Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 73

Здавалося б, у сучасній Лепкому Радянській Україні з її культом «дружби російського та українського народів» і запозиченими старими перевіреними імперськими схемами української історії про гетьмана міцно забули. Хто ж міг подумати, що один із визнаних класиків радянської літератури, щоправда, не без темного (та ще й «петлюрівського» (!) минулого, нещадно битий за невинний по суті вірш «Любіть Україну», Володимир Сосюра потайки написав чималу поему про «архізрадника» Мазепу! Та ще й наважився на справді нову, оригінальну трактовку, здавалося б, затертого образу! Адже Сосюрин Мазепа – це не «пан», і не «зрадник», і не «патріот», який тільки і думає що про побудову власної держави. Він скоріше схожий на… не до кінця послідовного революціонера, чи що. Не ідеалізуючи гетьмана як неординарну особистість, поет творить свій художній образ, який може переконувати, може і ні читача, але однозначно не може не викликати жвавого інтересу. Сосюра намагається, як ніхто інший (може, за винятком Булгаріна та Костомарова), розкрити психологію особистості Мазепи і через його образ висловити власні «крамольні» історіософські думки на тему історичної долі України. Автор напрочуд щирий з читачем, його прояви громадянської мужності викликають в пам'яті рядки Рилєєва. Фактично Володимир Сосюра розвинув ідеї, висловлені поетом-декабристом, але вже з позицій українця. Українця-поета, за плечима якого досвід плавання в розбурханому морі української революції і гіркота поразки, навряд чи солодшої за ту, що кінець кінцем спіткала персонажа його поеми. Сосюра так говорить про свій авторський задум:

У чому ж полягає ця трагедія? Протягом усієї поеми автор просто-таки заклинає:

Здавалося б, усе повертається на круги своя, адже ще українські народники XIX століття твердили: так, саме в цьому причина поразки Мазепи, який не зміг, не зумів, був далеким від народу паном і т. д. Але Сосюра – поет, народжений творити і страждати в пекельному XX столітті, яке раз по раз демонструвало, що жодних непогрішимих істин просто немає, помилятися і бути винними можуть усі – політики, народи, хто завгодно. «Помиляється й народ, коли немає ще держави». І в цьому вбачає не лише особисту трагедію, а й національну трагедію сам герой поеми:

Мазепа до останньої хвилини життя залишається вірним своїй любові до народу та омріяної, ідеальної України, ім'я якої було останнім у хвилину смерті: «Прощай, Україно, прощай!»

Ідея трагедії пронизує весь твір Сосюри, щоб посилити її, автор вдається до опису сну Мазепи, коли той бачить себе маленьким хлопчиком і слухає розповідь вчительки-черниці про Україну. І вже далі лунає його життєве кредо:

Сильно сказано, чи не так, особливо якщо згадати, хто був тим ворогом! Від цих героїчних рядків віє просто-таки справжньою пристрастю в дусі Маланюка чи Донцова: «Годі скиглити над причинами невдач та сумним теперішнім! Великий Льох давно розкопано, і треба братися до зброї, тільки вона нас захистить і дасть свободу».

Впадають в око легкість і прозорість віршування, його образність та емоційна насиченість. Твір написаний під сильним впливом європейського романтизму: пристрасні почуття, центральний герой, наділений всіма чеснотами, але водночас роздертий неймовірно сильними суперечливими емоціями, любовний трикутник, відважні і дещо наївні клятви, блискавичне втілення задумів…

Можна спитати: а в чому ж власне революційність Сосюриного Мазепи? А саме в тому, що він усвідомлює, хто має взяти в руки зброю для визволення Батьківщини, аби «не допустить горшой муки», розуміючи водночас свою приховану фатальну слабкість:

Царській «сталі» (імперії, зрештою Системі) треба протиставити ще більш могутню силу – «гнів, народний гнів!» (шалену, розбурхану народну стихію). Поет, зазначає, що саме «народ останнє скаже слово». А до того:

Вірний революційному романтичному максималізму, поет інколи втрачає почуття міри: наприклад, замріяний долею України Мазепа порівнюється з лунатиком; надто вже нереально виглядає елітарність цієї постаті, яка живе «в іншому вимірі» цінностей і цілей:

Зрозуміло, поема Сосюри ні за яких умов не могла бути опублікована за радянських часів – надто очевидно вона суперечила усім головним компонентам «імперсько-радянського» образу гетьмана. Тому на формування суспільної свідомості вона почала впливати тільки в пострадянський період, коли паралельно досить швидко відродилися усі колишні «образи» гетьмана.

У 90-х роках XX століття було перевидано більшість вищезгаданих художніх творів, героєм яких є Іван Мазепа. Крім того, вітчизняний читач вперше за досить довгий проміжок часу зміг ознайомитися з творами європейських авторів, в яких фігурував гетьман. Внаслідок широкого суспільного резонансу, викликаного побудовою новітньої Української держави, раптово актуалізувалися теми, пов'язані з попередніми спробами державного будівництва в історії України. Тому не дивно, що пересічного читача зацікавив здебільшого Мазепа-політик, дипломат, меценат, хоча зняття заборони на ім'я гетьмана призвело до певного пожвавлення інтересу і до Івана Степановича як особистості. Все частіше стали перевидаватися його листи до Мотрі Кочубеївни, вірші самого гетьмана та присвячені йому твори. Сучасні митці спробували «вписати» новий для них яскравий образ у загальну картину уявлень про українську історію, «реабілітувавши» гетьмана формально і по суті. Такі сучасні українські літератори, як Раїса Іваничук (історико-фантастичний роман «Орда»), Іван Перепеляк (поема «Остання любов гетьмана») спробували дати свою відповідь на питання, що для них означає ця символічна постать. Схоже, сьогодні ми присутні при формуванні нового, «лірико-філософського» (з певною дещицею фантасмагорії) художнього підходу до образу гетьмана, який може мати цікаве продовження.