Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 17

Тоді сказав до них цар:

— Тепер нічого вам уже боятись! Ми вже близько мого царства. Радійте, що всі небезпеки за нами!

Незабаром корабель причалив до берегів землі роксолян, Йосип і Марія з Ісусиком вийшли на суходіл і подякували Богу за цю ласку. Цар хотів був обдарувати їх гостинцями, але Йосип сказав:

— Хай тобі Бог заплатить за все добро, яке ти нам учинив! Наш Господь більший за всіх царів земних. Він не залишить нас без Своєї опіки.

Тоді Матінка Божа з Ісусиком та Йосип попрощалися з царем і пішли берегом ріки Бористену, що згодом дістала назву Дніпра. В одній балці знайшли вони порожню хату, і там замешкали.

Мати Божа всім серцем полюбила нову батьківщину. Вона молилась, щоб Бог не дозволив знищити цей добрий нарід лютим ворогам і завжди мав його у Своїй опіці.

Та не довго довелось Святій Родині жити в Роксолянії. Господь Бог мав інші плани, бо призначив своєму Синові проповідувати слово правди між ізраїльтянами. Тож одного ранку з’явився Матінці Божій святий янгол і привітав її словами:

— Вертайся, Маріє, з Ісусом і Йосипом до Назарету. Ірода вже нема на світі.

Почувши таку вістку, Мати Божа зраділа, але й засмутилась:

— На кого ж я залишу цей гостинний нарід, що так багато терпить від ворогів?

— Не тривожся, — сказав янгол, — Господь дасть цьому народові силу витримати. Його ніхто не переможе, і він завжди лишиться вірним Богові.

А діялось це якраз після весняного дощика. Було тепло й радісно.

Янгол поблагословив променистою рукою синє небо та золоте сонечко, і сталось велике диво. Від неба аж до землі, до стіп Матінки Божої простелилась промениста райдуга-веселка. Вона засяяла різними кольорами, розкинувшись чарівною доріжкою. По цій барвистій райдузі з’їхав укритий узорами ридван і зупинився біля янгола.

Свята Родина сіла у чудесний ридван, він піднявся райдужним шляхом і зник у небесній блакиті… З тяжким серцем розійшлись люди по своїх оселях…

А ви, діти, як побачите чудову райдугу-веселку на небі, знайте — це шлях Пресвятої Богородиці, яким Вона колись вернеться до нас поблагословити нашу волю.

Різдвяні троянди

Гомін ангельських співів з-під небес та ясна зірка на небі зацікавили дівчину, що вийшла до криниці по воду. Мерщій побігла до вбогої стаєнки, над якою та золота зоря сіяла. Пробравшись крізь натовп, побачила в яслах маленьке, усміхнене Дитя. Довго гляділа на нього здивованими очима. Вкінці забажала — як усі, що сюди прийшли — подарувати щось цьому любому Дитяткові. Але вона була дуже вбога. Крім лихенької запаски не мала нічого. Розжалена почала плакати, втираючи сльози своїми золотавими кісками.

Це вгледів Архангел Михаїл. Він бачить усе, що діють люде. Він злетів з неба, пішов до стаєнки, став за дівчиною і, легко торкнувши за рукав, почав розпитувати, що за жура в неї на серці.

Гануська — так звалася дівчина — не впізнала Архангела. Втираючи сльози, сказала:

— Дивись, пане, кожний обдаровує цю милу Дитинку, лиш у мене нема нічого, що могла б Їй дати.

— А що ти бажала б Їй подарувати?

— Це важко сказати, — відповіло дівча. — Хлопчик має вже все. Глянь лиш, скільки нанесли чабани? Не має у нього лиш квіток. От хоч би айстер чи троянд. Що ж коли це зима! Відкіля їх узяти?

— Заспокойся, — сказав Архангел.

Взяв її за руку, вийшов зі стаєнки і повів у поле. Тут ударив об землю ногою і — диво!.. — з мертвої землі почали виростати білі голівки квіток. Кругом почали розквітати легко зарожевілі троянди.

— Ах, яке чудо! — скрикнула дівчина, припала до землі і стала збирати чудесні квіти.

Миттю нарвала гарну китицю, кинулася полем до стаєнки та, розштовхуючи всіх, підбігла до ясел і поклала квіти в ногах Божого Дитяти. Ісусик же зняв рученята і сердечно пригорнув голівку дівчини.

Відтоді розквітають, усе саме на Різдво, Христові троянди.

Сарана

Вісім днів пройшло, як народився Ісусик, а все ще Марія Мати та її опікун Йосиф жили з Немовлятком у вифлеємській стаєнці. Важке було це життя. Вночі дошкулював холод, а Дитини не було чим прикрити, та й сіно, на якому воно спочивало, зовсім стерлося.

Дев’ятого дня ранком завинула Марія Ісусика в рядно і пішла шукати за дрібкою свіжого сіна. Ішла від хати до хати, питаючи скрізь, але кругом жили самі вбогі робітники і, хоч як їм шкода було маленької Дитини, не могли допомогти Божій Матері.

Пройшла добрий кусень дороги і побачила, осторонь від дороги, велику садибу якогось заможного хлібороба. Підійшла до хати. Крізь вікно виглянув сам господар і почав кричати:

— Чого волочишся по чужих обійстях? Чого тут шукаєш? Іди геть, а то прожену собаками!

— Не лякайся, пане, — промовила тихим голосом Божа Мати. — Я в дорозі. Додому не можу ще вертати і ночую в полі, в стаєнці. Та там холодно, а у мене, як бачиш, маленька Дитина. Воно мерзне. Дай мені дрібку сіна, щоб могла Свого Сина захистити від холоду.

— Сіна у мене нема, — крикнув люто господар. — А якби й було, то не для волоцюг! Я важко працював, щоб назбирати для моєї худоби!

— Це буде така мала дрібка, що не зробить кривди для твоєї худібки, — прохала далі Марія.

— Не дам, — лютував багатир. — Не на це я косив ціле літо, щоб роздавати!

Засмучена Марія-Мати відійшла.

Та ледве вийшла за ворота, почув нелюд, що його тіло корчиться і він стає все менший та менший. Не пройшло й кілька хвилин, а він скакав уже по обійстю і своїми губами видовженими, ніби два маленькі ножі, стинав-косив кожну травичку, яку надибав по дорозі.

За кам’яне серце, за безсердечну скупість замінив його Господь в коника-сарану, що безупинно січе-косить своїми губами-сікачами траву, але ніколи не є ситий.

Христос і розбійник

Важко журилася Марія-Мати, споглядаючи на Своє Дитя. Воно не в теплій кімнаті, а в стайні, не на м’якій постелі, а на соломі. Хоч добрі люди й нанесли дарів та бодай дещо облегшили Дитяті ці перші дні на землі, все ж таки цього ще було замало. Дитятко ще від уродження некупане. Нема ні посудини, ні теплої води. А в стайні курява, вона сідає на ніжне тіло Дитини, гризе, дошкулює. Кілька разів ходив старенький Йосиф по хатах, прохав, щоб дозволили Дитя викупати, але люди байдужі на чужі турботи, здвигали плечима, відправляли з нічим.

Вкінці взяла Марія Дитя і сама почала ходити від хати до хати, прохаючи дозволу викупати Його. Та скрізь зустрічала й вона відмову. Врешті підійшла до якоїсь бідної хатини. Проти неї вийшла вбого одягнена жінка і почала розпитувати, чого шукає. Зі сльозами в очах розказала Божа Мати свою журу. Жінка хвилину наче б надумувалася та вкінці промовила:

— Я не бороню. Дам тобі посудину та й теплої води. Але я не знаю, чи ти захочеш купати своє Дитя в нашій убогій хатині, де не все так, як годилося б для Нього.

Марія зраділа і вже й не слухала, що жінка говорить. Увійшла в хату, взяла посудину, вимила її і почала Ісусика купати. А Він радів, тріпотав рученятами і, хоч як ще маленький, усміхався. Жінка стояла побіч, приглядалася Немовляті, розпитувала Марію, відкіля вона, та згадувала, що чула щось про народження дитяти в стаєнці. Споглядаючи на ясну голівку, довкола якої сяяло золоте проміння, відчула до Нього якусь Божеську пошану.

Марія кінчала купати. Жінка вийшла. Та за хвилину вернулася, несучи на руках своє мале. Був це хлопчик, старший від Ісусика на кілька тижнів.

— Що це? — вжахнулася Марія.

Личко, рученята та ноженята дитини вкривав гидкий струп. Серце Божої Матері стиснулося жалем. А жінка почала розказувати, як зараз після народження вкрив цей струп дитину. Піднімаючи сорочину, показувала запалене тіло.

— Воно важко страждає, — говорила з сумом, — а ніякі ліки не помагають.

З жахом гляділа Марія на бідне дитя. Взяв її ляк і за Ісусика. Вона ж скупала Його в посудині, в якій купається це нещасне. Збентежена вийняла Сина з води, завинула в пелени і взялася виливати воду. Але жінка наче б чого налякалася, підбігла, придержала посудину і сказала: