Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 38

Не втрачаючи традиційного антиримського та анти-польського спрямування, українська ідея Другого Єрусалима могла кінець кінцем стати противагою російській концепції Третього Рима.

Але так сталося, що у військово-політичній боротьбі Києва та Москви зазнав поразки Київ. Це мало колосальний вплив і на долю Феофана Прокоповича, який «все своє життя залишався слугою й ідеологічним речником сили». «Давня туга Прокоповича за імперіяльною величчю, блиском імперії й сильною владою не могла бути задоволена на Україні» (Ю. Шевельов). Після Полтавської битви, що стала катастрофою для Української козацької держави, колишній ідеолог Київського Другого Єрусалима став пропагандистом уже навіть не московського, а «Петербурзького» Третього Рима, ідеологом Всеросійської імперії. Дійсно було щось глибоко трагічне і разом з тим символічне в цьому перетворенні Прокоповича з прибічника Мазепи, захисника традиційних прав і свобод на палкого прихильника Петра І та його брутальних модернізаторських реформ, які раз і назавжди змінили обличчя як України, так і Росії.

Багатогранна і плідна творча активність митців та меценатів тогочасної України в культурній сфері створила ідейні передумови для нового і вирішального напряму політики гетьмана Мазепи – побудови об'єднаної (в рамках держави Хмельницького) незалежної Української козацької держави. Але поразка гетьмана Мазепи та його шведських союзників у 1708 – 1709 роках була великим ударом не лише для української політики, але, зрештою, і для української культури. Протягом кількох десятиліть остання фактично використовувала колосальний спадок мазепинської доби, розвиваючи, однак, лише ті тенденції, які не надто суперечили новій панівній імперській ідеї, якій було тепер підпорядковане життя ослабленої України. За словами О. Оглобліна, в післямазепинський період існування козацької України «для творення нових духовних і культурних вартостей вже не стало ні широких матеріяльних можливостей, ні відповідного формату людей, ні волі думки, слова й чину, і взагалі того духовного клімату свободи, без якого нормальний розвиток культури просто неможливий».

Розділ 6

«Вік залізний повсюди розсіює рани…»

Північна війна та початок зміни зовнішньополітичного курсу

У той час, коли Російська держава (а в її складі і Гетьманщина) продовжувала перебувати в стані війни з Османською імперією (до перемир'я 14 січня 1699 року), і протягом усього 1699-го – першої половини 1700 року, поки російські дипломати в Константинополі напружено працювали над мирною угодою, яка замінила б короткотермінове перемир'я, цар Петро І наполегливо створював Північний союз – коаліцію держав, спрямовану проти могутньої Швеції. Шведські володіння в Прибалтиці (Ліфляндія, Естляндія та Інгрія) заважали виходу Росії до моря. 21 квітня 1699 року було підписано (а 23 листопада ратифіковано) двосторонній договір з Данією, що мала сильний флот і була не проти усунути могутнього суперника на Балтиці (який незадовго до того позбавив Датське королівство контролю над стратегічно важливою протокою Зунд і створив загрозу з півдня, з боку Шлезвіг-Гольштей-ну). 11 листопада було ратифіковано угоду з саксонським курфюрстом Августом II Сильним, який з 1697 року був водночас королем Речі Посполитої. Август претендував на Ліфляндію і мав досить сильну регулярну армію.

Сили союзників у кілька разів перевищували сили Швеції (так, населення Росії становило на кінець XVII століття 13,5 – 14 млн чоловік, з них 1,1 млн мешкали в Гетьманщині, населення ж Швеції не перевищувало 3 млн), престол якої щойно зайняв 18-літній Карл XII. Сприятливою була для союзників і міжнародна ситуація: великі європейські держави готувалися до так званої війни за іспанську спадщину, в якій Франції та Іспанії протистояла коаліція у складі Великої Британії, Нідерландів, Священної Римської імперії та кількох менших держав. Велика війна в Європі завадила б втручанню згаданих держав у північні справи.

Українська козацька держава як васал Росії була змушена брати участь у Північній війні, хоча українські землі завжди були частиною Чорноморського, а не Балтійського регіону, що робило для них цю війну не лише цілком непотрібною, але й вельми обтяжливою – сорокатисячна козацька армія (що становила мало не третину наявних на початку Північної війни збройних сил Росії) мала воювати у незвичних для себе умовах проти однієї з найкращих регулярних армій Європи. З точки зору геополітики, Україна знаходилася в самому центрі Центральносхідної Європи, між чотирма «полюсами сили»: мусульманською Туреччиною і Кримським ханством на півдні, католицькою Річчю Посполитою на заході, лютеранською Швецією на півночі та православною Росією на сході. Відносна рівновага і боротьба між цими «гравцями» (кожен з яких за своїм потенціалом переважав Україну) давала змогу козацькій державі маневрувати, обирати різні варіанти зовнішньополітичного курсу. Рішуча перемога будь-якої зі згаданих держав тягла б за собою послаблення решти і неминуче втягнення України в орбіту впливу країни-переможниці. Тому найдалекоглядніші українські політики другої половини XVII століття (серед яких був і Іван Мазепа) якнайменше прагнули допустити подібний розвиток подій. Проте час для докорінної зміни політичної лінії ще не прийшов, хоча початок Північної війни не віщував для Росії та союзників нічого доброго.

Війна почалася з невдалої для саксонського війська Августа II облоги столиці Ліфляндії – Риги (лютий – серпень 1700 року). Вже на початку серпня того ж року молодий і талановитий полководець Карл XII за допомогою власного флоту і кораблів, наданих в його розпорядження Великою Британією та Нідерландами (які, як виявилося, були-таки зацікавлені в швидкій перемозі Швеції на сході і втягненні сильної шведської армії у війну проти Франції), напав на Копенгаген і, загрожуючи нищівним бомбардуванням столиці, примусив датського короля Фридеріка IV підписати 8 серпня Травендальську угоду. Згідно з нею, Данія виходила з Північної війни (невдовзі вона приєднається до анти французької коаліції).

Натомість 9 серпня війну Швеції, дочекавшись нарешті звістки про укладення миру в Константинополі, оголосив Петро І. Російське військо, що складалося з солдатських, стрілецьких полків та дворянської кінноти, вирушило здобувати Нарву. Туди ж послав 10-тисячний козацький загін на чолі зі своїм небожем – наказним гетьманом Іваном Обидовським – Іван Мазепа. До складу українського корпусу входили Полтавський, Чернігівський, Ніжинський та два сердюцьких полки. Та козаки не встигли прибути до Нарви, адже 18 – 19 листопада 40-тисячне російське військо, що вело облогу фортеці, було розгромлене 8-тисячним шведським корпусом Карла XII, втративши до 7 тисяч чоловік, та майже всю артилерію (130 гармат). Після цього шведський король вирушив проти Августа II, адже саксонська армія на той момент залишалася єдиним реальним супротивником шведів. Таким чином Петро І дістав необхідний перепочинок, щоб реорганізувати деморалізовану поразкою армію, забезпечити її новою артилерією, а також прискорити проведення реформ з метою модернізації та вестернізації Російської держави. За словами Ореста Суб-тельного, «для царевих підданих це зробить війну подвійно болючою: її потреби й тривалість повністю виснажать їх, а докорінні реформи зіб'ють з пантелику й позбавлять відчуття безпеки».

Скориставшись тим, що основна частина шведської армії вела бойові дії в Польщі, Петро І починає крок за кроком витісняти шведів з Прибалтики. У здійсненні цього плану активну участь взяли й українські козацькі частини, особливо кіннота. Іван Обидовський розбив невеликі шведські загони біля мизи Киперецької та під Дерптом (сьогодні Тарту) в грудні 1700 року. Отже, перші перемоги в «малій війні» зі шведами здобули саме українські козаки. На жаль, це були перші й останні успіхи Обидовського – на початку січня 1701 року він раптово помер. Так несподівано закінчилася кар'єра блискучого молодого старшини, здібного полководця і можливого спадкоємця гетьманської булави, на якого Іван Степанович Мазепа покладав чималі надії. Козацьке військо повернулося в Україну, але ненадовго – уже того ж року загін козаків на чолі з гадяцьким полковником Бороховичем вирушив до Пскова, а звідти – на допомогу саксонцям. Гетьман разом із основними козацькими силами одержав царський наказ затриматися в Могильові, виславши до Ліфляндії на підмогу російському командувачу Борису Шереметеву підрозділ козаків на чолі з полковником (майбутнім гетьманом) Данилом Апостолом. Саме козаки Апостола разом із російськими драгунами та дворянською кіннотою взяли активну участь у першій справді значній російській перемозі над шведським корпусом Шліпенбаха – у бою під Ерестфером (29 грудня 1701 року). Про набіги козаків на Ліфляндію згадував у своїх листах і Петро І, який щедро обдарував гетьмана Мазепу «з усім Військом Запорозьким» за перемогу під Ерестфером. Але українські полки повернулися з походу невдоволені, в основному через негідне поводження з ними російського командування, яке ставилося до іррегулярних частин з погордою, а часто – просто як до «гарматного м'яса». Та це був тільки початок тих нещасть і страждань, які принесла Україні та її народові Північна війна.