Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 59

Проте твердження радянських істориків (Є. Тарле, В. Шутого) про «всенародний характер війни українського та російського народів проти шведських окупантів» дуже сильно нагадує такі самі нехитрі теоретичні побудови радянських істориків щодо Великої Вітчизняної війни, досвід якої в повоєнні роки почав буквально «проектуватися» на всі попередні ворожі вторгнення до Росії. Тобто Російська імперія («тюрма народів», за висловом самого ж засновника марксизму) почала розглядатися як найвище благо для всіх народів, що входили до її складу, а ворожі вторгнення на її територію, зрозуміло, мали спричиняти не що інше, як «священну» партизанську війну проти німецько-фашистських (шведських, французьких) загарбників. Такий погляд, що дотепер часто використовується деякими дослідниками та особливо публіцистами, примітивізує суть проблеми, не дозволяє розібратися, де, коли і з яких причин в Україні в 1708 – 1709 роках дійсно були прояви партизанської війни, а де їх не було. Допомогти може уважне прочитання і співставлення даних із різних за походженням джерел (російських, шведських, нечисленних українських, на малочисельність котрих скаржився ще О. Оглоблін: «Не маємо ні українських державних архівів, які або загинули тоді, або поволі нищилися згодом, або ж в рештках своїх лежать десь під спудом московського чи іншого чужого володіння. Не маємо й тогочасної української мемуаристики, щоденників, листування. Отже, мусимо реконструювати хід подій на підставі чужих, нерідко ворожих нам джерел»). На основі вищезгаданих джерел можна твердити, що партизанські напади українського населення на шведів були викликані шведськими реквізиціями та згодом репресивними діями, російською пропагандою, а інколи і елементарним прагненням до збагачення (як не згадати знаменитий указ Петра І, виданий 6 листопада 1708 року, де встановлювалися докладні розцінки – від 3 – 5 карбованців за полоненого шведського солдата, до 2 тисяч – за генерала, і відгомін цього указу в «Історії Русів» – фраза про те, що спочатку українцям, що привели полонених, дійсно давали гроші, аби заохотити їх до подальших нападів, але згодом ощадливі російські офіцери обмежувалися видачею склянки горілки і словами «Спасибо, хохленок!»). Розмах цієї партизанської війни проти шведів був мінімальний восени 1708 року, він значно збільшився під час суворої зими того ж року, коли скандинавам треба було здобути зимові квартири, і вони вирішили зробити це за будь-яку ціну. Саме цим пояснюється низка нападів військ Карла XII на українські міста (Ромни, Гадяч, Пирятин, Зіньків, Веприк, слободу Терни тощо). Нерідко шведські офіцери брутально нищили всіх, хто чинив їм опір, намагаючись тим самим залякати місцеве населення, яке внаслідок всього цього тікало в ліси або йшло партизанити. Особливою жорстокістю і запеклістю відзначалася партизанська війна на Слобожанщині, куди шведи пішли у січні-лютому 1709 року, намагаючись прорватися-таки най південнішим маршрутом на Москву. Від бойових дій, які вели шведи, росіяни та місцеві партизани, постраждали Охтирський, Сумський, меншою мірою Харківський полк. Практично не було проявів партизанської війни на Правобережжі, де населення згодом (в 1710 році) викаже значну підтримку Пилипові Орлику. Зрештою, питання, пов'язані з партизанською війною українського населення та козаків проти шведів, будуть розглянуті докладніше трохи згодом.

Гетьман Мазепа добре усвідомлював усі негативні чинники, які робили його нові політичні позиції досить слабкими. Але Іван Степанович кілька разів у своєму житті починав усе з початку, і тому не розгубився навіть у такій складній для нього і його країни ситуації. Він вочевидь був не з тих, хто здається на ласку долі чи переможця. Після тимчасової депресії, викликаної тривогами й поразками осені 1708 року, Мазепа, незважаючи навіть на поганий стан здоров'я (який мав погіршитись суворої зими 1708/ 1709 року), розпочав зимову військово-дипломатичну кампанію з надією на кінцеву перемогу.

Цьому не завадила навіть складна гра російської розвідки, метою якої було дискредитувати гетьмана в очах Карла XII та його соратників. Під час переходу Данила Апостола до росіян (миргородський полковник утік з шведського табору разом із компанійським полковником Гнатом Ґалаґаном – майбутнім зрадником запорожців у 1709 році) Петро І та канцлер Головкін вирішили влаштувати справжню шпигунську інтригу – пообіцяти Мазепі повне пробачення, вимагаючи натомість допомоги у не більше, не менше як у захопленні в полон Карла XII. Апостол навіть твердив, що гетьман погодився на подібний варіант, і шведського короля мали взяти в полон під час раптової вилазки російського гарнізону з обложеної шведами фортечки Веприк (подібний план явно грішить неправдоподібністю). Ці сумнівні шпигунські ігри, єдиним підтвердженням котрих є кілька листів Петра І, навіть надзвичайно ворожому щодо Мазепи Є. Тарле здалися спробою не стільки переманити старого гетьмана назад на російський бік (обидві сторони чудово розуміли, що мости спалено), скільки влаштувати «перехоплення» інформації шведами з метою посіяти серед них недовіру до українського гетьмана та його прибічників.

На жаль, дотепер історикам бракує докладніших матеріалів про широку дипломатичну й військово-адміністративну діяльність гетьмана того часу. Тому про діяльність українського уряду, зокрема гетьмана Мазепи, в 1708 – 1709 роках ми знаємо небагато. Але навіть ті документальні фрагменти, що є в нашому розпорядженні, свідчать про те, що Мазепа робив усе, щоб забезпечити успішну українсько-шведську кампанію проти Москви. Великою заслугою української історіографії XX століття (маємо на увазі праці Б. Крупницького, О. Оглобліна, О. Пріцака) було встановлення перспективи історичних подій тієї доби. Як твердив Борис Крупницький, «Мазепа і зорієнтовані на нього українці шукали виходу, здавалося, в моменті неповторно-сприятливої європейської ситуації. Колишні союзники Москви мусіли зовсім відступити, примушені до цього військовим генієм Карла XII; Польщу завойовано, а невтральна Пруссія не сміла й пари пустити з уст. Австрія, Франція, Англія, Голляндія або явно хилилися на бік шведського короля, або не робили нічого, щоб перешкодити йому в його оперативних задумах. Туреччина готова була – принаймні на випадок успіху – прилучитись до антиросійської коаліції». Головну увагу союзників, Мазепи та Карла XII, було звернено на підготовку до нового наступу на Москву, що був запланований на весну-літо 1709 року.

Аналізуючи відомі нам факти військово-адміністративної діяльності уряду Мазепи взимку 1708/1709 року, досить ясно бачимо головні цілі гетьмана на той час. Звичайно, його суто військові акції були обмежені вже тим, що керівництво воєнними операціями було в шведських руках. Мазепа мав також рахуватися з тим, що на боці царя існує і активно діє українське військо Скоропадського, яке брало участь в операціях російської армії. Та найголовніше – в розпорядженні Мазепи була взагалі дуже невелика кількість військ. Здебільшого це були кінні компанійські та піші сердюцькі полки. Головну військову силу Мазепи складали компанійські полки Кожуховського, Андріяша і Волковицького. Сердюцькі полки Покотила, Дениса, Максима та колишній Чечеля (ним командував, як наказний полковник, сотник на ім'я Герасим) були дуже погано укомплектовані (більшість козаків цих полків загинула при обороні Батурина). Реєстрові козацькі полки як військова сила уряду Мазепи вже фактично не існували. Саме компанійські полки брали участь в численних воєнних експедиціях шведської армії в Україні (як на Гетьманщині, так і на Слобожанщині) взимку 1708/1709 року. На противагу традиційному уявленню про козаків-мазепинців як небоєздатних другосортних вояків, зауважимо, що шведські джерела відзначають непогані бойові якості компанійців гетьмана і навіть героїзм окремих їхніх командирів. Так, хроніст Георг Нордберг записав, що у лютому 1709 року під час серйозної битви шведського та російського кавалерійських корпусів під Красним Кутом (нині Краснокутськ) на Слобожанщині в бій ходили і компанійці Мазепи, причому їхній полковник Григорій Герцик особисто вбив понад 30 росіян (!). Очевидно, гетьманці дали бій, захищаючи свого володаря, адже саме у зв'язку з цим боєм шведський лейтенант Вейге записав, що на початку бою Мазепа ледь не потрапив у полон до російських драгунів генерала Ренне, вигукнувши при цьому: «Не думав я, щоб славні шведи тікали!» Зауважимо, що сам по собі наведений вище факт свідчить проти тих істориків і публіцистів, які вважали і досі вважають гетьмана «боягузливим зрадником, що не бував на полі бою», адже бій вели кінні авангарди двох армій, і Мазепа був попереду, а не відсиджувався в безпечному шведському обозі.