Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 45

На нараді в Жовкві відбулася ще одна подія, на перший погляд не дуже помітна, але з великими наслідками: сюзерен (цар Петро) по суті відмовив васалу (українському гетьманові) в захисті у разі наступу шведів на Москву, а поляків – на Україну, ослаблене військо якої навряд чи змогло б захистити свій край. Мазепа просив 10 тисяч вояків російського регулярного війська, цар відповів: «Ни десять человек не могу дать, як можете, сами боронитеся». Згідно з Жовковським планом передбачалися лише зміцнення укріплень Києва, в якому мав бути 2-тисячний російський гарнізон, і активні дії польських конфедератів по недопущенню Лещинського і шведів на Україну – цього, на думку Мазепи, могло виявитися замало.

Зрозуміло, що цар був заклопотаний в першу чергу обороною власних земель, але тепер між інтересами царя і гетьмана було проведено межу: за середньовічним договірним принципом, який ми вже згадували, якщо сюзерен не виконував своїх обов'язків щодо васала, він міг бути звинувачений в зраді, і васал мав моральне (а в Польщі, Литві, Угорщині – і юридичне) право припинити служіння такому сюзерену (латиною це звалося jus resistendi – право на опір). Цар вочевидь порушував, подібно до своїх попередників, обов'язки сюзерена щодо Української козацької держави (черговим порушенням стало закріплення самодержавно-бюрократичної системи військового керівництва в Україні – в 1706 році було сформовано так звану Українську дивізію, до складу якої увійшли всі козацькі полки Лівобережної і Слобідської України. Командування нею було покладено на генералів царської армії. Це явно обмежувало політичну і військову владу старшини і гетьмана). Діючи подібним чином, Петро І водночас намагався не відштовхнути від себе українського гетьмана – на прохання царя імператор Священної Римської імперії Йосиф І 1 вересня 1707 року надав О. Меншикову та гетьманові Мазепі титули князів Священної Римської імперії – копію княжого герба Мазепи вмістив у своєму довіднику відомий німецький геральдист Зібмахер (хоча грамоту і герб Іванові Степановичу через канцелярську тяганину і можливі інтриги Меншикова надіслати до відомих подій осені 1708 року так і не встигли). Звісно, подібна честь не могла не імпонувати Мазепі як справжньому аристократу (до того ж це підвищувало авторитет України на міжнародній арені), але гетьман був свідомий щодо ціни царської ласки. «Хотят меня уконтентовать княжением Римского государства, а гетманство взять, старшину всю выбрать, городы под свою область отобрать и воевод или губернаторов в них поставить», – говорив Іван Степанович вірному Орликові.

Тому гетьман, в діяльності якого державні інтереси все ж превалювали над особистими, приймаючи до уваги загрозу не стільки собі, скільки своїй державі і народові, вважав себе вільним від присяги царю, що першим порушив цю присягу, і прагнув скористатися своїм правом на опір. Звісно, російська традиція з її тенденцією «сакралізації» (освячення) відносин підданих і володаря – носія священної влади, була іншою. Тому вчинок Мазепи пізніше розглядали в Москві практично як церковний злочин.

Відмова в Жовкві підштовхнула Івана Мазепу до активніших спроб налагодити контакти з супротивниками царя. Намагання гетьмана почати прямі переговори з Карлом XII восени 1707 року (про них згадував Георг Норд-берг, придворний хроніст шведського короля), не мали успіху – король не дав чіткої відповіді на пропозиції Мазепи перейти на його бік і запропонував «почекати». Чому так сталося – невідомо, можливо, Карл все ще розраховував лише на власні сили і не відчував потреби в союзниках.

Але до гетьмана продовжували їздити Заленський, довірені люди княгині Дольської, а також якийсь таємничий болгарський чи сербський (або навіть «сіверський», що взагалі заплутує справу) архієпископ, «що емігрував зі своєї країни» (про це йдеться в Додатку до «Історії Карла XII» Густава Адлерфельта – сам шведський історик загинув під Полтавою в 1709 році, і Додаток написано невідомим продовжувачем). Саме цей невідомий архієрей, схоже, і підписав від імені українського гетьмана Мазепи попередні українсько-польську та українсько-шведську угоди. Сталося це між 11 лютого і 17 червня 1708 року на території сучасної Білорусі, де перебувала шведська армія, що наступала на Москву. Як місце укладення угод найчастіше фігурують містечка. Сморгони або Радошковичі.

Українсько-шведська угода стосувалася здебільшого військових питань. Українська сторона передавала шведам для зимових квартир частину Сіверщини з містами Ста-родуб, Новгород-Сіверський та Мглин. Гетьман Мазепа обіцяв зробити все можливе для прилучення до україно-шведського союзу слобідських та донських козаків та калмицького хана Аюки. Союзники мали спільно діяти проти військ Петра І: Карл XII продовжував похід на Москву, гетьман Мазепа та Станіслав Лещинський з восьмитисячним допоміжним шведським корпусом генерала Крассау мали вибити російські війська з України. Шведський генерал Лібекер мав узяти нещодавно збудований царем Санкт-Петербург.

За українсько-польською угодою гетьман Мазепа мав постачати шведській та польській арміям провіант, допомагати союзникам військовою силою, а головне – Україна входила як окреме князівство до складу Речі Посполитої. Гетьман також отримував Полоцьке і Вітебське воєводства «на правах курляндського герцога» (тобто васала польського короля). Останній пункт угоди для багатьох радянських істориків слугував доказом «зради Мазепи українському народові» – мовляв, гетьман продав Україну полякам, бажаючи отримати натомість два згаданих воєводства. Насправді йшлося про першу з часів Богдана Хмельницького спробу розповсюдити владу українських козацьких гетьманів на білоруські землі (ясно, що українське Лівобережжя залишалося б під владою Мазепи).

Найбільшою проблемою для дослідника згаданих угод є той факт, що їх оригінали до сьогодні не збереглися ані в російських або українських, ані в шведських чи польських архівах. Скоріш за все, шведські оригінали (писані латиною) знищив радник канцелярії Карла XII Олаф Хермелін одразу ж після програної шведами Полтавської битви. Сам Хермелін невдовзі загинув за нез'ясованих обставин у російському полоні (є версія, що його смерть якось пов'язана з долею важливих документів архіву Карла XII).

Все, що ми маємо, – це не надто надійні спогади (Додаток) анонімного продовжувача вже згаданої нами «Військової історії Карла XII, короля Швеції». Ця праця (разом із Додатком, автором котрого, на думку Т. Мацькова, був Петер Шенстрем – секретар похідної канцелярії шведського короля) вперше вийшла друком англійською мовою в 1740 році. Додаток створювався через багато років після подій Північної війни, можливо, під час перебування Шенстрема у російському полоні. Окрім деяких дивних недоречностей (наприклад, згідно з першим пунктом українсько-польської угоди виходить, що саме польський маріонетковий король мав гарантувати союз гетьмана Мазепи з Карлом XII, що досить дивно), найбільший подив викликає той пункт українсько-шведської угоди, де йдеться про надання шведам Сіверщини як оперативної бази. Справа в тому, що в подальшому Карл XII відчайдушно намагатиметься пробитися на московський напрямок най-коротшим, смоленським шляхом, і лише тактика «спаленої землі», застосована росіянами, змусить його повернути на південь, не дочекавшись обозу, що віз із Ліфляндії генерал Левенхаупт. Недаремно гетьман, дізнавшись про поворот шведів на південь і їхній можливий прихід в Україну, вигукнув наодинці зі своїм генеральним писарем Пилипом Орликом: «Диавол его [Карла XII] сюди несет! Все мои интересы превратит [тобто порушить], и войска Великороссийские за собою внутрь Украйні впровадит на последнюю оной руину и на нашу погибель!» Ясно, що перенесення основного театру воєнних дій на українські землі не було в інтересах Мазепи, і прихід Карла на Сіверщину став не початком здійснення, а початком кінця планів гетьмана, який це чудово розумів.

Існує ще одне джерело, датоване 1712 роком, яке містить інформацію про українсько-шведську угоду 1708 року. Це опублікований Ільком Борщаком в 1925 році «Вивід прав України» Пилипа Орлика. Тут ідеться про те, що за угодою між Мазепою і Карлом XII Україна оголошувалася незалежним князівством під владою гетьмана, шведи зобов'язувалися забезпечити всі її права. Про зимові квартири для шведів мова не йде, а ось пункт про невеликий допоміжний шведський корпус, що має прийти в Україну, є. Підозрілим, однак, є відсутність у «Виводі» жодних згадок про хоча б формальну угоду України з Річчю Посполитою (на думку О. Субтельного, це, а також той факт, що оригінал «Виводу» на сьогодні втрачено, ставить аутентичність документа під великий сумнів. Мабуть, із цим можна погодитись).