Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 38

Вони зраділи, втішилися, що таке Бог дав їм чудо, та й каже старший міністр:

— Я йду привести царя, най цар подивиться, чи такого він хотів. А ви, — каже, — тут забавляйтеся.

Та й він поїхав, та й вернулися оба з царем.

— Чи такого ти, царю, хотів оленя?

— Такого, я собі сам його маю зловити на шнурок і привести додому.

— Ну, ти собі роби, що хочеш. Лови, як хочеш.

І вони пішли, а цар узяв шнурок та й за оленем. А олень трохи попасе, попасе та й далі відходить. Бо то Дух Святий. То не худобина, а Дух. Бог зіслав їм Духа Святого. Іде той олень, а цар за ним. Прийшов той олень до великої ріки, широкої й глибокої, страшно велика ріка. А олень на воду — та й переплив на другий бік. Та ліг та й спить.

Цар став та й думає: «Гм, олень у воді стомився і буде спати довго, то я його там зловлю, а відтам якось перепливемо». Переплив він річку і лише хотів накладати оленеві на роги шнурок, а олень стріпався, стрясся та й зник. Нема. А цар каже:

— От дурень я. Вони, значить, мене дурнем зробили. Бо ж ніякого оленя нема. Нема нічого, обманули мине. Тепер я їх, тих міністрів, все одно вб’ю.

Та й що він робить? Переплив річку і вертається туди, де все його вбрання лежало. Приходить — там нема нічого. Той олень зробився чоловіком, вбрав царське вбрання, забрав коня — все забрав, нічого не лишив. Та й каже цар:

— А то що таке? Нічого нема, я голий остався. Значить, мене Бог покарав. Я тепер став цілком понижений, бо голий.

Та й став цар за корч, та й плаче. А там бабка веде корову на мотузку. Та й дивиться на нього, дивиться та й каже:

— Гов, що то є, що ти, царю, тут об’явився?

А він каже:

— Як ти знаєш, бабко, що я цар? Я був цар, а тепер уже не цар. Я тепер уже понижений.

— Ей, — каже, — та я ж знаю, що ти цар, бо в мене є фотографія твоя. Я її коло серця ношу, а друга, велика, в хаті. То як я не знаю? Знаю.

Цар каже:

— Бабцю, я буду пасти твою корову за корчем, бо не можу вийти на галявину. Мене діти камінням б’ють, і я мушу ховатися. Я буду пасти корову, а ти, бабцю, йди домі і винеси мені щось їсти і якесь вбрання. Най буде й подерте, аби було вбрання.

Пішла баба домі, винесла йому їсти, винесла вбрання — все файно. Вбрала його бабка, а він каже:

— Тепер я, бабцю, піду домі. А там я маю в що вбратися, там є в мене всячина.

Та й пішов цар домі. Приходить, а там на брамі вартовий стоїть.

— Гей, що ти за оден?

— Та я цар, — каже, — я тут царював стілько й стілько років. То мій, — каже, — дім.

– Іди ти к чортовій матері! Що ти мені тут розказуєш? Який ти цар? Що ти за цар?

Та набили його, набили та й вигнали геть. Та й пішов він плачучи.

І сім років ходив він жебраним кавалком хліба. А замість нього був інший цар. Він був понижений на сім років. А в сім років той другий цар каже до міністрів:

– Ідіть скликайте всіх людей, яких надиблете. Жебраків усяких. Скликайте їх сюди, бо я роблю велику гостину. Скликайте всіх сюди.

І пішли поскликали, позвозили всіх жебраків. І того жебрака найшли, того царя. Найшли та й привезли його там. А він сів під пліт та й дивиться, та й думає: «Я колись мав великий авторитет, а тепер я під плотом сиджу».

А той другий цар дивиться на нього та й дивиться. Та й каже до тих своїх служителів:

— Беріть усі інструменти, які маєте до грання, і приграйте тому жебракові, що під плотом сидить.

А тоті служителі думають: «Жебракові? Ти здурів чи що? Та жебрака треба гнати». А вони не знають, що він цар був.

Ну, приграли йому файно. Підійшов до нього той цар, привітався, дав йому руку і каже:

— Вставай, ходи зо мною.

Завів його цар у фризієрню, постригли його файно, побрили. Вбрав його цар у царське вбрання, вивів на трибуну та й каже:

— Людкове, маєте оце свого царя, того, що був у вас багато років. Що вами, — каже, — правив.

І подув вітер, і той цар зник, а той остався на троні. І на прощання той цар йому сказав:

— Так урядуй, як я тобі лишаю, по Святім Письмі. Я познімав податки і все познімав з людей. І так далі урядуй.

І так той став урядувати. І так та байка кінчилася.

Божий друг

Мали родичі сина. Було то на різдвяне свято. А родичі були багацькі! Всього наварили, напекли, ще й горівки принесли. Приходить сивий дід до хати та й просить, щоби йому що дати. Але скупі родичі вигнали його ще мітлою та й ніц не дали. Видить то маленький син, скочив до стола, взяв півпляцка та й несе дідові.

— Бог заплатить! — каже дід. — Ти мене тепер нагородив, а я тебе колись нагороджу. Пам’ятай, як задзеленькає коло хати коник і як тобі дасть знати молоденький парубок, то йди з ним, сідай на коня і ніц не кажи.

Тото собі добре затямив хлопець. Та й багато пішло часу від Святого Вечора. Родичі повмирали, а син оженився. Справляв раз син той Святий Вечір та й чує — дзелень, дзелень перед вікном.

Попрощався тоді з жінкою, дітьми, каже:

— Я зараз верну!

Та й пішов на двір. Ту взяв його хлопець молоденький (а то був ангел!) та й посадив його на коня. Полетіли вони просто до неба. А там здибає його той сивий дід:

— А-а! — каже, — друже, а ти ту? Ходи за мною!

Та й ідуть вони, аж приходять в одно місце, де була велика трава аж по саму шию! Дивляться, аж тут пасеться корова така суха, що крий Господи! А так жере траву, аж із землею. А там далі видить поле, а на нім трава така, що ледве її видно. Та й там пасеться корова, але така тлуста, що мило подивитися. А дід каже:

— Видиш, друже, тота суха корова, то чоловік скупий, а тота тлуста, то чоловік гойний такий, що кожному давав всього на тамтім світі. Тепер вони так панують!

Йдуть вони далі. Аж тут видить дві пташки. А так вони б’ються крильми, що страх, так шамотаються. А дід каже:

— Тоті птахи — то чоловік і жінка, що жили вічно в незгоді. Раз каже чоловік до жінки: «Жінко, дай на Боже!» А жінка не хотіла дати. А другий раз жінка каже: «Даймо нині на Боже!» А чоловік: «Чекай, каже, маємо ще час до Покрови; не хтіла ти мене слухати, тепер і я тебе». І так вічно жили, а тепер за тото караються.

Йдуть вони далі, аж ту пекло — огонь вічний, смола. Так горить смола, смердить, клекоче всередині, виски, плач, зойки, що крий Господиньку. Дивиться син в пекло, та й видить там своїх родичів в страшних пекельних муках. Та й тяжко гірко заплакав… А відтак до нього долітають крики:

— Рятуй, рятуй!

Дає йому дід цибульку та й каже:

— Ану запхай троха тоту цибульку в вогонь.

Запхав він тоту цибульку в вогонь та й держить, а за головку стілько душ ухопилося! Тисячу, може!.. Він витяг цибульку, а душечки хребтами попадали в ще гірший вогонь. Та й каже дід:

— Видиш, друже, які їх вини та й кари великі, що навіть їм помогти не можна. Мучаться вони вічно за свої гріхи.

А той чоловік ліг собі з жалю за родичами під корчик та й спить. Та й так йому смачненько спалося! Усе горе своє забув. Аж приходить знову дід та й будить його.

— Вставай, — каже, — вже виспався. Чи знаєш кілько спав?

— Може, з півгодини!

— Та де, — каже дід, — вже сто літ спиш — видиш, як ту приємно, любенько, але що ж… Ти мусиш йти назад на землю.

І вони попрощалися та й поцілувалися. Тоді той чоловік зійшов з неба на тім самім коні. Дивиться він на світ — не пізнає його цілком: дивиться на хату, а на ній кропива та хабуззя росте. Ах, аж лячно йому стало. Він нараз такий сивий став, як той голуб, як тото молоко, аж горб виріс на плечах. Та й приходить до нього смерть з косою:

— Уу! — каже, — я за тобою цілий світ обшукала, а ти десь зі святими бавився!

Стяла його косою, а його душенька полетіла просто, як свічка, до неба.

Кому як суджено

Було собі два хлопці, два вірні товариші. Ходили вони разом у школу в селі. І один був з багатої сім’ї, а другий з дуже бідної. Закінчили вони ту сільську школу і треба їм десь поступати, треба далі вчитися.