Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 61

Тим часом російські війська, що не залишили Гетьманщини, скориставшися з відсутності значних шведських сил, ще більше розширили підконтрольну їм територію.

Але найголовніше, як ми вже наголошували вище, невдала експедиція на Слобідську Україну спричинила серйозні прояви партизанської війни проти шведів. Жорстокість шведів була зумовлена, насамперед тим, що Карл XII дивився на Слобожанщину як на частину Російської держави (якою вона формально й була). Відповідно слобожани не вважалися підданими гетьмана Мазепи, а прямими підданими царя. Це була для шведів «ворожа країна», а вони мали вже багатий досвід поводження з населенням таких країн. Дослідники одностайно стверджують, що Карл XII «систематично й свідомо зруйнував пройдену ним територію» (Б. Крупницький). Звичайно, це пояснювалося насамперед військовими міркуваннями (зруйнування найближчого тилу ворога). Але мала місце і звичайна помста шведів за вороже ставлення населення. Нейтральний учасник походу (словак Даниїл Крман) писав, що Карл XII «міста і села наказав палити, доми валити аж до основ, жителів забивати… Багато тисяч худоби й череди попалено». Самі шведи визнавали, що вони пройшли цю землю «вогнем і мечем». Загинули міста й містечка Краснокутськ, Городня, Коломак, Куземин, Котельва, Мурафа, Колонтаїв, Олешня, Рублівка та інші, а також багато околичних сіл. Але ж Слобожанщина була так само заселена здебільшого українцями, і подібне поводження з ними шведів не могло не викликати обурення як в слобідських полках, так і в Гетьманщині. Тому подібні не виправдані жодною військовою необхідністю накази короля і злочинні дії таких шведських командирів, як Функ, який спалив Терни та Недригайлів, були просто вбивчими для самої ідеї українсько-шведського союзу.

Наслідки всього цього були фатальними для шведів. На Слобожанщині та в прикордонних полках Гетьманщини почалася справжня партизанська війна проти шведів, «ведена з упертістю й завзяттям головно українськими селянами» (Б. Крупницький), яку надзвичайно спритно використало в своїх інтересах російське військове командування (і, додамо, радянська історіографія, яка завжди перебільшувала розмах цієї боротьби і називала її «народньою війною»).

Вже цитований нами Лизогубівський літопис писав про партизанські дії українського населення: «Того ж року [1708 – 1709] малороссияне везде на квартерах и по дорогам тайно и явно шведов били, а иных живых к государю привозили, разными способами бьючи и ловлячи блудящих, понеже тогда снеги великие были и зима тяжкая морозами, от которых премного шведов погинуло; а хотя мало от войска какие шведы удалялись, то тот уже и следу не зискал, блудили и так их люди ловили или, подкравшись ласкосердием будто, убивали; тож чинили шведам и за фуражом ездячим, и от того много войска шведского уменьшилося».

Цей загальний опис змішує окремі періоди та локальні епізоди, що траплялися, зокрема, на Лівобережжі восени 1708 року, і широку, добре організовану за допомогою російської військової влади партизанську війну на Слобожанщині та півдні Гетьманщини навесні 1709 року. Звичайно, справа була складніша. Джерела свідчать, що партизанські дії населення були найбільш поширені там, де недалеко було російське військо та лояльна щодо нього українська влада (гетьмана Скоропадського). Обурене шведськими насильствами та грабунками, населення окремих населених пунктів Лівобережжя, під впливом російської пропаганди, а згодом і закликів української адміністрації, почало застосовувати партизанські методи боротьби. Про це писав і словацький посланець до Карла XII Даниїл Крман, що перебував при шведській армії протягом усього походу 1708 – 1709 років. Так було і згодом, на шляху шведського війська на південь від Десни, зокрема на тій території, де користувався авторитетом уряд гетьмана Скоропадського.

Інший характер мала партизанська боротьба проти шведів навесні 1709 року. У цей період діяльність партизанських загонів, організованих за допомогою російської військової влади, охоплює всю територію, зайняту шведським військом (Полтавський полк і суміжні райони Слобожанщини). Стомлена лютою зимою, знесилена через важкий харчовий стан і хвороби, ослаблена в окремих військових операціях (лише взяття невеличкої фортечки Веприка коштувало шведам більше 1,5 тисячі вояків убитими та пораненими, в тому числі кількох відомих офіцерів), шведська армія в цей час особливо відчувала всю силу та небезпеку партизанської війни.

Шведські учасники походу одностайно скаржилися на дії партизанських загонів у квітні 1709 року. Це стверджує і Крман, який писав про становище шведського війська в період облоги Полтави: «Стан шведів був дуже сумний, але кожного дня сподівалися ще гіршого. Українське населення… де тільки можна було, загрожувало шведським обозам і навіть життю шведів. Селяни, що поховалися по лісах, старалися поживитись шведською здобиччю при кожній нагоді. Шведи хотіли доконати Полтаву голодом, а самі поступово втрачали сили від голоду». На партизанські напади шведи відповідали жорстокими репресіями. «Репресії викликали спротив, спротив – репресії, і так воно йшло все далі» (Б. Крупницький).

За таких умов гетьман Мазепа вперто намагався повернути примхливу пані Фортуну на свій бік. Дуже активною була його дипломатична діяльність. Починаючи з листопада 1708 року, і особливо в перші місяці 1709-го, гетьман послав кілька дипломатичних місій до Туреччини (Горлен-ка і Згуру до сілістрійського сераскера Юсуф-паші, через якого велися переговори з турецьким урядом, а також до Молдавії та Валахії), до Криму (військового канцеляриста Д. Болбота, а. згодом К. Мокієвського і Ф. Мировича), до Станіслава Лещинського (до Польщі їздив один із найнадійніших старшин-мазепинців – Федір Нахимовський, представник давньої українсько-єврейської родини), до запорожців (кілька місій, зокрема В. Чуйкевича, К Мокієвського та Ф. Мировича) і, мабуть, на Дон (чи, скоріше, на Кубань, де були тоді вцілілі повстанці-некрасовці).

Не всі ці місії мали успіх. Туреччина та Крим не відмовлялися підтримати короля та гетьмана, але в цілому не давали однозначної відповіді, віддаючи перевагу вичікуванню. Зокрема, невдача Слобожанського походу у лютому 1709 року, а особливо зруйнування Запорозької Січі російськими військами у травні 1709 року не могли не вплинути на позицію турецького султана та кримського хана, на допомогу яких особливо сподівалися Карл XII і Мазепа. Щоправда, войовничий і розумний хан Девлет-Гірей неодноразово заявляв про готовність в будь-який момент відправити своїх вершників на допомогу Карлу і Мазепі, але запал хана стримував султан і особливо його великий візир, на «миролюбство» якого сильно впливав і такий банальний чинник, як чималі хабарі, які давав візиреві та іншим недалекоглядним та ласим до грошей турецьким вельможам російський посланник до Стамбула Толстой. Проте Мазепі та шведському королю пощастило не тільки зберегти інтерес Криму і Туреччини до антиросійської коаліції, але й налагодити постійні контакти та уможливити продовження переговорів з цими країнами. Хоча Туреччина і навіть Крим так і не виступили проти Росії за життя гетьмана, дипломатичні заходи Мазепи навесні 1709 року забезпечували південний фланг для союзної шведсько-української армії, а також врятували шведську справу після Полтавської катастрофи.

Карл XII і Мазепа в 1708 – 1709 роках відчайдушно сподівалися на прорив до Лівобережжя польського короля Станіслава Лещинського, який, спільно зі шведським корпусом генерала Крассау мав зайняти Правобережну Україну та піти далі. Мазепа кілька разів посилав своїх довірених людей до Станіслава, закликаючи його прискорити похід на Україну. В перехопленому росіянами листі до Станіслава, написаному в Ромнах 5 грудня 1708 року, гетьман Мазепа писав: «Чекаю щасливого і скорого Вашої королівської милості прибуття, щоб ми могли спільною зброєю й думкою неприятельського московського одразу приборкати дракона, а найпаче тепер, коли почала Москва грамотами своїми простий бунтувати народ і громадянську всчинати війну». Проте Станіславу було не до походу на Україну – його сили стримували прихильники Августа, яким допомагав великий російський корпус генерала Гольца (11 драгунських полків), що переважав за чисельністю шведське військо не надто ініціативного генерала Крассау.