Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 7

Самі вибори відбулися о десятій ранку 25 липня 1687 року. На козацькій раді були присутні кілька тисяч (найчастіше фігурує цифра дві тисячі) козаків, уся генеральна та значна частина полкової старшини. Нашому сучасникові ця рада навряд чи здалася б аж надто демократичною – гетьмана обирали далеким від ідеалу методом «прямої демократії», вигукуючи прізвище свого кандидата прямо з місця. У випадку наявності кількох кандидатур і небажання кандидатів забирати їх могла спалахнути серйозна сутичка (як на знаменитій Чорній раді під Ніжином в 1663 році, коли було обрано І. Брюховецького). Проте цього разу процедура пройшла відносно спокійно – старшина і козаки висловилися за Івана Мазепу. До військової каплички віднесли гетьманські клейноди (булаву і бунчук), які й вручили новообраному гетьманові. Іван Мазепа склав присягу на Євангелії і змушений був разом зі старшиною підписати заздалегідь підготовані документи – Коломацькі статті (про них – див. наступний розділ). Ми не знаємо і ніколи не дізнаємося, що відчував у цей момент син небагатого шляхтича з Білоцерківщини, колишній паж Яна-Казимира і соратник Петра Дорошенка, який тепер сам став рівним гетьманам, князям та боярам. Можливо, він згадував свій нелегкий, тернистий шлях до булави, який торував сам, не без певної допомоги такої примхливої пані Фортуни…

Розділ 2

«Нащо, Беллоно, мечем впоясалась…»

Зовнішня політика гетьмана Івана Мазепи до початку Північної війни

Події липня 1687 року на річці Коломак завершилися пограбуванням рядовими козаками частини майна Самойловича і побиттям або навіть убивствами ними деяких особливо ненависних старшин, розподілом усіх основних посад між старшинами і підписанням так званих Коломацьких договірних статей. Ці статті являли собою угоду з 22 пунктів, що укладалася між Росією та Українською козацькою державою нібито «на підтвердження» знаменитих Березневих статей Богдана Хмельницького. Насправді ж кожні нові статті, що їх підписували з Москвою українські гетьмани, отримуючи булаву, містили різні пункти, які відбивали тогочасний політичний status quo. Як правило, це були все нові й нові пункти, спрямовані на обмеження прав української сторони і все більшу інтеграцію козацької державності до складу Росії.

Коломацькі статті, як вважає О. Оглоблін, були складені на основі Глухівських статей гетьмана Д. Многогрішного (1669 рік) і мали насамперед забезпечити політичні та економічні інтереси Москви в Україні. При докладному розгляді деякі пункти статей виявляються надзвичайно цікавими, тому приділимо їм певну увагу – адже саме на основі, закладеній цими статтями, гетьман Мазепа мав будувати свою подальшу політику.

У контексті відносин України з Російською державою та іншими країнами особливий інтерес становить група статей з першої по сьому, статті 16, 17, 19 та 20. Перш за все документ регламентує статус України у складі Російської держави, доволі демагогічно підтверджуючи «права і вольності народу малоросійського», встановлюються місця перебування російських гарнізонів в Україні (в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі) та порядок дипломатичних зносин Москви і Батурина – через посланців та листування. Для контролю за гетьманом у гетьманській столиці розміщувався полк російських стрільців. Цей пункт деякі українські дослідники XIX століття (Костомаров) та радянські вчені (Тарле) трактували як «охорону Мазепи російськими військами від народу, що ненавидів свого гетьмана». Наївність і політична заангажованість цього твердження цілком очевидна. Цікаво, що українську старшину в Коломацьких статтях прямо-таки заохочували доносити на свого гетьмана і один на одного у разі, якщо є ймовірність «зради» українців московському цареві. Тому не варто дивуватися тій лавині доносів, про які йтиметься далі. Надзвичайно промовистою і абсолютно новою була стаття 19, яка зобов'язує гетьмана і старшину, «служа великим государям… народ Малороссийский всякими мерами и способами с Великороссийским народом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением, чтоб были под одною их Царского Пресветлого Величества державою обще, яко единой Христианской веры, и никто б голосов таких не испущал, что Малороссийской край Гетманского регименту, а отзывались бы везде единогласно: Их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы Гетман и старшина, народ Малороссийской обще с Великороссийским народом, и вольной переход жителем из Малороссийских городов в Великороссийские городы имети». Фактично культурна асиміляція українців (зокрема через шлюби) проголошувалася основою державних українсько-російських зносин! Щоправда, випадки одруження українських старшин з росіянками і навпаки наприкінці XVII – у першій половині XVIII століття так і не стали загальнопоширеним явищем (парадоксально, але в одному з доносів на Івана Мазепу початку XVIII століття в цьому звинувачували саме гетьмана, який, мовляв, не дозволяє своїм наближеним укладати мішані шлюби. Вочевидь невідомий донощик намагався нагадати про цей пункт Коломацьких угод).

Важливо й те, що російський уряд фактично заперечив у цьому пункті самий факт існування «Гетьманського регіменту» (Української козацької держави) як автономного державного утворення.

Велика увага була приділена актуальним проблемам зовнішньої політики. Лінію поведінки гетьмана щодо сусідніх держав намагалися визначити статті 7 та 20. У праві листування з «іноземними государями» відмовлено ще Юрію Хмельницькому в 1659 році, і з тих часів щоразу в договірних статтях цей пункт наполегливо повторювався московською стороною. Листи з-за кордону український гетьман мав пересилати, не читаючи і не даючи жодних відповідей на них, до приказу Малої Росії в Москві. Україна повинна була чітко дотримуватися вбивчих для неї умов «Вічного миру» Росії з Річчю Посполитою, на підписання якого навіть не запросили українських дипломатів і котрий закріпив розподіл українських земель між Польщею та Росією. Мова йшла перш за все про участь у діяльності Священної Ліги – антитурецької коаліції у складі Росії, України, Речі Посполитої, Венеції та Священної Римської імперії. Українські та російські війська мали «чинити промисел над Казикерменом, Очаковом і ходити… для запертя самого Криму», а також будувати укріплення проти татар по річках Орелі, Самарі, Берестовій та Орчику, заселяючи їх «малоросійськими жителями». Основне знаряддя здійснення вищезгаданої активної зовнішньої політики – козацьке військо – мало, згідно з Коломацькими статтями, складатися з ЗО тисяч реєстрових козаків і кількох охотницьких (найманих) полків. Місцем перебування «військової» (генеральної) артилерії (а вона нараховувала на початку XVIII століття стараннями гетьмана Мазепи не менше сорока гармат) планувалася гетьманська резиденція – Батурин.

Вже згаданий 19-й пункт статей передбачав покарання (аж до смертної кари) для тих українців, які відмовлялися приймати за грошову одиницю так звані «севські чехи» (російські дрібні «срібні» монети, що карбувалися в Севську неподалік українсько-російського кордону. Насправді їх виготовляли з міді з невеликою домішкою срібла, тож населення і України, і Росії небезпідставно ставилося до цієї нової витівки уряду як до спроби ошукати власних громадян). 1689 року російський уряд був змушений припинити нав'язування неповноцінної монети, і цей пункт статей втратив силу.

Оцінюючи Коломацькі статті в цілому, навряд чи можна назвати їх якимось успіхом або невдачею нового українського керівництва. Це ті умови, за яких взагалі був можливий прихід Івана Мазепи (чи будь-якого іншого старшини) до влади. Так, Коломацькі статті дійсно «суперечили автономії українських земель» (вислів О. Суб-тельного) і ускладнювали ведення гетьманом більш вигідної для його держави зовнішньої та внутрішньої політики. Але водночас не варто і переоцінювати їхнє значення, адже багато з положень цих статей завдяки вмілим діям Мазепи в подальшому фактично залишилися нереалізованими.