і пішов. А додому ще далеко. Іде він, і вже скоро ніч буде. Він собі думає: «Треба десь переночувати». Дивиться, хата стоїть, думає: «Піду я до тої хати та переночую».

Приходить він до тої хати, привітався і говорить:

— Господинько, може би я у вас переночував?

— Та чого не переночуєте? Подорожнього треба в дім приймити. Не приймити — то був би гріх. В мене люди ночують.

Він уже там примістився, господиня рихтує щось там їсти. А він каже:

— Нє-нє, господинько. То ви будете в мене гоститися.

І він сказав:

— Столику, розкрийся!

Столик розкрився і на столику все: і їсти, і пити всього доста. А господиня то вздріла і подумала: «Як би в нього той столик забрати?» І постелила йому господиня в другій кімнаті, він ліг та й спить.

А вона взяла той столик, а на його місце поставила свій, подібний до того.

Він рано встав, подякував їй, що переночував, забрав той столик і пішов. Приходить додому.

— Що ти навчився? — питається мама.

— Все добре, мамо. Не будемо вже бідувати. Я маю штуку чародійну.

— Ну то показуй ту твою штуку.

Він поставив той столик та й каже:

— Столику, розкрийся!

А столик не розкривається, стоїть, як стояв. Він стукає і каже знову:

— Столику, розкрийся!

Та де!

«Що то є? — думає він. — Е, певно, та баба мені столик підмінила. Але що зробиш? Нема чародійного столика».

Каже другий брат:

— Може, я на щось вивчуся? Може, щось кращого найду, цікавішого?

Та й пішов він. Виходить на дорогу, стрічає його старий дідок.

— Куди ти, синку, йдеш?

— Дідусю, йду, — каже, — якоїсь роботи шукати, може би, щось навчився у когось. У мене мама стара і братів треба підтримувати.

— Ходи до мене, я тебе навчу.

— Добре.

Взяв дідо його до себе, пробув він у нього якийсь час. І каже дідо:

— Ти в мене проробив свій час. І я ніколи не підозрював, що ти щось хитрував. То я дарую тобі цю ступку. З неї ти будеш мати гроші. Скільки разів ти в цю ступку будеш стукати, кожного разу буде тобі зі ступки по карбованцю вискакувати.

— Добре.

Взяв він ступку, подякував і пішов. Іде він та йде, а додому ще далеко. Дивиться, якась хата стоїть. А тут уже й день кінчається, треба десь переночувати. Підходить він до тої хати.

— Господинько, коби я у вас переночував.

— Та чого ні? В мене люди ночують, бо то при дорозі. То є обов’язок — прийняти подорожнього в дім. Та ночуйте.

— Я вам, — каже, — заплачу за то, що переночую.

— Та не треба.

А він не питає, стукає по ступці, карбованці вискакують, і він зразу тій жінці заплатив, що переночує і нагодує його.

А вона як то увиділа, та й подумала: «Треба якось ту ступку собі взяти». Завела вона його у кімнату, постелила, і він ліг і заснув. А вона взяла ту ступку і підмінила, тоту забрала, а другу дала, подібну. Він рано встав, узяв ту ступку, подякував, що переночував, та й пішов.

Прийшов додому.

— Ну, що навчився? — питаються.

— Вже бідувати, — каже, — не будемо, бо в нас грошей буде в достатку.

— Добре, показуй свою штуку.

А він стукає по тій ступці та й стукає, та й нічого нема. Старший брат його питається:

— Ти ночував де в дорозі?

— Та ночував.

— А де?

— Та там і там. Там була хата при дорозі. Я зайшов до тої хати і в тої господині добре переночував.

— Там і я ночував, у тої баби. І мене вона так підвела, як тебе.

Ну що зробиш? Пропало, нічого не зробиш. Тоді третій син, той дурний, каже:

— Ну, тепер я піду. Може, я щось навчуся.

— Та йди.

І він пішов. Іде він та йде. І через той лісок іде. Стрічає його дідо.

— Де ти, синку, йдеш?

— Та йду, — каже, — світом, роботи якоїсь шукаю. Ремесла якогось хочу навчитися.

— Та ходи до мене.

— Та добре.

Взяв його дідо до себе, та й він у нього побув якийсь час. Та каже дідо:

— Так, ти вже свій час у мене відбув, треба тебе нагородити за твою щиру роботу. Ти в мене вірно служив. На тобі сумку. Як тобі щось треба буде, якийсь випадок тобі буде, з тої сумки будуть тобі помічники.

— Ну добре.

— А другу даю тобі сумку, вже більшу за тоту. Видиш, вона затягується шнурком. Як тобі буде трудно, як хтось на тебе нападе і небезпека тобі буде, як ти будеш видіти, що не можеш з тим дати ради, то ти скажи: «До торби!» І воно вскочить у торбу, і не зможе відтам вийти.

— Ну добре.

Він дідові подякував. Тоту малу сумку взяв так, щоб то не видно було, під блузку, а ту більшу взяв під пахву, та й іде. Дивиться, день кінчається, вечір скоро, а додому йому ще далеко йти. Треба йому десь підночувати. І увидів далеко попереду хату якусь. «Може би, я до тої хати зайшов та переночував?» Приходить, поклонився.

– Ґаздинько, може би, я у вас переночував?

— Та чо ні? В мене люди ночують.

Вона йому постелила у другій кімнаті. Він ту більшу сумку положив на лавці, а з тою малою пішов спати.

А вона дивиться, лежить на лавці сумка. Хоть у ній і нема нічого, але, може, вона якась важна, може, чародійна. І ту сумку взяла та й сховала.

Він рано встав, до сумки — сумки немає.

– Ґаздинько, я тут сумку положив. Де моя сумка?

— Яка сумка? Ти що?

— Ну та як? Я тут поклав її.

— Та де? Ніякої сумки тут не було. Та я тебе прийняла як людину, а ти ще мене злодієм робиш? Як викличу поліцію, то ти зараз…

А він стукнув по тій своїй сумці, і вискочило відтам два хлопці.

— Ану, — каже, — дайте їй з двадцять п’ять гарячих.

Ех, як стали бабу лупити! Баба вертиться, як той хробак. А вони б’ють. Він їй говорить:

— Столик віддай!

— Я не маю столика!