Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 69

Додамо, що на початку 1990-х років, уже після здобуття Україною незалежності, представниками української громадськості було здійснено символічне поховання землі, взятої з подвір'я церкви Св. Юрія в Галаці, у колишній гетьманській столиці – Батурині. До речі, в Україні дотепер не встановлено жодного пам'ятника Іванові Мазепі (якщо не рахувати меморіальних дошок). Щоправда, в різних містах України та світу на честь гетьмана названо більше 60 вулиць та площ, а близько року тому було ухвалено проект спорудження пам'ятника Іванові Степановичу в Батурині, а також великого меморіалу на честь усіх жертв Батуринської трагедії 1708 року. Такий меморіал міг би гідно вшанувати як гетьмана, так і звичайних батурян…

Розділ 9

«Дім Мазеп іздавна Діва полюбила…», або «Издавна умисел ужасный взлелеял тайно злой старик»

Гетьман Іван Мазепа на сторінках художніх творів

Барвисте та насичене яскравими подіями і поворотами життя гетьмана Мазепи ось уже майже три століття викликає чималий резонанс в українському та російському суспільствах. Гетьман із живої людини зі своїми чеснотами і вадами перетворився на справжній символ чи навіть набір символів, що мали уособлювати собою страшний для прихильників імперської ідеї «малоросійський сепаратизм» або милий серцеві прибічників української національної ідеї «український патріотизм». І ті, й інші, мабуть, залишаться на своїх позиціях і після прочитання кількох десятків наукових монографій та статей (не говорячи вже про цю невелику книжку) на дану тему. Це лише зайвий раз доводить, що образ Івана Степановича насправді дотепер залишається не лише надбанням шкільного (чи вузівського) курсу історії України, а, скоріше, органічною складовою загального уявлення про цю саму історію, яке розповсюджене серед величезної кількості людей, що мешкають на «пострадянському просторі». Завданням останнього розділу нашої книжки є спробувати розібратися, як література впливала і впливає на формування саме таких стереотипних уявлень щодо образу гетьмана Мазепи.

Одразу зауважимо – даремно наш ласкавий читальник став би шукати в цьому розділі сумлінний історіографічний аналіз наукової «мазепіани». Завдання автора значно скромніше. Буде розглянуто вплив лише тих авторів і їхніх художніх творів, який, як нам здається, протягом певного часу був або є найбільш визначальним щодо формування популярних уявлень про Мазепу на Сході і Заході Європи, а також ті літературні твори, які цікаві насамперед оригінальністю трактовки цього образу. Адже саме художня та науково-популярна і публіцистична, і значно менше – суто наукова література була і залишається одним із найважливіших чинників творення таких уявлень.

Хай нам вибачить наш читальник, але ми знехтуємо і улюбленим прийомом деяких вітчизняних авторів подібних нарисів – виявленням «міфів» і «правди» в художніх творах про Мазепу. Ясно, що будь-який з розглянутих нижче творів є складним сполученням «історичної правди» (чи то пак того чи іншого різновиду «історичного міфу») та такого феномена, як «художня правда» в розумінні того чи іншого автора. Тому нас не буде зв'язувати по руках і ногах сувора необхідність звірятися по ходу нашого огляду з історичним фактажем і у менторському тоні картати того чи іншого покійного (чи живого й досі, собі на горе) митця за необережне поводження з «Його величністю історичним фактом». Хоча, зрозуміло, це не означає, що цього не зробить за нас читач цієї книжки…

Не буде надто великим перебільшенням, якщо ми насмілимося заявити, що образ Івана Степановича Мазепи почав формуватися в суспільній свідомості українців і почасти росіян ще за життя самого гетьмана. Чим, як не складовою частиною творення іміджу, є десятки панегіриків на адресу гетьмана, створених сучасними йому поетами? Твори Дмитра Туптала (з книги «Руно орошене» – наприклад, «Про гербовий місяць, зорю та про руно орошене»), Стефана Яворського (зі збірок «Луна голосу, що волає в пустелі» та «Виноград Христовий»), Антонія Стаховського (поетичний збірник «Зерцало от писанія Божественного» та «Богородице Діво» (1707 рік), Іоана Максимовича насичені гіперболізованими похвалами на адресу гетьмана, який зображується непереможним воїтелем, захисником віри і православної церкви, щедрим покровителем наук і мистецтва в Україні. Схоже, для людини доби бароко ніщо не здавалося занадто пишним і блискучим – якщо порівнювати з кимось персонажа свого твору, то неодмінно з Енеєм, Ганнібалом, Цезарем або Александром, якщо зображувати його вчинки – то мало не в дусі подвигів Геракла, якщо розповідати про його ворогів – то так, аби викликати у читача справжній «шок і трепет». Вірші перевантажені (звісно, як на смак пересічного сучасного читача) складними символами, образами, взятими з античної та християнської міфології, патетикою тощо. Звісно, найкращі поети доби мали достатньо художнього смаку, аби не перетворити свої твори на трафаретний набір лестощів, але ось щодо їхніх менш обдарованих колег цього, на жаль, сказати не можна. В цілому ж портрет гетьмана Мазепи в сучасних йому творах (звісно, написаних до 1708 року) вимальовується схожим на зображення гетьмана на тогочасних великих гравюрах – блискуча композиція, чудові орнаменти, постаті, обладунки, шоломи, пера, а от обличчя розібрати важко…

Дуже схожим за своєю суттю (тільки зі знаком «мінус») є образ Мазепи в творах часто-густо тих же авторів, написаних після переходу гетьмана на шведський бік. Як приклад наведемо твори Афанасія Заруцького, «Синаксар про перемогу під Полтавою» Максимовича або «Епінікіон» Феофана Прокоповича. Якщо раніше гетьман оспівувався як будівничий церков, вірний престолу, непереможний войовник, то тепер він урочисто проклинається як ворог церкви, гонитель віри, зрадник царя і вітчизни, боягузливий негідник, егоїст тощо.

Кілька рядків з «Епінікіону» Прокоповича дають непогане уявлення про подібну літературу:

Згадані автори бачать майбутнє Української козацької держави лише у складі єдиної могутньої Російської держави, де молодша сестра Україна в усьому слухняна і керована. Натхненне оспівування та не менш натхненне паплюження того самого персонажа, розділені мізерним часовим проміжком, – мабуть, в історії світової літератури знайдеться не так багато настільки ж яскравих прикладів подібних метаморфоз. Проте саме ці твори та офіційна пропаганда російського уряду заклали основи канонічного образу «Мазепи-зрадника» в російській традиції. На початку свого існування він був досить шаблонний – мотивами дій гетьмана оголошувалися звичайний егоїзм, жадоба влади, «диявольське наущення». Від цього образу нещасливого «гетьмана-зрадника» так і тхнуло моралізаторством – ось, мовляв, що буває з тими, хто повстає проти свого Богом даного володаря. Саме цей образ гетьмана став «канонічним» для багатьох поколінь російських та частково українських читачів XVIII століття.