Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 71

Слід віддати належне Олександру Сергійовичу – перед написанням «Полтавы» він проаналізував ті російські джерела та історичні твори, присвячені Україні та Північній війні, які мав у своєму розпорядженні (зокрема, «Историю Малой России» Д. Бантиша-Каменського та «Історію Карла XII» Вольтера). Проте головною ідеєю поеми мало стати створення образу ідеального правителя, мудрого і прогресивного просвітителя Росії Петра Великого. На думку Пушкіна, саме той шлях, яким пішла Росія (а в її складі – і Україна) за Петра Великого, і був історично «правильним».

Тому вороги царя мали бути зображені відповідно. У результаті перед читачем проходять легковажний, хоч і сміливий авантюрист Карл, похмурий кат Орлик, а головне – загадковий «гетман-злодей», «изменник русского царя» Мазепа. Хоча поема і називається «Полтава», саме Мазепа та історія його кохання до Мотрі Кочубеївни (яку поет перейменував у Марію, більш благозвучний для тогочасної російської публіки варіант) є головними темами твору, кульмінацією котрого є власне Полтавська битва. Пушкін спробував сполучити громадянський пафос і лірико-романтичний струмінь, і в цілому це йому чудово вдалося. Епіграфом до «Полтавы» є перші рядки поеми «Мазепа» Байрона, про яку йтиметься згодом. Сам образ українського гетьмана змальований широкими мазками, причому, зрозуміло, переважають темні фарби. Для Пушкіна Іван Мазепа – «злой старик», лицемір, який звабив юну красуню (зважаючи на особистий чималий донжуанський список поета, моралізаторство на цю тему виглядає оригінально, особливо в світлі того, що ми знаємо про реальні стосунки гетьмана і його коханої – див. розділ 6), «тать», який задумав і втілив у життя план підступної зради. Віддаючи належне політичним здібностям гетьмана, його знаменитому вмінню привертати на свій бік людей, Пушкін абсолютно не схвалює бажання шкідливих для Росії та України «опасных перемен», що їх прагнули Maзепа та його прихильники, послідовно демонізуючи свого героя:

Але які ж такі жахливі задуми виношує пушкінський герой? Мазепа говорить своїй коханій:

Тобто кінцева мета героя «Полтавы» – те саме незалежне Українське князівство, про яке йшла мова в творах Булгаріна та Рилєєва, а також і на справжніх переговорах гетьмана Мазепи з Карлом XII та Станіславом Лещинським. Але Пушкін при всьому своєму романтичному світогляді та неросійських коренях відчував себе насамперед патріотом імперії, і подібні плани гетьмана для нього були просто жахливими. Крім того, вони, на думку поета, ще й не «прогресивні», адже історичне майбутнє України, мовляв, за російським освіченим абсолютизмом в дусі Петра І, Катерини II чи принаймні Миколи І, а не за архаїкою «Малороссии печальной»… Фактично поет звинувачує гетьмана в потрійному гріху – зраді, моральній неохайності та протидії такому собі «об'єктивному історичному прогресові». Такий варіант образу Мазепи був глибший за «школярсько-попівську лайку» тогочасних шкільних підручників з історії, але водночас він був цілком сприйнятиий для абсолютної більшості громадян імперії, на відміну від помітно неоднозначніших образів, створених Булгаріним та Рилєєвим.

Мешканці імперії отримали колоритний готовий образ, який офіційна російська, а особливо радянська пропаганда зуміла ще й додатково примітивізувати, зводячи не такого вже й простого пушкінського Мазепу до рівня звичайного егоїста, зрадника, мерзотника і честолюбця. Саме подібна трактовка українського гетьмана стала хрестоматійною, а «Полтава» стала сприйматися як «наш ответ Чемберлену» – тобто російська суперзброя проти всіляких вигадок різних там українофілів та прихильників «мазепинства». Цікаво, але саме так пушкінська поема сприймалася і за радянської доби, коли офіціозна пропаганда не вважала за потрібне творити якийсь новий стереотип Мазепи, активно послуговуючись старим, імперським, і взагалі намагаючись не так часто згадувати ім'я гетьмана, адже як архетип політичного мегазлочинця Івана Степановича з почесного першого місця дещо відтіснили хронологічно ближчі радянській людині Симон Петлюра та Степан Бандера, сформувавши таку собі оригінальну «ідейно-фонетичну» тріаду «лютих ворогів українського народу». Показовим є, наприклад, праця радянського дослідника В. Шутого «Историзм «Полтавы» Пушкина», в якій він намагається довести «невмирущу значущість» історичної концепції Пушкіна, висловленої в «Полтаве», з насолодою цитуючи пушкінські щоденникові фрази про головного персонажа поеми: «Однако же какой отвратительный предмет! Ни одного доброго, благосклонного чувства! Ни одной утешительной черты! Соблазн, вражда, измена, лукавство, малодушие, свирепость…»

Рецидиви сприйняття «Полтавы» як останнього аргументу в суперечках із політичними опонентами на тему «Мазепи та мазепинства» і сьогодні живі в українській, і ще більшою мірою – в російській масовій свідомості. Варто згадати лише нещодавню сварку московського мера Лужкова та колишнього російського ж міністра культури Швидкого з приводу скандального фільму українського режисера Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». У ході «дискусії» відомий своїми українофобськими висловами Юрій Лужков презентував Швидкому вищезгаданий твір Пушкіна як найвагоміший аргументу – мовляв, читайте, пане міністре, хто такий той ваш Мазепа і що він вчинив! Тобто «Полтава» дотепер сприймається певними політиками та частиною громадськості не як якісний літературний твір, написаний в певний період і з конкретних позицій, а як мало не універсальна, загальновідома істина, що доведення не потребує. Такий собі короткий курс історії проклятущого «мазепинства»…